“Статті Конституції діють передовсім через посередництво громадянина”. · 3 — Я так думаю! · с. 3сторінка оригіналу ↗
Заговорив
Слово Просвіти, №33 за 2017 рік
Максим МЕРКУЛОВ
Мені казали “прівєт”, мені казали “здравствуй” І “давай до свіданья” казали мені. І все це було б нормально, все б це було не страшно, Якби це було у Пітєрі, або у Москві. Але такими словами мене стрічає столиця Жовтоблакитної країни... Гурт “Мері”
На початку Незалежності українська у Києві була мовоюпривидом. Мовою шкільних підручників, вуличних вивісок, телеі радіопередач. А ще — мовою для кухні. Предметом для суто домашнього вжитку. На вулиці її було майже не чути, поодиноких українськомовних сприймали як іноземців чи іншопланетян. Ці люди нагадували диваків, які пішли на роботу в улюблених кімнатних капцях. Одного дня таким диваком вирішив стати я, звичайний студент столичного вишу. Спершу було ніяково, та я призвичаївся досить швидко, після чого зробив кілька цікавих відкриттів. Першим відкриттям для мене був той факт, що за українську мову нікого не б’ють. Не переслідують, не висміюють, не виганяють з перукарні або крамниці, не вимагають перейти на російську. Іноді можуть спитати, звідки ти приїхав. Але навіть це траплялося рідко. Здебільшого городянам було просто байдуже, говориш ти цитатами з нетлінної класики чи розповідаєш анекдоти кумедним суржиком — головне, що ти нікого не ображаєш. Іноді зустрічав людей, які справді не розуміли по-нашому: всі вони були іноземці, майже всі — приїжджі з країн ближнього
Володимир ФЕРЕНЦ, м. Івано-Франківськ
В інформаційному просторі можна знайти чимало контраверсійних оцінок і суджень стосовно відомого вчинку Остапа Дроздова на телеканалі ZIK. Йдеться про його реалізовану вимогу до учасника програми Юрія Романенка за демонстративне небажання користуватись державною мовою з принципу: “Знаю, а не буду”. Мене цікавить ця подія як прецедент реальної прямої дії громадянина. Ми досі чули, як гарантованого Конституцією права пріоритетно спілкуватися державною мовою добиваються через петизарубіжжя. Упродовж кількох місяців я остаточно переконався, що приписувана більшості киян зневага і нелюбов до всього українського насправді є вигадкою, звичайнісіньким недолугим міфом. Ідейні українофоби, ясна річ, теж час від часу виринали десь на обрії, проте їхню кількість навряд чи можна було назвати значною. Припускаю, що якби моя студентська молодість припала на буремні 90-ті роки минулого століття, мій мовний досвід міг виявитися не таким уже й безхмарним. Але це була середина нульових, відшумів перший Майдан, люди були сповнені надій і віри у майбутні зміни, у неминуче відродження. Мова Тичини і Плужника поволі виходила з підпілля на Божий світ. Друге відкриття здивувало мене ще більше: я побачив, що українськомовних у місті насправді багато. Їх меншість, але ця меншість численна і досить помітна, її представником може виявитися будь-хто — і солідний чоловік у діловому костюмі, і немолодий волоцюга, що просить у тебе на випивку, і добродушна бабця, яка продає домашню картоплю, і безтурботна дотепна студентка з татуюванням на шиї, з їжакуватим волоссям, пофарбованим в усі кольори веселки. Понад те, є місця, де українська справді домінує: від Києво-Могилянської академії і бібліотеки імені Вернадського до стихійних ринків і, даруйте, наливайок-генделиків. На вулиці зустрічаєш українськомовного перехожого, у супермаркеті — українськомовного касира, у магазині — українськомовного продавця. У поліклініці тебе приймає українськомовний лікар, у трамваї тобі продає квиток українськомовний кондуктор, у підземному переході хлопці співають українських пісень — від славнозвісної “Пісні про рушник” Малишка до останніх хітів “Океану Ельзи”. А одного зимового дня на станції метро “Позняки” до вагона заходить гурт веселих бабусь у кольоро-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
