“Хоч темінь — то світло теж, але у себе спрямоване”. 14 Поетичний автограф · с. 14сторінка оригіналу ↗
Микола СЕМЕНЮК: Микола СЕМЕНЮК:
Слово Просвіти, №33 за 2018 рік
Виднокіл Кожною грудкою земля заглядає в обличчя — і не знаєш, що чекати від неї
В її погляді — день промайне чи роки, невідоме стає відомим, а відоме — ще більш загадковим
Риби в ній, полишивши води, пливуть, птахи, полишивши повітря, летять…
Не спинитись у ній і нам — бо дорога далека…
Нас чекають і риба, і птах, й водяна черепаха, бо без нас їм цей світ не здолати
Не сказати їм “ні!”, бо мова наша лише дещиця, тільки початок чогось, що себе ще не вимовило…
Все, що буде, — вже в нас відбулось, ми йдемо, переповнені хвиль і стогону вітру, невситимі дерева гілками пронизують нас і волають корінням
Спам’яни, де було твоє сонце — поруч тебе чи десь вдалині, й переказувать слів не треба, вони мовчки пішли, полишивши пісок піском, траву травою, а дерева деревами
Перебудьмо лиш мить якусь, аби стати ближче до них, аби небо в нас відбулось і вершиною, і падінням, аби знали — той час іде, що початки відмінить — то ж ніхто не чекає на себе, полишивши цей день за собою
Вечір У попелі дня сонце скупалося… Я не знаю, де я — бо день відпалав, а ночі немає ще
Ці безсонні ліси, сухі без дощів стоять — чомусь звуться деревами
Що скажу — забалакаю з ким — все велике в великім звершилося: день пішов — з чим зосталися ми
*** Ніхто не будує ці стіни — вони самі виростають просто з повітря
Ходиш, ходиш — і раптом на стіну натрапляєш, вона ось тут, вона поруч, намацуєш її, з нею подумки розмовляєш…
А вона не пускає далі іти, рухатися, куди захочеш Я гадав — це жарт, а воно ні — все надто серйозно
*** Не обійтися тобі без мене — вона сказала, тут між берегом і водою ти лишитися хочеш, ти тут щастя знайшов, хочеш жити як мушля, як очерет…
Та коли вертали додому, я їй відповів: не поспішай, бо там, куди йдемо — ми вже були, а в гостях у мушлі, очерету — вперше
Свої сліди залишити отут не кожен ладен у піску мокрім, де розкошує коріння очерету, де мушля свій дім за всесвіт має
Це збентежило її, вона обдивилася навколо, але нічого для себе цікавого не знайшла
Я повторив — пожди-но, куди поспішаємо — ми вже були, а тут, може, вперше
Хата
1. І приглядалася до мене мовчкувата хата, з криницею при боці, з ґанком, де бджоли свого роя тепер доглядають, не спинилася на пагорбі, а пішла до річки з рибалками привітатися, солов’я у верболозі послухати
В її очах зостався я малим: сидів на лаві й малював невміло криницю, хвіртку, двір, сусідів та батьків своїх і діда, й бабу, та час тільки мамин портрет залишив, зеленавий, писаний фарбами олійними
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
