Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Подія року · “Ніщо не відбувається із землями й державами осібно”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

ССааггаа ппрроо ббууккооввииннцціівв Правда про тих, хто змінив хід історії, у “Буковій землі” Марії Матіос

Слово Просвіти, №33 за 2020 рік

Чотири перформанси за новим історичним романом “Букова земля” відомої української письменниці Марії Матіос відбулися в Буковинському центрі культури і мистецтва за сприяння голови Чернівецької обласної державної адміністрації Сергія Осачука. На останній до Чернівців приїхала авторка цього грандіозного твору на 928 сторінок, за якими постають чимало трагічних подій і важких життєвих історій. Він припав на 7 серпня, бо саме того дня 1940 року радянська окупаційна влада утворила Чернівецьку область. Цю далеку подію згадали під час зустрічі з Марією Матіос, яка в своєму романі-панорамі “написала правду про тих, хто змінив хід історії…”. Зустріли краянку справжніми оваціями, захоплено слухали її чесну й відверту розмову про минуле й сучасне життя українців, обдарували медаллю облдержадміністрації “Вдячна Буковина” і тканим гуцульським ліжником із ружами. Наступного ранку їй вручили диплом лауреатки обласної літературно-мистецької премії імені Юрія Федьковича, якраз у день народження найбільшого поета Буковини. Напередодні перформансів я розпитала авторку, як їй працювалося над романом-хронікою, хто допоміг їй підняти великий масив архівних документів і що давалося найважче під час написання цієї неймовірної саги про Буковину і буковинців. Людмила ЧЕРНЯК. м. Чернівці. – Пані Маріє, праця над “Буковою землею” тривала дев’ять років. Як Ви відважилися на таку титанічну працю — відтворити життя Буковини і буковинців за останніх 225 років? — Надзвичайно просте і одне з найскладніших запитань. Я завжди себе позиціонувала “літописцем Буковини”. Із майже тридцяти моїх книжок немає жодної, де би Буковина не виступала найголовнішим персонажем поряд із персонажами живими. Перечитавши за своє свідоме життя тонни художніх та документальних книжок із буковинської тематики, мені забракло цілісного, монументального, якщо хочете, полотна з життя цього дивовижного краю. Тут мені за взірець найперше правила творчість мого Учителя в літературі й університетського викладача Михайла Григоровича Івасюка. Читаючи його історичні романи й повісті, завжди мала відчуття його болісної недомовленості, ну, так, начебто перед письменником височів заборонний шлагбаум, який перекриває творче дихання і не дає на повен голос сказати те, що затамоване всередині нього, про що він добре знає, однак не має сили розказати. Наївна… Це тепер я знаю, що, окрім цензорів, які в радянський час сиділи по кабінетах облвиконкомів, по друкарнях і видавництвах, відслідковуючи кожніське (!) слово, яке, на їхню думку, могло трактуватися як націоналістичне чи шкідливе, над Івасюком тяжіла історія його передвоєнного і воєнного ув’язнення на Печорі й невідступний — досмертний — шлейф наглядачів у погонах, які згодом смертельно відігралися на його синові, в чому не маю жодного сумніву. Якби на років тридцять-сорок раніше Михайло Григорович міг опублікувати новели зі свого табірного життя, видані донькою Оксаною вже “за України”, повірте, “табірна” проза Шаламова виглядала би блідою. Але те, що можна було робити в Москві, в Україні ще довго було “непозволенно”. Отже, я десятиліттями відчувала свій борг перед історією Буковини і тими подіями й людьми, які не ввійшли в наукові дискурси, або ж увійшли фрагментарно — короткими згадками. Я в нашій літературі не знайшла художнього осмислення появи німецьких колоній на Буковині, всіх отих Катарінендорфів, Айхенау та інших, а також їхній внесок у розвиток краю. А це ж від моїх Розтоків — рукою подати. Я хотіла дуже скрупульозно дослідити історію Першої світової війни і участі в ній буковинців, зокрема історію добровольчого Гуцульського легіону. В літературі мені замало було відображень липневої 1941-го року єврейської масакри у Чернівцях та історії порятунку двадцяти тисяч бранців чернівецького гетто, головним призвідником чого був не тільки примар Траян Попович, як вважалося досі. Мені бракувало повнокровної історії про повоєнний рух спротиву на Буковині, бо він був дещо інший, ніж визвольний рух на Галичині. Я хотіла написати про шляхетні буковинські роди, які визначали політику краю, впливали на його економіку, і замовчувані або ж через ідеологічний чинник, або (чого гріха таїти) через певні лінощі університетських істориків, які “ковзали” лише поверхнею цих постатей, маю на увазі рід Васильків. До речі, всі Васильки заслуговують на окремий роман. І все це я хотіла показати через призму європейської історії, певні геополітичні речі. Бо ніщо не відбувається із землями й державами осібно. Тому в моїй книзі читач знайде події у Відні, в Берліні, Яссах, Бухаресті, Москві. Отак, блукаючи джунглями історії впродовж 225 років, я дісталася Станиці Луганської літа 2014 року. — У “Буковій землі” є життєпис відомих буковинських династій, описано реальні історичні події, наведено оригінальні листи до багатолітнього депутата австрійського парламенту Ніколая Василька, уривки зі щоденника провідника ОУН Буковини в 1945-1950

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин