“Постала потреба репрезентації воюючої · України перед чужим світом”. Інформаційний простір 4 · с. 4сторінка оригіналу ↗
Як чужинці пізнавали бездержавну Україну Уроки діаспори для сучасних зденаціоналізованих «слуг народу» та їх прихильників
Слово Просвіти, №33 за 2019 рік
Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, журналіст
Продовження. Початок у ч. 32
Зарубіжна преса про польськоукраїнський конфлікт Коротко про другий напрям висвітлення теми — огляди британської та зарубіжної преси із зазначеного питання.
Розпад трьох великих імперій (Австро-
Угорської, Російської та Німецької), який розпочався по завершенні Першої світової війни, неминуче спричинив появу жорстоких конфліктів між різними національностями, що упродовж тривалого часу вимушено перебували в поневоленому стані. За одним із таких конфліктів — між поляками та українцями — пильно стежила західноєвропейська преса. Й аналітичні та правдиві публікації на цю тему не могли пройти повз увагу творців англомовного українського бюлетеню.
Стаття, детальний виклад якої подав
“The Ukraine” під рубрикою “Польський імперіалізм англійськими очима”, первинно була надрукована у лондонському тижневику “Contemporary Rewiew” і мала назву “Східне урегулювання”. Вона належить перу експерта східноєвропейських проблем містеру Уільяму Харбурту Доусону, який немало часу присвятив вивченню історії Польщі та України. Ось як описує цей англієць тогочасну польську політику щодо “інородців”:
“…І в пресі, і в суспільстві панує неймовірна расова нетерпимість… Взагалі, будь-яка національна меншість, будь-то німці, литовці чи українці, потрапивши під управління поляків, отримують однакове ставлення. Перше, що вони зробили, перетнувши Буг (а я це бачив особисто) і почавши окупацію непольської території, — зборонили громадське вживання будь-якої мови окрім польської, хоча величезна більшість мешканців — або євреї, або білоруси, або українці”.
Давнє бажання поляків захоплювати та анексувати добре описано містером У.-Д. Доунсоном і в іншій його статті “Зобов’язання мирного договору”, опублікованій у лондонському “Fortnightly Rew iew”. “The Ukraine” передруковує з неї ті абзаци, у яких згадується Україна. Ось один із промовистих:
“Під приводом захисту польськомовного населення Польща здійснює намір розширити межі країни якомога далі… У своїх амбіціях заснувати могутню військову державу вони зазіхають на землі, які ніколи не були польськими — ні історично, ні якимось іншим чином. У такий спосіб вони захопили велику частину України, де проголосили військові закони і посилюють режим терору. Таким чином вони сподіваються створити державу з 32-х мільйонів мешканців, лише половина з яких буде поляками”.
Точку зору авторитетного британського автора підтримували й такі щоденні лондонські газети як “New Statesmen” та “Nation”, на шпальтах яких він також друкував своїх огляди.
На завершення теми редакція бюлетеню цитує заяву тодішнього прем’єрміністра Польщі М. Падеревського, яку за двозначне її змістове наповнення назвала “лицемірною”:
“…Поляки нічого не хочуть анексувати і нічиє добро забирати. Польща не заперечує право Литви та України на незалежність…. Але те, як поводяться українців Галичині — це не воїни! Тому наша експедиція туди — не війна, а акція проти розбійників, від яких і поляки і русини (так названо українців — М. Т.), мають бути звільнені до того часу як порядок буде відновлено на цій споконвіку (виділення редакції — М. Т.) польській землі”.
Окрім британської преси редакція бюлетеня практикувала подавати витинки із австрійських, французьких, швейцарських, де йшлося про актуальні українознавчі питання.
Звернемо увагу на деякі з них. Віденська газета “Wiener Morgen Zei
tung” вмістила лист судового урядника М. Небенцала, призначеного польським урядом для розгляду питань єврейської релігійної общини у Станіславові (нині Івано- Франківськ — М. Т.). Лист адресувався префектурі міста. Високий урядник просить звільнити його від виконання обов’язків судді за власним бажанням “через несправедливість, деградацію та жорстокість до єврейського населення з боку поляків, які перевищують межі людської уяви”.
У журналі “L’Ukraine”, що виходив у швейцарській Лозанні, вміщено замітку про тотальну заборону польськими властями української мови в усіх громадських офісах Східної Галичини.
Автор паризького “Le Journal” розповідає про вбитого в Одесі генерала Григор’єва. Цей відомий і талановитий колишній російський полководець відзначився тим, що нещодавно порозумівся з українським урядом Директорії і підпорядкував кероване ним військо та самого себе під головнокомандувача арії УНР генерала Симона Петлюри.
Із головних тематичних напрямків,
яких прагнула постійно притримуватися редакція, виділимо такі:
— публікація офіційних документів і матеріалів уряду УНР;
— звернення і відозви офіційних та громадських організації і рухів до світової спільноти щодо визнання України та моральної і матеріальної підтримки її;
— про реальний стан справ на окупованих
Польщею західноукраїнських територіях;
— огляди британської та світової преси про події в Україні та навколо неї.
Замість висновків Постання, умови праці та результати діяльності Української дипломатичної місії УНР у Великій Британії упродовж 1919—1920 років минулого століття й досі залишається незаповненою сторінкою української історії.
Однією з причин невизнання офіційним Лондоном незалежної України після розвалу Російської імперії був брак об’єктивної інформації про українське питання на фоні агресивної і необ’єктивної щодо українців політики Росії та Польщі.
З-поміж вузького кола лондонського істеблішменту були одиниці, хто переконував британський уряд надати негайно Україні моральну підтримку і матеріальну допомогу в її давньому прагненні звільнитися від багаторічного колоніального поневолення Росією, був голова Британської військової місії в Києві майор Дж. К. Л. Фіцвільямс.
Перші українські дипломати в Лондоні відзначалися високою освіченістю, не шкодували своїх сил у непростому виборюванні права України посісти належне місце з-поміж інших цивілізованих держав Європи.
Публікації англомовного тижневика
“The Ukraine”, підшивка якого на сьогодні є рідкісною, переконують у тому, що він був переконливим і наступальним промотором української справи у Сполученому Королівстві. Низка аналітичних та інформаційних матеріалів цього бюлетеню, що стосуються зокрема українсько-британських та українсько-польських відносин, не втратила своєї актуальності й нині. Їх доцільно було б перевидати окремим виданням.
2. “The Ukrainian Review” —
зразок патріотизму та європейського журналізму
Альтернатива кремлівській пропаганді у Європі По завершенні Другої світової війни поставало питання заснування в Європі українцями періодичного друкованого органу англійською мовою.
Чим це було викликано? У ретроспективі проглядається кілька причин.
Перша. На фоні масованого наступу осмілілих перемогою над фашизмом пропагандистів із московського Кремля по цілій Європі практично не було чути голосу пригноблених комуно-більшовицькою системою народів із національних околиць імперії, включаючи українців.
Друга. Із масовим переміщенням на Захід мільйонів українців, які не змирилися із нав’язаною Москвою антилюдською системою комуно-більшовицьких порядків, актуальність нерозв’язаного “українського питання” загострилася з новою силою.
Третя. За цих умов постала потреба репрезентації воюючої України перед чужим світом, відстоювання її національно-державницьких прав, показ правдивих фактів про дійсність під московсько-більшовицькою займанщиною, приєднування серед чужинців прихильників національно-визвольного руху українців.
Четверта. Післявоєнна українська еміграція покликана була продовжити спроби попередників видавати періодику англійською мовою, підкреслюючи цим не лише спадкоємність своєї боротьби за державність, а й наміри системно інформувати чужинців про проблеми безправної багатомільйонної української нації в центрі Європи.
На момент появи в Лондоні “The
Ukrainian Review”, про який ітиметься в цій статті, в світі вже друкувалися за ініціативою та коштом української діаспори три поважні англомовні періодичні видання.
Так, в американському Нью-Джерсі від
1933 року щотижнево виходив англомовний додаток до найтиражнішої і найбільш знаної в світі газети “Свобода — “The Ukrainian Weekly”.
Від травня 1939 по квітень 1941 років у
Лондоні виходв “Ukrainian Bulletin”. Ініціативу таку проявила Українська Національна Інформаційна Служба, яка в цій порі діяла в Лондоні під опікою Організації Українських Націоналістів (ОУН).
1944 року Український Конгресовий Комітет Америки в Нью-Йорку засновує квартальник східно-європейської й азійської проблематики “The Ukrainian Quarterly”.
1949 року у німецькому Мюнхені з’являється “ABN-Correspondence” — інформативно-пропагандистський місячник, засновником і видавцем якого стає Міжнародна організація Антибольшевицький Блок Народів.
1952 року лондонські українці роблять третю спробу відродити традиції журналу “The Ukraine”, що виходив тут упродовж 1919—1920 років. Так з’являється “Ukrainian Observer”. Це був своєрідний дайджест публікацій головного друкованого органу Союзу українців у Великій Британії “Української Думки” в перекладі англійською мовою. На думку засновників “англомовний “Український оглядач” міг би зацікавити європейського читача. З різною періодичністю і обсягом, дещо примітивний із точки зору поліграфічного оформлення, цей бюлетень упродовж трьох років виходу на люди підготував грунт для появи нового типу квартальника — “The Ukrainian Review”.
Перше число цього видання вийшло в світ у грудні 1954 року. Отож, нинішнього року виповнюється 65 років від часу заснування цього часопису.
Власна ніша в світовому інформаційному просторі Саме “The Ukrainian Review” випала тривала в часі (майже сорок років) історична місія — бути правдивим, авторитетним, переконливим і послідовним голосом воюючої упродовж століть України за право бути незалежною соборною частиною демократичної, цивілізованої Європи.
За цих обставин лондонським українцям важливо було знайти власну нішу в цьому важливому секторі світового інформаційного простру — не ступати слід-вслід своїх попередників, а торувати власну дорогу, формуючи й розширюючи своє проблемно-тематичне поле.
Засновниками нового англомовного квартальника стали три громадські організації українців, які були офіційно зареєстровані і діяли в різних країнах Заходу: Союз Українців у Великій Британії, Ліга Визволення України в Канаді й Організація Оборони Чотирьох Свобід України в США.
Попередньо окреслюючи свого майбутнього читача, засновники мали на оці передусім дві його категорії:
Перша: англомовні чужинці з числа передусім політиків, парламентарів, журналістів — усі, хто має відношення до формування громадської думки, довироблення реальної зовнішньої політики у своїх країнах.
Друга: українці молодшої генерації, які вже виросли на чужині і через різні причини не оволоділи достатньо українською мовою, але живуть і працюють в українських громадах і потребують знань про національні справи.
Відповідно до такого специфічного контингенту читачів і формувалася редакційна політика нового видання.
У питаннях національно-політичних редакція журналу чітко дотримувалася визвольно-державницьких засад.
У питаннях церковно-релігійних стрижневою платформою змістових акцентів публікацій була помісність Українських церков, близька між ними співпраця і спільна духовно-моральна підтримка народу в його змаганні за своє буття на українських землях.
Про правильність вибору стратегічного напрямку діяльності редакції знаходимо свідчення в лондонських архівних документах:
“Журнал був і залишається обширним середником відомостей про положення українського народу під московсько-большевицькою займанщиною, про його національно-державницькі стремління і безперервну боротьбу за свою волю і державність...”
“Журнал був першим, хто підняв перед зовнішнім світом питання про знущання большевицької Москви над нашими підпільними церквами в Україні, передаючи в перекладі на англійську мову всі документи
с. 6 · сторінка оригіналу ↗
Закінчення. Початок на стор. 5
всюджувачів). У такий спосіб реалізовувалося: у Великій Британії — 505, за межами цієї країни — 224. Кількість примірників, які списувалися за статтею “дарові” (тобто передавалися безкоштовно) складала 315. До речі, остання цифра якщо й змінювалася, то в бік збільшення. То рахувалося як редакційний запас.
Зазвичай безкоштовно примірники розсилалися поштою, згідно із наперед складеним адресарем, до бібліотек, наукових інституцій, редакцій газет, політичних партій, університетів, коледжів та шкіл, а також окремим політикам, ученим, журналістам, парламентарям.
Цікаво проаналізувати, у якій кількості й куди розходився наклад.
Ось дані за 1971 рік. Передплата. Зарубіжжя: Канада (Ліга визволення України) - 86, Канада (індивідуальні передплатники) — 20, США — 65, Австралія — 20, Європа — 8. Всього за рубіж за передплатою і через кольпортаж — 608 прим.
Даровані. Зарубіжжя: Європа — 95,
США — 60, Канада — 12, Аргентина — 2, країни Азії — 140, Велика Британія — 55. Усього дарованих 364 прим.
Велика Британія (передплата і кольпотраж): відділи СУБ — 360, осередки СУМ — 13, індивідуальні 36 прим.
В цілому ж географія поширення журналу (передплатникам і безкоштовно), згідно з помітно розширеним адресарем на початок 70-х років ХХ ст. виглядає так (в порядку спадання кількості висланих примірників за країнами): Велика Британія, США, Канада, Аргентина, Бразилія, Туреччина, Австралія, Швейцарія, Швеція, Голландія, Бельгія, Корея, Японія, В’єтнам, Китай, Індія, Ізраїль, Пакистан, Єгипет та ін.
Тенденція до зменшення числа передплатників, що намітилася на початку 80-х років, змушувала засновників і редакцію глибше проаналізувати причини цього явища та вдаватися до додаткових заходів, спрямованих на посилення промоції видання. Факти про це знаходимо в щорічних звітах діяльності СУБ. Так це питання стало предметом обговорення в організації на початку 1986 року. Було названо чотири причини, за якими “The Ukrainian Review” втрачав свої позиції на ринку англомовних видань українців діаспори. Назвемо їх:
1. Брак запопадливих кольпортерів в українських громадах, зосібно з числа молодшої генерації.
2. Пасивність потенційних передплатників знову ж таки з числа молоді.
3. Неготовність нашого читача “споживати” українську літературу наукового напрямку чи політичної тематики через втомленість від політичних баталій, у яких виростали старші емігранти.
4. Консервативність форми, змісту, часом мови як основні причини незацікавленості тематикою.
5. Млява роботи з реклами та промоції видання відділеннями СУБ на місцях та іншими українськими організаціями.
В іншому архівному документі вказується ще й на таку проблему, яка з роками стала нагадувати про себе все більше: дуже мале зацікавлення до журналу проявляють ті українці, які одружені на чужинках, або діти яких не володіють українською мовою.
Від тієї пори акції з промоції видання ставали голоснішими. Це давало певні результати.
Такі приклади. На звернення до американських земляків відгукнувся пан Я. Ровенчук із США. Він оформив річну передплату на “The Ukrainian Review” для 15-ти прихильних українській справі репрезентантів ООН, пожертвувавши для цього зі свого заробітку 100 доларів.
Добрий вислід мала компанія на Австралію, де набуто 20 нових передплатників.
Кілька вдалих акцій провела редакція від початку 80-х років під девізом “Нові адресати, нові шляхи пошуку читачів”. І ось їх результат.
1980 рік. Новим тереном поширення журналу стала Іспанія. Влітку група небайдужих українців організувала там відділ Об’єднання Бувших Вояків Українців у Великій Британії. Від імені цього відділу було послано письмове звернення до організаторів чергової міжнародної конференції у справах дотримання Хельсинських домовленостей з прав людини, яка того ж року проходила в Мадриді. Там не забарилися з відповіддю: закупили 100 примірників українського англомовного журналу.
1982 рік. У Лондоні проходила одна з найбільших конференцій Антибольшевицького Блоку Народів. Там зібралися сотні представників поневолених Москвою народів і тисячі українців зманіфестували на головному сквері в Лондоні свої прагнення до волі почерез розчленування російської тюрми народів — СРСР — на національні держави. Підготувавши спеціальний випуск до цієї події, редакція квар
Спільний пікет українців і британців біля посольства
Росії в Лондоні тальника результативно презентувала своє видання на цьому поважному світовому форумі.
Серед нових адресатів поширення журналу тієї пори — Австрійський парламент, куди стало надходити 20 примірників “The Ukrainian Review”.
Від третього числа за 1983 рік журнал перейшов на нову технологію в наборі та офсетний друк, дотримуючись раніше визначеного формату та обсягу (кожне число мало мати не менше ста сторінок).
Втім, попри чималі зусилля редакції та засновників помітно поліпшити ситуацію з утримуванням бодай досягнутого рівня річних накладів уже не вдавалося.
З року в рік все важче ставало дотримуватися і регулярного випуску в світ кожного числа в межах кварталу. Графіки випуску чисел стали стабільно порушуватися від 1979 року. На заваді регулярності випуску квартальника ставали дві головні причини: нестабільність фінансування та ускладнення роботи редакції, члени якої мешкали в різних країнах світу.
1992 рік став останнім в житті цього журналу.
Чужинці про англомовний український квартальник Несподіваний для українців діаспори сюрприз зробив офіційний друкований орган Британського парламенту “Congress Record”: у числі від 10 вересня 1964 року на його шпальтах уміщуються кілька статей, які були опубліковані на сторінках лондонського журналу Союзу Українців у Великій Британії “The Ukrainian Review”. Поміж тих передруків — “Шевченко — апостол свободи” Андре Франсуа Понсе, “Шевченко і українська національна ідея” Є. Маланюка та “Шевченко в очах своїх сучасників” д-ра К. Сікра. Загальний обсяг цих статей — понад 40 сторінок.
Завдяки чому такий “український прорив” на шпальти британського парламентського видання міг статися?
Справа була такою. Конгресмен британського парламенту від республіканської партії, українець за походженням, Дервінський звернувся з офіційним поданням до спікера Палати Репрезентантів з пропозицією звернути увагу на публікації квартальника “The Ukrainian Review”. Загострюючи питання домінування в інформаційному просторі Великобританії російських радянських пропагандивних матеріалів, конгресмен вважав за необхідне дати можливість західному читачеві мати альтернативу точку зору в українському питанні, зокрема із джерел, що їх мають вільні українці західного світу зі сторінок низки своїх видань.
Окремо пан Дервінський звертає увагу на знакову подію світового значення,
до якого мільйони українських емігрантів ішли десятиліттями, — відкриття пам’ятника Тарасові Шевченку у Вашингтоні.
Варто процитувати витяг із цього звернення:
“Різні матеріали,
опубліковані в українській еміграційній і світовій пресі щодо пам’ятника Тарасові Шевченку мають бути видані окремою книжкою за підтримки британського парламенту.
Пам’ятник Шевченку є нашою другою статуєю Свободи,
що нав’язує до визволення й незалежности всіх уярмлених націй у комуністичній імперії… Намагання Москви та її колоніальних маріонеток використати Шевченка у своїх власних цілях провалилися. Події, які довели до встановлення цього пам’ятника, творять окремий розділ у нашій боротьбі проти загрози російського імперського колоніалізму. Я переконаний, що цей передрук має велике значення для зрозуміння нами сил націоналізму в СССР”.
До цього подання депутат додав і окремі числа самого журналу, і витинки статей із нього, які пропонував для передруку в офіційному парламентському виданні.
На подання це, як з’ясувалося незабаром, спікер Палати Репрезентантів Британського парламенту наклав позитивну резолюцію. І вона була виконана.
Ще слід звернути увагу на одну коротку, але ємку оцінку цього видання, мовлену з вуст посла Британського парламенту від Ноттігаму полковника Кордо під час його зустрічі з представниками українських організацій Лондона в парламенті: “Своїм знайомством з Україною і українцями я завдячую “The Ukrainian Review”.
“Добре розвинена інформативно-пропагандистська дія зменшує жертви на полі бою” І на завершення розповіді про цей фактично невідомий в Україні журнал англійською мовою, який упродовж майже чотирьох десятиліть другої половини ХХ ст.
ревно видавали у Великій Британії кращі представники світового українства коштом своїх земляків, кілька актуальних для українського сьогодення витинок із його публікацій:
“Повоєнний період з його тенденцією до спокою й насолоди безжурним життям, підсилюваний московською пропагандою і страхами нуклеарної війни, дозволяв різним русофілам, космополітам і пацифістам виходити на верх, а своєю пропагандою пустошити ідейно-моральне обличчя західної людини, яка готова була заради цього спокою піти на співжиття з московськими розбійниками, не дивлячись, що цей його спокій куплений кров’ю мільйонів найкращих синів і дочок українського народу”.
“Свою боротьбу проти імперіялістичної Москви українці вважали не тільки їхньою національною справою. Борючись за свою волю й державність, українці провадили боротьбу за волю й добробут Західного Світу”.
“Імперіялістична Москва винаходить щораз нові засоби і чинники, які протиставить національно-самостійницьким прагненням поневолених нею народів. Іна Заході, помимо деякого протверезіння, що унагляднюється у твердішій і рішучішій поставі західних великодержав у відношенні до Москви, ідеї розчленування московської тюрми народів на національні держави ще не настілки закріпилися, щоб ми могли бути спокійніші про наше майбутнє. Українська еміграція мусить продовжувати свою працю на чужинецькому відтинку, а для цього мусить знайти відповідні засоби”.
А ось цитата-побажання від тогочасних читачів, що має стосунок до майбутнього цього журналу, з нагоди його першого десятиліття. Воно, на жаль, не справдилося. Але про нього мусимо пам’ятати сьогодні, як про одне з найбільших бажань десятків і сотень тисяч наших земляків у діаспорі, які поклали свої життя на олтар Української незалежності:
“The Ukrainian Review” мусить розростатися, знаходити нових співробітників і читачів. Придержуючись думки про те, що добре розвинена інформативно-пропагандистська дія зменшує жертви на полі бою, ми повинні робити все можливе, щоб правда про Україну досягнула кожну впливову одиницю у вільному Світі”.
Чи здатні ми, нині сущі в Україні, творити таку Правду?
Замість висновків Квартальний журнал “The Ukrainian
Rewiew”, що виходив у Лондоні упродовж 1954—1992 років коштом української еміграції, — цінна сторінка української зарубіжної журналістики та українсько-британських взаємин, яка досі була невідомою через брак підшивок цього рідкісного видання в бібліотеках України.
За змістом, проблематикою, автурою,
мережею поширення набув неабиякого авторитету в західному світі: на його публікації посилалися провідні політики західних держава, їх передруковували інші чужинські видання. Посилання на статті часто вміщувалися в зарубіжних бібліографічних покажчиках.
Свою боротьбу проти імперіалістичної
Москви українська еміграція вважали не тільки національною справою. Борючись за свою волю й державність, українці провадили боротьбу за волю й добробут Західного Світу.
Публікації журналу “The Ukrainian Re
wiew” особливо актуальними є тепер, коли Україна боронить свою незалежність від російського агресора на Донбасі і потребує сильної підтримки усього західного світу.
Київ — Лондон — Київ
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
