“Хоч темінь — то світло теж, але у себе спрямоване”. 14 Поетичний автограф · с. 14сторінка оригіналу ↗
Полишивши цей день за собою…
Слово Просвіти, №33 за 2018 рік
Стара вона, ще прадідом ліплена із дзвону дубів та сосон, не стоїться їй самітній — то туди, то сюди походжає
Так вдови походжають, несучи у собі стогін дітей ненароджених
Високо над нею здійнялася ялина, дід Іван хлопцем її посадив, та старезний дуб при городі, що не раз на собі громи утримував, залишенець від лісу колишнього
Ялина інколи до лісу ходить — братів, сестер своїх провідати (тут за городом), сумно їй при криниці самій стояти, за вік стільки смертей набачилася на Груздовім кутку, що вже геть знелюднів — дід Іван, баба Ганна, батько, мати, баба Шелепиха, баба Юрчиха, дід Мартин, тітки — Надія та Одарка, дядьки — Антон та Оверко, баба Ласавета та два дядьки Володимири, дід Ригор та баба Людька…
Дерева вітрами розмовляють…
Колись перешіптувалась зі своєю ровесницею — яблунею-саблучкою
Дев’яностолітня баба Шелепиха згадувала: як була дівкою, то в дуплі яблуні тієї ховалася від батьків, бо не хотіли, аби за Хведора виходила, та й ялина промовчувала, не виказувала
Вже Шелепихи немає років з двадцять, а яблуня ще стояла — та настала і її найщасливіша осінь — уся яблуками заряснена
День узявся сонячний, вересневий — сусіди саме картоплі копали, та відчахнулася верхня гілка, а тоді нижні, і впала яблуня, мов підкошена — сусіди копати картоплі перестали, стара Юрчиха в ріжок хустки сплакнула — а навесні Чорнобиль ударив
2. Земля із себе викидає землю… Дерева, трави, квіти й лелека, що ступає довгоного — це теж вона
Не замерзає в душі нічого, а оживає стрічами й прощанням, той час настав, коли в чужих обличчях — прочитуєш своє
А рід наш змалюється, вичахає, й не знаємо чим порожнечу затулити, переселенців скоро на півсвіту буде, і що…
Утримують нас біля хати — худоба, дерева і навіть бур’ян — на Поліссі зіллячком зветься
Там, де хата стоїть — там і кропива росте, а цвіте вона як: кожне жало її на початку — то квіточка ніжна, розтули долоні, торкнись, та вже по цвітінні — зась її зачіпати
Коли рід вичахає, то як бути їм — яблуні, квітці чи бур’янині
Хоч темінь — то світло теж, але у себе спрямоване, ось і не бачимо, не впізнаємо облич
3. Не встигаю бігати до магазину, бо завітав Малюк, а ще двоє письменників телефонували…
Тут бур’ян в городі по шию, а Медвідь заходився штахетини і хвіртку лагодити, а Райчина коза окотилася, трійню привела, то я геть забігався — замість сіна — ковдру їй підстеляв, а що то за дід шматяний двором походжає і на все філософськи споглядає, мудрий, є такий…
Згодом узявся сімейну реліквію полагодити — годинника, подарованого дідові Данилу (брату моєї баби Ганни) з написом: “Даниилу Стельмащуку-от Их Императорского Величества Николай Второй — за ратный подвиг”
Кавалерист Першої світової, так і прожив калікою без лівої ноги і правої руки, а коли діда не стало — зник і годинник
Але що є час — той чи той, який правдивіший, чи за годинником, чи за шепотом ялинових гілок
Ця ялина давно лякає сусідів, чи бува не впаде на чиюсь із хат, і криниця на неї острашливо визирує єдиним водяним оком, але що чекає нас, коли час погрожує зупинитися…
І в найспекотніше літо тінь ялини, аж чорна
А молода вдовиця напітпитку, з сигаретою в зубах, беручи воду, вередує — хлопці, ви ж письменники, ліс рятувати треба, а то скільки мені встелятися перед лісорубами, аби порятувати хоч би ще одну сосну, серед ночі у вікна дерлася, приплакуючи, вчиніть, Україна гине — мовчать, вдаючи, що вже сплять, а може й справді…
Втомилися вже і дерева, і люди…
Рій Рій, що раптово упав з небес, наче смерч прошумів над нами, ледь не вціливши в наше кохання…
Тобі ж не до рою було в ту мить, ти тремтіла уся і від щастя співала, і слова призабуті поліські із хащ викликала, що лишились в тобі від бабунь, від суцвіть первоцвіту
Чергувалися світло і темінь в твоїх очах, а бджоли гули, рій на кущі оселився, було літо і сонце, трава зелена, густа, а над нами столітні дуби та сосни
Ти у рій той руками вчепитись воліла, я збоявсь, ти ж нічого вже не боялась, бо всім світом в ту мить володіла
І коли ми щасливі, знесилені вкрай, горілиць на землі спочивали, ти угледіла бджіл й дременула щосил, я — услід за тобою, сосни мовчки й дуби сміялися в кулачки, ми ж тікали від меду, спантеличені вкрай, небезпеки межу подолавши
Рій той вкоськав сусіда-бджоляр і в решеті додому доправив, за відвагу нам трунку весняного дав, ти сказала: смачним він був, я ж такого іще не куштувала
Річка Уж. Коростень Коріння верби столітньої вузлувате, наче весь світ на собі зав’язати хоче
Дорогою цією пройти нелегко, вляглася стара, та й встати не може
А на тому березі хтось-таки сидить, причаївся на карася чи щуку, а не бачить, що й сам упіймався
Тут між дерев, наче кров, проступає ріднизна…
Якщо добре пригледітись, то десь слід князя Ігоря, а Ольги — ні, бо та з коня не злазила
Обвуглені одвірки хат служили поліщукам дорогою у світи нетутешні…
Так дивно перелічені століття, що ними наче у намисто грались
Листя крізь листя, трава крізь траву — навіщо?
Цей звук наскрізний виважуєш в собі, так, наче крок за кроком щось в тобі ступає і визволяє таїну із тиші, і рану перетворює на біль
Сотається минуле й не рятує, а в очі загляда: не розповісти, бо забракне слів, не промовчати, бо всі тиші — грім, то як же бути?
Коріння вузлувате щось шука в землі…
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
