Гість номера · “Совісний український письменник – останній бастіон українства в українській державі”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
Слово, мова, книга
Слово Просвіти, №33 за 2020 рік
Гостя газети – координатор Безкоштовних курсів української мови в Чернігові, директорка міської Центральної бібліотечної системи, кандидат філологічних наук Людмила ЗІНЕВИЧ.
Людмила Зіневич
— Пані Людмило, що для Вас Ваше дітище, справа останніх 5- ти років (паралельно з роботою, бо це волонтерський проєкт) – “Безкоштовні курси української мови”? — Передовсім, це можливість зробити свій внесок у неминучу прийдешню перемогу України в боротьбі за її українськість, у повернення історичної справедливості, це можливість допомогти людям, які з різних причин втратили свою національну ідентичність, повернутися до рідного дому (мова як дім буття), відчути зв’язок зі своєю землею, з минулими й прийдешніми поколіннями — і відкрити красу мови, рідних слів, від яких, як писав Т. Шевченко, “серце б’ється, ожива…”, через вивчення мови глибше пізнати свою історію, літературу, національний характер, пробудити національну самосвідомість, прищепити повагу до мови як символу державності й засобу її самозбереження. Окрім того, для мене, як викладача з 25-річним науково-педагогічним досвідом, це й можливість професійної самореалізації та вдосконалення, бо слухацька аудиторія курсів потребує інших підходів, відмінних від шкільних чи університетських. — Курси нині працюють на базі очолюваної вами міської бібліотеки ім. М. Коцюбинського. І вони органічно вплелися у ті дуже великі зміни, які ви внесли в роботу бібліотеки. Півтора роки тому, після багатьох років викладання, зокрема у вищій школі, Ви йшли на цю нову для себе справу, нехай і дотичну до викладання, особливо філології — робота з людьми, словом, книгою. Якою повинна бути сучасна українська бібліотека? Що для цього потрібно? У моїх планах-мріях це має бути заклад-універсал, що відповідає найрізноманітнішим освітнім і культурним запитам людини: читати, навчатися, набувати нових навичок і вмінь, креативити, комунікувати, дискутувати, виявляти активну громадянську позицію, змістовно відпочивати тощо. Щоб відповідати таким запитам, ми розширюємо функціонал бібліотеки: у нас працює відкритий університет із навчальними курсами з української, англійської мови, історії України, краєзнавства, юриспруденції, лекторій на актуальні теми, розмовник, проводяться психологічні тренінги, майстеркласи, діють дискусійний клуб, клуб інтелектуального кіно, фотоклуб, проводяться мистецькі виставки, нещодавно відкрився Центр поліської автентики тощо. Можливості бібліотек у вирішенні нагальних національних культурних, моральних, духовних проблем соціуму — від невеликої громади до загальнодержавних масштабів — дуже великі. Проте нашим державцям часто бракує усвідомлення вагомості бібліотеки для розвитку високоосвіченого, психічно здорового, стабільного суспільства та державницького ставлення до інтелектуальних надбань поколінь, збережених у книгозбірнях. – Неможливо в інтерв’ю назвати всі цікаві ідеї, вже втілені Вами в бібліотечній роботі, всі проведені акції, заходи. Розкажіть про два торішні проєкти — Літню літературну школу “Цвіт папороті” й Покровську книжкову толоку. Проєкти, які, мабуть, Вам би хотілося продовжити. — Так, дуже хотілося б, щоб ці проєкти жили й надалі. Літературна школа “Цвіт папороті” зібрала, згуртувала творчу молодь, надала можливість познайомитися із маститими письменниками (Галина Пагутяк, Ірина Старовойт, Володимир Даниленко, Валентина Мастєрова, Ганна Арсенич-Баран) та перейняти їхній творчий досвід, почути практичні поради й настанови. Це були незабутні гамірні дні змістовного спілкування, лекцій, майстерок, творчих пленерів, екскурсій мальовничою й багатою на літературну традицію Чернігівщиною. Вагомим результатом роботи літературної школи стала книга — антологія творів учнів та викладачів школи “Цвіт папороті”. Покровська книжкова толока в Чернігові — це справжнє свято українського слова, мудрості, книги, свято, що об’єднує, згуртовує людей на основі спільних національно-культурних цінностей, ідеалів, героїв і спільного бажання змінювати країну на краще. — Ваша бібліотека нині стала одним з головних осередків культури, духовності міста. Що б відзначили найцікавішого в її роботі? — У бібліотеці не може бути нецікаво, тут кожен день наповнений змістом. Найважливішим для мене є те, що всупереч очевидному зросійщенню містян і впливу російської пропаганди, культурний простір, який ми творимо, стає більш національно центричним, патріотичним, проте не замкненим, відкритим для міжкультурної комунікації з іншими народами, як через безпосередні контакти із зарубіжжям, так і через посередництво книги. А ще мене дуже тішить, коли в бібліотеці людно й гамірно, люди скучили за живим спілкуванням, за можливістю поділитися враженнями від прочитаної книги, прожитої події, побаченого фільму, картини, люди хочуть бути висловленими і почутими. Не можу не згадати і про волонтерство та волонтерів: все частіше до бібліотеки приходять люди, я їх називаю світлячками, які безкорисливо і з почуттям відповідальності готові ділитися з іншими своїми знаннями, досвідом, навичками або які купують і дарують бібліотеці книги. – Гостями бібліотеки на презентаціях, творчих зустрічах побувало багато представників творчих кіл міста і області. Але не тільки. До вас у бібліотеку, в Чернігів, охоче приїздять відомі українські письменники, митці. Назвіть бодай декого з тих, кого гостинно приймали бібліотека, її читачі, слухачі ваших курсів. – Кожна зустріч неповторна, кожна відкриває окремий дивос-
Літературна школа “Цвіт папороті”: вечір на Івана Купала віт, спонукає до читання, роздумів, мотивує, надихає. Кожному з наших гостей я вдячна за розкіш живого спілкування, що знайшли час і ресурси завітати до нас, проте усіх перерахувати неможливо, назву тих, хто зібрав найбільше читачів: Вахтанг Кіпіані, Галина Пагутяк, Володимир Лис, Надія Гуменюк, Григорій Гусейнов, Василь Шендеровський, Володимир Шовкошитний, Сашко Лірник, Леся Мудрак, Сергій Пантюк, Тетяна Шептицька, Ірина Старовойт, Олена Печорна,
Олесь Доній, Наталя Гурницька, Володими Даниленко, Валентина Мастєрова. — Одна з яскравих недавніх подій — дві презентації в один день: книжки поезій Світлани Антонишин зі Львівщини і нового роману нашої землячки, відомої письменниці Валентини Мастєрової. До речі, пані Валентина напряму причетна і до згаданої збірки поезій. Розкажіть про цю презентацію, ці книжки, їхніх авторок. — У бібліотеці ми представили збірку поезії жительки Львівщини Світлани Антонишин “На білому камені”. Письменниця, поетеса, журналістка через важку хворобу не змогла бути присутня на презентації. Але вихід книжки напряму пов’язаний з нашою Чернігівщиною, адже в цьому авторці допомогла наша землячка, відома письменниця Валентина Мастєрова. Світлана Антонишин прикута до ліжка, майже нічого не бачить, свої вірші надиктовує Валентині Мастєровій, письменниця веде її сторінку та допомагає в реалізації творчого потенціалу.
За словами Валентини Мастєрової, що представляла книжку, ця збірка стала надзвичайно необхідним промінчиком радості в житті хворої поетеси. Адже вона не забута, про неї пам’ятають, читають. На творчому вечорі вірші Світлани Антонишин читала чернігівська акторка і режисер Рената Гафурова — у багатьох наверталися на очі сльози. Збірку доповнили чудові ілюстрації чернігівської художниці Наталії Дзюб. Усі примірни-
Валентина Мастєрова представляє свій новий роман “Тобі скажу”
ки книги “На білому камені” розкупили присутні. Ціни на них не було, кожен давав скільки міг. Адже ці кошти підуть на підтримання життя поетеси, яка пише душею. А сама Валентина Мастєрова того ж вечора представила новий роман про чернігівське минуле “Тобі скажу”, що переносить читача в далеке XI століття, коли рідну землю та честь боронили мечем, і не лише від ворогів, а часто й від підступних родичів. Ось що сказала про презентацію Валентина Мастєрова: “Я ще під враженням. Переглядаю фото, вдивляюся в уважні обличчя людей, яких я знаю і яких не знаю, приязні посмішки. Читаю підписи під коментарями. Вони різні, але в більшості прочитується щира вдячність. Причому ніхто не оббивав жодних порогів, не нав’язувався із запрошеннями задля масовості. Навіть Національна спілка письменників самоусунулася від презентації, від верхівки до низу. За владу нічого й говорити. Навпаки — приємно відчувати себе вільною, незалежною. І потрібною. Потрібною не владі, не спілці, якою з часу її створення керувало КДБ, знищуючи її руками все талановите й мисляче, а людям, отим, про яких весь час трублять продажні соціологи, журналісти й аналітики, що в Україні немає української літератури. І що українці не хочуть читати українською. Брехня, панове! Брехня, доморощені яничари і закордонні. Українцям потрібна своя країна, своя земля, своя мова і література. Несподівано приходить думка: совісний український письменник – останній бастіон українства в українській державі, останній прапор, піднятий над руїною, якою нині є національна ідея в Україні. Боротися в країні за рідну мову, і проти кого! — проти влади й владців, проти “народних” (читай — інородних) обранців у Верховній Раді! Визнання — примара, як і слава і знеславлення. За Еклезіастом: “В майбутні дні все буде забуте. Немає памяті колишнім людям. І любов їхня, і ненависть, і ревність пощезнуть. І немає їм вже участі ні в чому, що діється під сонцем”. Що залишиться? Залишиться слово. Саме те слово, за яке сьогодні точиться запекла боротьба в нашій країні. Рідне слово, яке пройде випробування вогнем і мечем, підлістю й підступністю, зрадою і зненавистю, але очиститься й очистить Україну. І вистоїть.”
Спілкувався Петро АНТОНЕНКО
Вечір ліричної поезії в бібліотеці. Гості з Києва — поети Тетяна Шептицька і Сергій Пантюк
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
