Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Вселенська Патріархія неодноразово заявляла, що канонічні території Московського Патріархату визнаються нею лише в межах 1589 року”. Гаряча тема 4 · с. 4сторінка оригіналу ↗

Олжею Богові не служать

Слово Просвіти, №33 за 2018 рік

Галина МОГИЛЬНИЦЬКА, заслужений працівник освіти України, старший викладач кафедри психолого-педагогічної та суспільно-гуманітарної освіти КЗВО “Одеська Академія неперервної освіти”, письменниця, лауреат літературної премії ім. Василя Стуса Закінчення. Початок у ч. 32 за 2018 рік ІІ. Що слід знати кожному, щоб не піддаватись спокусі неправдомовців Хоч мої побажання, висловлені в кінці мого “послання” до “стамбульських візитерів”, є цілком щирими, все ж не віриться мені, що служителі української за назвою, а російської за суттю Церкви прислухаються до них і припинять свою облудну агітацію проти надання нашій Церкві статусу Помісної. Навпаки, зараз, коли це питання перебуває на стадії вирішення, провокаційно-агітаційна робота МП тільки посилюється. З огляду на те, не можу стояти осторонь, “яко глухъ и не слыхъ и яко немъ не отверзаяй уст своихъ” і “яко человекъ не слыхъ и не имый воустехъ своихъ облҍчения”, як мовиться в Давидових псалмах, а вважаю своїм обов’язком української громадянки й вірної Церкви Київського Патріархату, безпідставно принижуваної неправдомовними хулителями, ще раз пояснити усім громадянам України (незалежно від їх національного походження, мови, віросповідання чи конфесійної належності) суть процесів, що відбуваються в нашому міжконфесійному житті, бо вони надто тісно пов’язані і з проблемами утвердження незалежності та розбудови Держави, і з проблемами самосвідомості народу, і з агресією Росії в Криму та на Донбасі, щоб їх можна було обходити мовчанням. В чому полягає суть конфлікту між православними конфесіями МП та КП в Україні? У 1991 році, коли була проголошена й визнана світовим співтовариством Суверенна Українська Держава, Українська Церква, заснована ще в Х ст. (988 р.) Володимиром Великим, прийняла соборне рішення про відділення від Московського Патріархату, як робили це майже всі Церкви країн, що здобували незалежність від імперських центрів. Московський Патріархат, ігноруючи канонічне право, проголосив відокремлену від нього Церкву “неканонічною” й анафемував її, тобто прокляв і відлучив від Церкви майже 14 мільйонів (сьогодні це число сягає понад 16-ть мільйонів!) українських християн нібито за “розкол” і “порушення канонів”, а сам тим часом, залякуючи українських єпископів та ієреїв, провів на українській території ще один Собор, на якому створив ще одну, буцім “українську” й буцім “незалежну” від Москви Церкву Московського Патріархату. Про її підпорядкування Московському релігійному центру ніде згадувалося, вірян вітали зі створенням самостійної Української Церкви, на храмових вивісках хутенько написали: “Храм такий-то. Української Православної Церкви” — без вказівки на належність до Московського Патріархату. Навіть я, повернувшись у 1994 році до Одеси, після майже 30-літнього фактичного “заслання”, почала ходити, як і в дні юності, до Успенського Собору як храму Української Церкви, доки не почула в проповідях знавіснілої агітації проти Київського Патріархату як “секти антихристів”, “слуг диявола”, “раскольников” і “відступників від віри Христової”. Тільки після цього я зрозуміла всю глибину московського ошуканства та з великими труднощами знайшла руїни давно заваленого храму при інфекційній лікарні, “щедрою” рукою “української” міської влади виділені в користування релігійній громаді Київського Патріархату. Перед цими руїнами наша крихітна громадка по неділях служила молебні (часто під погрозливі крики “козачків”, підісланих із церков Московського Патріархату: “Долой, антихристы, из Одессы!” “Смерть бандеровцам!”), а в будні, стараннями церковного старости Морозюка (Царство йому Небесне!) та тодішнього священика о. Геннадія, відбудовувала притвор, у якому невдовзі ми й облаштували та освятили крихітну церквицю Різдва Христового. Про відбудову самого зруйнованого храму, ба, навіть про розчистку його від роками спресованих тон обвалених конструкцій і стін, в ті роки нічого було й думати! Ми ж бо були оголошені “канонічною”, “істинно православною” Московською Церквою “слугами диявола”, “антихристами”, “порушниками канонів” та інш. Нам боялись допомагати і влада — в Одесі, здебільшого, прокомуністична чи проросійська, і більш-менш заможні люди, які не хотіли накликати на себе гнів влади. Ніхто ж бо тоді не міг допустити думки, що духовенство Московського Патріархату, виконуючи веління Кремля, нахабно обдурює й українську, і світову громадськість розмовами про канони і “чистоту істинного православ’я”, а насправді дбаючи про реалізацію “проекта Великой России”, тобто про відновлення імперії. Насправді ж жодного порушення канонів з боку Церкви Київського патріархату не було, бо ще в апостольські часи (54 рік н.е.) на Соборі в Єрусалимі канонічною підставою для створення окремої самостійної Церкви було визнано національний фактор: кожен окремий народ може мати окрему Церкву з власним ієрархом на чолі (34-те Апостольське правило). Шосте правило І Вселенського Собору (Нікея, 325 рік) сімнадцяте правило IV Вселенського Собору (Халкідон, 451 рік) канонічною підставою для унезалежнення Церкви визначає адміністративнотериторіальний фактор: “Устрій церковних справ, — каже 17 правило Халкідонського Собору, — повинен відповідати політичним і громадським формам”, а це значить, що кожна окрема держава має право на свою окрему Церкву, а кожна окрема область — на свою єпархію. У значно пізнішій Апофегмі (короткому викладі канонічних правил) Патріарха Фотія вказано, що “права, які торкаються церковних справ, повинні відповідати політичним і адміністративним перемінам” — тобто: змінились кордони чи політичний статус країни — змінюються кордони канонічних територій та статус Церкви. Отже, відділення нашої Церкви від Московського Патріархату і створення в незалежній державі незалежної Церкви обумовлено цілим рядом канонічних підстав, зневажаючи які, Московський Патріархат сам є порушником канонів! З маніпуляцій Московського Патріархату канонами можна було б лише голосно сміятися, якби вони не призводили до розбрату, а іноді й до кровопролить, як було в Одесі 2 травня 2014 р., а нині на Донбасі. Так, наприклад, коли розвалилась Російська імперія, Грузія, як, до речі, й Україна, проголосила себе незалежною Державою. Вслід за цим у 1918 році й Грузинська Церква відділяється від Московського Патріархату. Що робить Московський Патріархат? Ясна річ, кидає на Грузинську Церкву анафему за “розкол” та “порушення канонів”. Горді грузини тим не переймаються, вважаючи, що будь-які рішення Церкви чужої держави їх не стосуються, і спокійно трудяться, розбудовуючи свою Церкву. Порозстрілювати грузинське “самостійницьке” духовенство чи повідправляти його в гулаги, так, як зробила це в Україні з духовенством Української Автокефальної Церкви, Москва не зважилась. Грузинська церква спокійно молилась Богові, хоч і залишалась під московською анафемою. Коли ж у 1943 році Москві в боротьбі з фашистами була необхідна підтримка інших держав, вона, безбожна й войовниче атеїстична, раптом починає робити “реверанси” в бік релігії. Одним із таких “реверансів” стало раптове визнання автономії Грузинської Церкви. У документі, виданому Московським Патріархатом, зазначається, що “за церковними правилами… церковні кордони повинні слідувати за державними”. При цьому Московський Патріархат посилається на ті ж правила Вселенських Соборів… які я вам щойно називала (17- те правило ІУ Вселенського Собору в Халкідоні та інш.). Виходить, що, анафемуючи Грузинську Церкву у 1918 році, в Московському Патріархаті цих правил не знали? І щоб “вивчити” їх, московським ієрархам з академічною освітою знадобилось аж 35 років?! А нині що? Знову забули? То чом не тримають під рукою таку цінну “грубу” книжку, що називається “Деяния Святих Вселенских Соборов”? Чи не мають такої? То я можу позичити — у мене є! Бо негарно якось — так відверто свою канонічну безграмотність демонструвати та ще й анафемами направо й наліво розкидатися… До речі, є в цій книжці дещо і про анафеми та відлучення від Церкви й заборони в служінні. Але перед тим, як процитувати це вельми цікаве правило, ще раз нагадую, що вихід нашої Церкви з-під Московської юрисдикції обґрунтований не менш як чотирма канонічними підставами і жодних підстав, які лежали б у релігійній чи канонічноправній площині, ні для анафемування, ні для відлучення від єдності зі світовим православ’ям, ні для заборони в служінні нашого духовенства не було. “Взискующие градов земних” московські ієрархи зробили це лише для того, щоб тримати український народ у духовному полоні, бо, по-перше, таке завдання поставив Кремль, а по-друге, (хто б міг про таке подумати?!) в Україні Московський Патріархат має на півтисячі парафій більше, ніж у своїй “високодуховній”, “істинно православній” безмежній Росії! Якщо порахувати в територіальному співвідношенні, то в Україні 1 парафія Московського Патріархату припадає на кожні 50,5 км3, а в Росії, яка рветься у нас “високодуховний русскій мір” будувати, 1 парафія – на 1495 км2! Тут не тільки “анафема!” Тут “каравул!” закричиш… Але ієрархам “каравул” кричати було б значно краще, ніж відлучати від церковного єднання, забороняти в служінні чи анафемувати когось без канонічних на те підстав, бо з цього приводу теж існує досить суворе правило, прийняте у 431 р. в Ефесі на ІІІ Вселенському Соборі. Звучить воно так: “Якщо буде виявлено, що хтонебудь заборонив когось у служінні чи відлучив від Церкви за упередженістю (тобто не на канонічних підставах — Г. М.), то повинен бути підданий тому ж покаранню, якому піддав іншого, і обернеться біль його на голову його, як на переступника заповіді Божої і апостольських настанов” (4.ІІІ Всел.) Особисто я дуже не хотіла б, щоб Московська Церква була коли-небудь піддана тій же анафемі, якою анафемувала нашу, і щоб “біль наш упав на голову її”, бо завдала вона нам того болю аж занадто багато. А все ж радила б її ієрархам і рядовим священикам повивчати нарешті всі ті канони, щоб і самим не грішити, і не вводити в гріх свою паству, бо хоч і сказано, що Господь ДОВГОтерпеливий, та ніде не сказано, що ВІЧНОтерпеливий… Думається, що й сказаного цілком досить, щоб зрозуміти, що канони порушує не Київський Патріархат, а саме Московська Церква, яка, всупереч євангельській науці (Матф. 6.24), завжди служила, й сьогодні намагається служити, двом панам: Богові й Кремлівській владі, але, як і завжди, перевагу віддає служінню владі й своєму користолюбству. Бо Богові неправдою не служать! А всі розмови про “розкольництво” чи “неканонічність”, “відступ від віри христової” — є олжею й облудою. Але й це ще не все, та й не найголовніше. Всі наведені мною канони мали б істотне значення, якби Українська Церква (Київська Митрополія) була б хоч коли-небудь канонічно підпорядкована Московському Патріархату. Але так воно не було й не є! ІІІ. Московський Патріархат в Україні не має жодного квадратного сантиметра канонічних територій …Коли обставини примусили Богдана Хмельницького укласти союз із Московією, Українська Церква відмовилася брати участь у Переяславські раді й присягати цареві, бо політичні союзи держав не означали союзу Церков і не впливали на їх статус чи підпорядкування. Українська Церква, хоч і користувалася правом фактичної автономії, але юридично була канонічною частиною Царгородського (Константинопольського) Патріархату й, добре знаючи, “обвиклості Московські”, не тільки не допускала думки про розірвання майже 800-літньої єдності з Константинополем, а й взагалі до Богданового союзу з Московією ставилась негативно. Після Богданової смерті Московія почала активно знищувати всі ознаки державності в Україні. У 1659 році обдурений, заляканий і засмиканий Юрко Хмельниченко змушений був підписати сфальшовані Переяславські статті. Україну заполонило російське військо й російська адміністрація. Обирати полковників, які традиційно очолювали адміністративні органи на місцях, було заборонено: замість них Москва призначала російських. Безліч разів порушуючи канони, зокрема, правило друге Другого Вселенського та правило восьме Третього Вселенських Соборів, які забороняють будь-які дії будь-якої Церкви на чужій канонічній території, Московські патріархи без згоди Константинополя висвячують в Українських областях єпископів та призначають місцеблюстителів Київської Митрополичої кафедри при живому митрополиті, поставленому Константинопольським Патріархом. Після призначення “місцеблюстителем” такого собі Ніженського протопопа Филимоновича, висвяченого Москвою на єпископа Мефодія, Константинопольський патріарх анафемує протопопа-перекинчика. Українське духовенство й козацтво вимагає прибрати анафемованого Филимоновича, який був до того ж московським шпигуном і донощиком в Україні. Оскільки Москві потрібний був саме Фимонович, в Царгород посилається царська грамота з проханням зняти анафему з неканонічно висвяченого протопопа та зі “щирим” каяттям за “порушення святих канонів, які забороняють будь-кого висвячувати не в своїй області”. Щоб виправдати свої неканонічні дії, Москва, грубо кажучи, оббріхує Київського Митрополита Діонісія Балабана, нібито він мав намір і вже “переконав козаків з’єднатись з папістами. А що вони, — пояснюють московські владоможці, — вже готові були відпасти, то ми, щоб не загинули вони своїми душами, … нагледіли цього мужа Мефодія (Филимоновича — Г. М.), що може наставити їх на істину, й наказали рукоположити його, щоб не заплутались вони в сітях диявольських. Ми розсудили, що краще порушити канон, що забороняє рукополагати в чужій області, але спасти многі душі. Якби ми не поспішили, а послали наперед спитати вас, то дуже легко вони могли б відпасти” (Митрополит Макарий “История Русской Церкви”, т. ХІІ, с. 572-574). Процитована царська грамота датується 1663-м роком. Виявляється, вже й тоді Московська Церква піклувалась виключно про “чистоту православ’я” та про українські душі, щоб вони католиками не поставали. Точнісінько так і тепер: Патріарх Кирило та іже з ним “русскій мір” праг-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин