Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“У ХХІ-му столітті в Україні щороку з'являється · понад 300 видань словників української мови”. Мова єдина 10 · с. 10сторінка оригіналу ↗

Україна – країна щонайменше сімох тисяч словників національної мови Передмова упорядника

Слово Просвіти, №33 за 2020 рік

Дмитро ПИЛИПЧУК Продовження. Початок у ч. 30-32 за 2020 Величезну групу видань у цьому покажчику становлять термінологічні словники: їх кількість (мною ще досі точно не визначена!) і їхнє розмаїття приємно вражають. Це розмаїття настільки велике й переконливе, що я відразу зрозумів: укласти предметного покажчика мені одному буде не по зубах: тут виникає стільки завдань систематизаційного, генералізаційно-диференційного плану, що це ліпше відкласти на потім, коли буде створено [більш-менш] повну академічну колекцію словників української мови. Тут маю звернути увагу читача на те, що і в моєму покажчику, орієнтованому на принцип максимальної повноти, можливі непоодинокі лакуни. Уважні читачі помітять, що майже у двох тисячах бібліографічних записів цього покажчика мною зафіксовано дані про бібліографію лексикографічних джерел, – а це ймовірність віднайдення бібліографами нових (тобто мною не зареєстрованих) словників української мови. Адже ці дві тисячі маленьких бібліографій ще ніхто не дослідив – їх спершу треба звірити із цим покажчиком! Той, хто вивчатиме палітру термінологічних словників української мови, внесених мною до цього покажчика, має знати про таку підкатегорію цих видань, як термінологічні словники, затверджені Держспоживстандартом України: з-поміж термінологічних словників, затверджених цим компетентним органом, я включив до свого покажчика лише 5 словників більш-менш значного обсягу, тоді як сотні інших залишилися за межами мого реєстру. Звісно, що такий відступ од принципу максимальної повноти був продиктований моїм небажанням давати привід критикам покажчика звинуватити упорядника в бажанні “роздути” покажчик завдяки всіляким начебто “дрібничковим” фактам української термінографії. У скарбниці словників національної мови завжди особливе місце посідають фразеологічні, етимологічні та діалектні словники. Читач переконається, що палітра фразеологічних і пареміологічних видань України настільки розмаїта, що навіть побіжна їх характеристика зайняла б тут чимало місця, тому не бачу можливості спинитись на цьому питанні. Серед етимологічних словників української мови, які читач побачить у цьому покажчику, є три найвидатніші праці: “Етимологічний словник української мови” в сімох томах (т. 1–6); виданий в Канаді і жодного разу не публікований в Україні “Етимологічний словник української мови” Ярослава Рудницького (т. 1–2); “Історико-етимологічний словник тюркізмів” Гриця Халимоненка1. На початку цього словника професор Г. Халимоненко подав досить широкий курс історії тюрксько-українських мовних взаємин. Розглядаючи етимологію тюркізмів, запозичених українською мовою, автор використав у словнику матеріал щонайменше з п’ятдесятьох шістьох мов (серед них – 31 тюркська: азербайджанська, алтайська, балкарська, башкирська, булгарська, бурятська, гагаузька, давньотюркська, казахська, караїмська, карачаївська, кипчацька, киргизька, каракалпацька, кримськотатарська, кумицька, ногайська, огузька, половецька, середньотюркська, татарська, тувинська, турецька, туркменська, узбецька, уйгурська, хакаська, чагатайська, чеірська, чуваська, якутська). Проблеми створення й видання діалектних словників я порушував, зокрема, у вже згадуваній тут книзі “Болять мені загублені слова…” (с. 477 і далі); втім, істотного прогресу в цій сфері ми поки що не бачимо. Найголовніше, що заявлений згідно з постановою Верховної Ради України від 22 травня 2003 р. “Про Рекомендації парламентських слухань “Про функціонування української мови в Україні”” (https://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/886-IV#Text) проєкт “Cловника українських діалектів у п’ятнадцяти томах”, забезпечити фінансування якого пропонувалося Кабінетові Міністрів України, здається, поховано, хоч за час, що минув відтоді, цього словника вже можна було б видати (звичайно, за умови долучення до проєкту найкращих діалектологів з усієї України). За 1877–2018 рр.2 повний список окремих паперових видань діалектних словників української мови, за моєю версією, містить 235 книжок, з яких 200 надруковано в Україні, а 35 – у вісьмох країнах світу: Польщі (11), Росії (9), Німеччині (7), Словаччині (4), Австралії, Угорщині, Хорватії та Чехії (по 1). За часом публікації на період до проголошення Незалежності України припав 41 словник, а в незалежній Україні з’явилося 159 видань (виходить приблизно 6 назв на рік). Попри начебто й значне число виданої літератури, бракує інтенції до системного і якомога повнішого представлення всіх діалектних скарбів української мови – і це, на жаль, особливо чітко виявилось у випадку з невиданням обіцяного 15-томового “Словника українських діалектів”. Як повідомляв ще 11 лютого 2012 р. Олександр Гаврош (https://zakarpattya.net. ua/News/92861-V-Instytuti-ukrainskoi-movy- taky-vydadut-slovnyk-Hrytsaka- ), відділ діалектології Інституту української мови НАН України розпочав підготовку до видання словника закарпатських діалектизмів Миколи Грицака3, в якому – близько 200 тисяч слів. За життя науковець із Рахівщини упорядкував свою працю лише в діапазоні А – К. Тепер ІУМ працює над оцифруванням Грицакового лексикону. Маючи обмежені кадрові й фінансові можливості, ІУМ досі видав лише перший том цього діалектного словника, що вже зафіксовано у цьому бібліографічному покажчику (7480. Грицак, Микола Андрійович. Матеріали до Словника українських говірок Закарпатської області / М. А. Грицак; за ред. П. Ю. Гриценка ; НАН України ; Ін-т української мови. – Київ, 2017. – Вип. 1 : А – Б. – 2017. – 380 с. – ISВN 978-966­1673-48-8). Оскільки я а рrіоrі визнав за неможливе і навіть недоцільне розглядати в передмові все розмаїття словників української мови, зареєстрованих у цьому покажчику, – всіх енциклопедій, словників і довідників, а подеколи і всеосяжних нормативних актів, які не є в буквальному сенсі словниками, але які з енциклопедичною повнотою охоплюють величезні масиви загальних і власних назв, – то я й не намагатимусь це зробити. Нехай кожен читач сам відкриває типологічно-видове багатство зареєстрованих тут словників української мови. Я ради-й з того, що сьогодні до категорії словників науковці вже без дискусій включають енциклопедії, енциклопедичні словники та довідники, і критерій тут один: джерело має містити лексикографічний матеріал, упорядкований за абетковим чи іншим систематизаційним принципом (скажімо, тезаурусним чи бодай предметним). Шкодую, що не можу тут окремо розглянути всі барви нашої неографії та словники мови українських письменників, всі скарби української фразеології та пареміографії, – нехай ці високі тáблиці нашої лексикографії читачі пізнають самотужки! Не виділятиму якось особливо найвидатніших наших лексикографів: адже фактично читачі всеодно обмежені словниковим асортиментом особистих, публічних та віртуальних бібліотек. Тішуся тим, що я намагався зафіксувати в цьому покажчику не тільки прізвища, а й імена та по батькові учасників лексикографічного процесу, і що мій покажчик яскраво засвідчує: сьогодні в цьому процесі бере участь багато тисяч людей, які в майбутньому можуть стати (або вже стали) лексикографами найвищої кваліфікації і скласти кадровий потенціал інститутів української та перекладної лексикографії, про які йшлося вище. Та й для тих, хто писатиме надалі історію української лексикографії, покажчик “Словники української мови” стане в пригоді. Ми маємо бути свідомі того, що майже все, що Україна здобула в галузі лексикографії, – здобуто, по суті, за одне століття (перегляньте І-й розділ цього покажчика в діапазоні 1917–2018 рр.!). Але зі стартом Незалежності держави у царині словникарства Україна взагалі рвонула вперед: за останні 9 років ХХ-го ст. українські лексикографи дали 1318 видань словникової групи (середньорічний показник — понад 146 видань), а за 18 років ХХІ-го ст. — 5565 видань (середньорічно — понад 309). Які ще країни Європи мають подібні показники ефективності на тлі цілковитої байдужості держави як до книговидання загалом, так і до випуску словників зокрема?! Наведені цифри за роки Незалежності України свідчать про те, що третій і найпотужніший вибух національної лексикографії розпочався якраз із проголошенням Незалежності України і що він триває і досі, чітко демонструючи, що сучасний розвиток української лексикографії є формою утвердження національної самосвідомості і послідовного (але не з боку держави) транзиту до повноцінного функціювання української мови як державної. У цьому процесі держава Україна виступає не як активний учасник, а – байдужий спостерігач. Це українські лексикографи розробляють словники для більш як ста галузей знань, розширили жанрове розмаїття своєї продукції до кількох сотень типів і видів словників, часто власним коштом чи завдяки нечисленним і небагатим добродіям забезпечують друк і дистрибуцію задуманих та здійснених лексиконів. Тим часом держава “активно усувається” як від організаційного, так і від фінансового сприяння українській лексикографії. Не створено бодай одного спеціалізованого лексикографічного інституту (хоч обсяг завдань перед лексикографами, як бачимо, свідчить про потребу у принаймні двох наукових установах: Інституті української лексикографії та Інституті перекладної лексикографії), не забезпечено фахову підготовку лексикографів, ба більше: не існує навіть такої спеціалізації, як лексикограф. Оплата праці лексикографів різко дисонує з тим, що сьогодні це – сфера комп’ютерного опрацювання інформації, що змінило вимоги не лише до працівників стосовно кваліфікації та відповідності технологічним процесам, а й до роботодавців – щодо оплати праці лексикографів та створення умов для забезпечення високих технологій лексикографічного процесу. Можливо, хтось заперечить, що Український мовно-інформаційний фонд (УМІФ) і є те, що я називаю Інститутом української лексикографії. Відповідаю. УМІФ уже видає сьогодні 20-томовий “Словник української мови”, на найвищому рівні розробляє технології комп’ютерної лексикографії, зійснює багато міжнародних проектів у галузі перекладного термінологічного словникарства. Але вкрай скромний штат працівників УМІФ не дозволяє йому видавати більше як один том СУМ-20 на рік. Наклад СУМ- 20 не перевищує одної тисячі примірників, тоді як, пригадаймо, наклад першого тому Українсько-російського словника (1953) був 75 000 примірників, а першого тому CУМ-11 (1970) – 30 000 примірників. І дуже важлива обставина: держава не забезпечила право доступу індивідуальних замовників до СУМ-20 у вигляді права передплатити й викупити цей словник через мережу книготоргівлі й книгорозповсюдження. За наявності в Україні понад 40 000 бібліотек угодовське – за всіх часів! – Мінкультури не подбало про державне замовлення на СУМ-20 для всіх цих бібліотек, що й означає: держава – окремо, Словник – окремо, нація та її культура – окремо! Те саме стосується й позиції університетів та освітніх академій. Ну хіба може називатись університетом чи академією заклад, в якому немає хоч би одного комплекту академічного тлумачного словника національної мови на кожну читальну залу, не кажучи вже про наявні там інститути, факультети чи філологічні кафедри?! Щоб розв’язати огром проблем, які поназбирувалися в нашій лексикографії і навколо неї, фінансові затрати на це доведеться збільшити не в десять, а в сто разів. Від здійснення таких кроків не звільняє державу навіть проблема з пандемією коронавірусу, під час якої мені довелося завершувати додрукову підготовку цього бібліографічного покажчика. В покажчику “Словники української мови: 1596–2018” дві третини бібліографічних записів щодо словників, виданих в Україні після 1970 р., містять дані про ІSBN (міжнародний стандартний номер книги) – універсальний номер міжнародної системи ідентифікації видань (це ще одна відмітна риса саме цього покажчика). На жаль, не всім книгам у період після 1970 р. ІSBN надавали, а ще дуже часто бібліографи не фіксували його під час бібліографічного опису4. Можна відзначити ще одну нову рису словникового книговидання в незалежній Україні: воно стало децентралізованішим, а отже, демократичнішим. На певному етапі роботи над покажчиком (здається, влітку 2019-го) мені захотілося проаналізувати місця видання словників: виявилося, що, порівняно з Українською РСР, таких місць стало приблизно удвічі більше. За принципом рейтингу ці місця вишикувалися в такий ланцюжок: Київ (понад 4 000 видань), Харків (понад 1 200), Львів (понад 1 000), а далі – Тернопіль, Донецьк, Чернівці, Івано-Франківськ, Ужгород, Дніпро, Одеса, Житомир, Вінниця, Луцьк, Запоріжжя, Рівне, Миколаїв, Херсон, Полтава, Кіровоград, Луганськ, Черкаси, Суми, Чернігів, Хмельницький, Сімферополь, Ірпінь, Ніжин, Кам’янець-Подільський, Глухів, Острог, Кривий Ріг, Умань, Біла Церква, Мелітополь, Краматорськ, Кременчук, Миргород, Слов’янськ, Косів, Берегове, Маріуполь, Конотоп, Бердичів, Ізмаїл, Канів, Мукачеве, Севастополь, Сміла, Ялта, Бахчисарай, Бердянськ. Оскільки після того покажчик поповнювався й далі, то в цьому переліку є, можливо, й пропуски, а рейтинг, ймовірно, зазнав певних змін. Гадаю, що якби голови українських міст знали про цей рейтинг, цілком можливо, що дехто з них активно долучився б до фінансування видання словників, і, зокрема, енциклопедичних, історичних, краєзнавчих, ономастичних, діалектних, паремійних, перекладних... ____________ 1 Халимоненко Г. Тюркська лексична скиба українського словника. – Київ : ред. журн. “Дім, сад, город”, 2010–. – 363 с. – ІSBN 978- 966-2471-37-3. 2 Від першодруку “Знадоб до словаря южноруского” Івана Верхратського. – Д. П. 3 Жив у 1908–1979 рр. 4 Завершення роботи над цією книгою без коректора і саме під час карантину, коли було зачинено всі книгозбірні, зумовило деякі технологічні й організаційні складнощі, що могло спричинити в тексті покажчика якийсь недогляд. Я не виключаю, що якась нотатка випадково потрапила не на своє місце. Десь біля позиції № 6172 я помітив пропуск такого видання: Таланов, Олег Степанович. Українсько-датський розмовник / Олег Таланов. – Київ : Арій, 2012. – 224 с. – ІSBN 978-966-498-242-6. Тож за свої мимовільні помилки я перепрошую уважного читача!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин