Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 33 (1085), 13—19 серпня 2020 Чому деяким російськомовним громадянам України образливо належати до національної меншини, і як їм позбутися цього комплексу? Знову про мову? СЬОГОДНІ З ВАМИ МАРИНА ГРИМИЧ
Слово Просвіти, №33 за 2020 рік
В’ячеслав ГНАТЮК, кандидат філологічних наук, м. Львів
Здавалося б, дріб’язковий казус – відсутність російськомовного меню в Макдональдзі – викликав гостру реакцію деяких наших російськомовних співгромадян, що в цьому факті вгледіли “дискримінацію” усієї своєї спільноти й порушення її прав. Дійшло до погроз бойкоту мережі і навіть застосування зброї, якщо російськомовних в Україні й далі будуть “принижувати”.
Від таких серйозних закидів не варто легковажно відмахуватися, як це роблять деякі коментатори й блогери – виголошені звинувачення заторкують глибинні засади міжетнічних взаємин в українському суспільстві і тому потребують ґрунтовного розгляду й розставлення крапок над “і”, — що я й спробую зробити в цьому шкіці.
Для аналізу я вибрав кілька відгуків на випадок у Макдональдзі — пост у Фейсбуці журналістки телеканалу “112 Україна” Катерини Жарких, статтю шеф-редактора порталу “Хвиля” Юрія Романенка та його ж інтерв’ю з Русланом Бізяєвим.
Чому саме ці матеріяли впали мені в око?
Передусім тому, що вони належать фаховим журналістам відомих видань, які апріорі повинні бути здатними розумітися на суспільних процесах і давати їм більшменш адекватну оцінку. По-друге, ці публікації добре доповнюють одна одну й дозволяють відтворити досить строкату картину настроїв і думок, що циркулюють у деяких сегментах нашого суспільства…
І що ж я побачив у цих матеріялах? Абсолютне нерозуміння тенденцій світового суспільного розвитку, головних трендів української ситуації, національний егоїзм, імперська пиха щодо тубільців, ірраціональність, алогізм, якісь просто дитячі страхи і… заклики до зброї!!!
А тепер усе – від нитки до голки. Почну з посту К. Жарких, названого автором “Мова и язык”. Текст допису якийсь розхристаний, написаний на екстремальних емоціях; авторка постійно перескакує з теми на тему, узагальнювальні сентенції перериває малозначущими деталями, просто вивалює на читача все, що в неї накипіло – уривчасто й кострубато. А, як кажуть в Україні, чим горшок накипів, тим і смердить.
Тож спробуємо розібратися в тій каші, що її вихлюпнула в своєму пості К. Жарких.
Журналістка говорить про мовну ситуацію в нашій державі не як інтелектуал-аналітик, а на рівні вкрай обмеженого, переполошеного російськомовного обивателя-імперця, звиклого до монопольного панування своєї мови в Україні, що раптом зауважив, як на давно захоплений ним міський мовний простір – у магазини, в ресторани, кіно – вдирається зухвала й нахабна українська мова. Для
К. Жарких, корінної, як вона каже, киянки, що виховувалася в російськомовній родині у майже всуціль російськомовній столиці, така “агресивність” української мови є обурливою й нестерпною. Хоч авторка нібито й не проти мови автохтонів, яка, на її думку, є красивою й емоційною, але розширення вжитку “мови” у сфері обслуговування чомусь журналістку дуже дратує, і факт такого розширення – разом із квотами на ТВ, забороною на завезення книг із Росії (“про кишківник”) — вона сприймає як дискримінацію.
Найбільший її страх – що російськомовних в Україні зроблять “нацменшиною”, і це для неї є абсолютно неприйнятним! Авторка вважає маячнею, коли мешканців України змушують (не відомо хто і в яких ситуаціях!) говорити українською.
Зразу хочу заспокоїти К.Жарких, що ніхто й ніколи не буде змушувати російськомовних говорити українською, але, згідно з чиним законодавством, вони, які всі інші громадяни України, зобов’язані використовувати державну мову при виконанні службових обов’язків – наприклад, працюючи суддею чи касиром у супермаркеті. Це – загальносвітова практика національних держав, у т.ч. й Росії, де представники всіх нацменшин – українці, узбеки, грузини зобов’язані знати російня — це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити:
АТ “Альфа-Банк”, р/р UA 30 300346
0000026002016994001; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ/ ІНН: 00031756.
Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж.
Минулого тижня на наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися:
ську, як у Німеччині – німецьку, а в Польщі – польську, інакше вони там не зможуть працювати й загалом спілкуватися. Прикро, що доводиться розтлумачувати журналістові такі елементарні речі.
І ще одне роз’яснення для працівниці пера – стосовно нацменшини. До неї належать в Україні лише ті російськомовні, які ідентифікують себе як росіяни, а російськомовні з українським корінням, що вважають себе українцями, належать до титульної етнонації – української.
Дісталося в гнівному пості й попередній владі, й особисто Зеленському, що ішов на пост як “російськомовний президент”, проте не захищає “велетенську” частину країни (мається на увазі, очевидно, російськомовних).
К. Жарких вважає, що між україно— і російськомовними в Україні панує ненависть, влада сварить людей одне з одним, нацьковує їх одне на одного, з метою позбавлення російськомовних їхніх прав (хоча вони, як і всі, платять податки) ів кінцевому результаті хоче примусити їх виїхати з країни, бо тут вони можуть загинути від кулаків російськомовних “патріотів”, які ще й матюкаються поросійському).
Закінчення на стор. 4
ТАРАС МАРУСИК
МАРІЯ МАТІОС
ЛЮДМИЛА ЗІНЕВИЧ
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
