Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Першодрук · “То був час, коли Україна ще не встигла розчарувати діаспору корупційністю, тотальним казнокрадством, бездарністю і чварами діячів”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Убивство в Росії Уривок із другої мемуарної книжки М. Сла$ бошпицького “Тіні в дзеркалі”, яка незабаром побачить світ у видавництві “Ярославів Вал”

Слово Просвіти, №33 за 2018 рік

Усе почалося з Наталі Кублановської. У дні Всесвітнього форуму українців у мене вдома пролунав телефонний дзвінок. М’який жіночий голос повідомив, що група делегатів з російського міста Іваново хоче зустрітися зі мною (я був тоді головою секретаріату Української всесвітньої координаційної ради). І ось я знайомлюся з групою людей. Головна тут вона — Наталя Кублановська — світловолоса, всміхнена, елегантно одягнена і з бездоганною українською мовою. Виявляється, вона — галичанка, що її невідомо які вітри занесли в Росію. Працює директором Ново-талицького музею родини Цвєтаєвих під Іваново, дружина відомого поета й правозахисника Юрія Кублановського, що після розвалу Союзу повернувся додому з Франції. Наталя розповідає, що шукала зустрічі зі мною з двох причин. Перша: вона хоче перекласти на російську мій роман “Марія Башкирцева”, а також збирається поставити за ним виставу (очолює молодіжний любительський театр). Друга: має звести мене з бізнесменом Володимиром Побуринним, який у захваті від особи Петра Яцика, що про нього він довідався з моєї книжки “Українець, який відмовився бути бідним”. Володимир — також член івановської делегації, але він десь на екскурсії в Лаврі. Наталя не мала змоги повідомити йому, на коли ми вмовилися про зустріч. А ще вона від імені правління українського товариства Івановської області запрошує мене приїхати до них на виступи. Отоді матиму нагоду знайомства і з Володимиром Побуринним, який, за словами Кублановської, після книжки про Яцика зацікавився Лігою українських меценатів і має бажання вступити до неї. Одне слово, “протокол про наміри” було підписано. Минув якийсь час — і від Кублановської прийшло повідомлення про те, на коли мене запрошують до Іваново. Я перебрав у пам’яті, що я знаю про це місто. Столиця російського ситцю, його велетенські хімкомбінати, трикотажні й швейні фабрики рекрутували з усього СРСР дівчат, яким пропонувалося ставати ткалями і швачками. Одне слово, СРСР у мініатюрі. Тільки з тотальним переважанням жіночої статі. Не випадково ж у часи моєї молодості була популярна пісенька про те, що “Иваново — город невест”. Нарешті Іваново обізвалося радісним голосом Кублановської: переклад “Марії Башкирцевої” не тільки завершено — книжка вже вийшла друком. Передмову до неї написав Юрій Кублановський. Ми вмовилися, що в середині вересня я зі Світланою Короненко, яка була тоді прессекретарем Ліги українських меценатів, будемо в Іваново. Вирішили їхати власним транспортом. Наш мікроавтобус завантажили книжками видавництва “Ярославів Вал” (зібрали цілу бібліотеку для Івановського українського культурного товариства), додали до цього батарею пляшок “Оболонського” і львівський “Світоч” — гостинці з України. Переїхавши кордон у Конотопі, опинилися на російській території. І вже по якомусь часі зауважили, як різко почав змінюватися пейзаж. Зникли білостінні хати у вишняках, охайні подвір’я, дбайливо оточені загорожами. За вікном пропливали ніби наспіх зведені чорностінні хати з маленькими вікнами, занехаяні дворища без жодного натяку на спробу відгородитися від дороги. Водій Володя, який раніше був дальнобійником і знає цю дорогу, так, що міг би проїхати по ній із заплющеними очима, розповідає, що такий понурий пейзаж, який відкрився нам після кордону, супроводжує скрізь по Росії. “Не люблять вони справді господарювати на обійстях і на городах — це їм нудно і нецікаво. А якщо десь побачите білу хату, оточену садком, знайте: там живуть українці”. Володя з великою іронією ставиться до росіян і сипле дотепними про них анекдотами. Каже, що йому довелося служити в армії в Росії і якийсь час працювати там, то він їх добре вивчив, і в нього немає жодних підстав любити їх. “Як вони ставляться до нас — “хахли! хахли!” — так і я ставлюся до них”. Заночували в готелі в Протвино. Знаю, що тут є кілька великих науково-дослідних інститутів. Отже, це місто наукової інтелігенції. Але вночі цього чомусь не відчувалося. Цілу ніч під вікнами готелю і в коридорі лунав голосний мат, ревіли п’яні голоси. Була зчинилася бійка, приїхала міліція і мало не до ранку розбиралася з дебоширами. До речі, міліціонери також послуговувалися матом-перематом. Вранці, невиспані і, звичайно ж, із поганим настроєм, посьорбавши коричневу бурду, що її видавали за чорну каву, ми, перемагаючи бажання повернутися назад, рушили далі. Об’їзною дорогою поминули Москву. Кілометрів, може, за сто побачили при дорозі велике кафе з незвичним для Росії написом “Мрия”. Зупинилися і зайшли. Я зумисне російською мовою запитав дівчину, що стояла за шинквасом, що це таке — “Мрия?” Вона відповіла: мрія — це російською “мечта”. А назвали вони своє кафе так тому, що його засновник — українська культурна громада, котра й називається “Мрія”. І тоді я заговорив українською. Сказав, що ми з Києва і що їдемо саме на запрошення “Мрії” в Іваново. Дівчина зраділа, мовби родичів зустріла. Відразу ж накрила на стіл. А в кінці відмовилася брати гроші. “Мрія” може собі дозволити безкоштовно почастувати дорогих земляків. І почастунок був щедрий. Так не хотілося переривати нашу трапезу в “Мрії” — справжній український борщ, а до нього — пампушки з часником, деруни зі сметаною. І звичайно ж, натуральна кава, анітрохи не подібна на те, що ми пили в Протвино. І ось — Іваново. Сіре місто виступає нам назустріч із похмурого дня. Жодного натяку на якусь архітектурну своєрідність. Обдерті стіни будинків, брудні вулиці. Оце, виявляється, такий він, “город невест”. Кублановська повідомляє, що нас поселяють у вчорашньому меморіальному музеї сім’ї Бубнових, котрий незабарно буде реконструйовано під елітний готель. Виявляється, ці хороми належали фабрикантові Сергієві Бубнову, син якого Андрій невідомо чому і невідомо як опинився в партії більшовиків і доскочив там високих посад. Був членом маріонеткового Українського радянського уряду, завезеного 1918 року з Москви до Харкова. Далі обіймав пости начальника Політуправління Червоної Армії, наркомом освіти Російської Федерації. Потім його знову кинули в Україну, де він став членом політбюро ЦК КП(У). Здається, був репресований. Отакий парадокс родини фабриканта Бубнова, якого довелося перефарбувати в історії в червоний колір. А тепер міф про Бубнових викидали на смітник історії, і всі пропагандивні експонати поздирано зі стін. На наших очах їх розгрібали й вантажили на сміттєвоз п’яні комунальники. Один із них підібрав із підлоги кілька фотознімків і довго розглядав, а потім сказав: “Ну ж і морди!” — пошматував знімки й кинув у паперовий мішок, куди вони згрібали весь музейний непотріб. Музей легко переставав бути музеєм і легко починав ставати готелем — ми були першими тимчасовими його постояльцями. Вже ввечері до нас приїхали двоє чоловіків. Обидва — Володимири. Старший — стриманий і суворий Цимбал, — голова правління “Мрії”. І молодий — Побуринний, — його заступник. Вже добре знаний підприємець і меценат. Мені відразу сподобалися його відкрите обличчя і тонке почуття гумору. Вони забрали нас на вечерю в ресторан, і ми склали докладну програму нашого перебування в Іваново: зустріч із правлінням “Мрії”, участь у конференції національних товариств області, презентація перекладу “Марії Башкирцевої” і прес-конференція, в якій візьмуть участь Володимир Цимбал і я. З’ясувалося, що в цих краях дуже багато українців. Значна частина з них — учорашні військові. Довкола Іваново були зосереджені кілька стратегічних ракетних частин. Чимало наших земляків позаводили сім’ї й осіли в цих краях. Немало було й тих, хто ще до розвалу Союзу приїхав сюди для роботи на підприємствах, маючи там добрі заробітки. Одне слово, на хвилі високого піднесення після українського референдуму про незалежність швидко виникло численне товариство. І майже всі головні посади в його правлінні посіли вчорашні військові, що, безперечно ж, було товариству на користь, оскільки в ньому небагато часу поглинали всякі дискусії та суперечки з кожного приводу, як то часто буває там, де збереться охоча до цього інтелігенція. Скажімо, Володимир Цимбал, здається, відставний підполковник рішуче припиняв усякі з’ясовування того, чому так те чи те склалося, і відразу вимагав од усіх пропозицій та рецептів виправити ситуацію. Одне слово, нав’язував культ конструктивно-практичного мислення. В цьому його охоче підтримував Побуринний — чоловік винятково креативний і практичний. Їхній авторитет в організації був справді незаперечний. Цимбал легко заходив у всі високі владні кабінети і виходив звідти з позитивним результатом. А Побуринний фінансував товариство, що давало змогу проводити наймасовіші заходи. “Мрія” ніколи не знала фінансового голоду. Кублановська фонтанувала гуманітарними ідеями, котрі, як правило, приймалися правлінням. Треба також урахувати: то був час, коли Україна ще не встигла розчарувати діаспору корупційністю, тотальним казнокрадством, бездарністю і чварами діячів, що претендували на роль національних лідерів. В Україні ще не розпочалися тотальне розчарування й соціальна апатія. Та й зі своєю діаспорою Україна хоч якось пробувала співпрацювати (чого майже немає сьогодні, коли вона зовсім одвернулася від усієї діаспори на пострадянському просторі, покинувши її напризволяще). Про тодішній національний ентузіазм українців поза Україною (ще навіть і до проголошення незалежності) красномовно свідчить ось такий факт: коли в Україні розпочалася студентська революція на граніті, і коли Київ та інші міста стрясали антиімперські мітинги, а демократично обрані обласні ради у Львові, Тернополі й Івано-Франківську ухвалили рішення про знесення пам’ятників Леніну, з ЦК КПУ пішла команда в усі усюди засуджувати націоналістів-ворохобників і стати на сторо-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин