Справи житейські · “Навчитися поважати мрії один одного — · один із складників сімейного щастя”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗
Цінності власного життя
Слово Просвіти, №33 за 2020 рік
Наталя АНТОНЮК, Київ
Є люди, які постійно використовують фразу “треба трохи потерпіти”.
Це стосується усіх сфер життя.
Наприклад, негаразди в сімейному житті, відсутність кар’єрного розвитку, безгрошів’я чи щось інше.
Вони кажуть: “Зараз складна економічна ситуація. Не треба змінювати роботу, треба трохи потерпіти”. А ще так: “Нічого, що в родині проблеми. Треба трохи потерпіти, все налагодиться”.
Серед цього типу багато жінок, які терплять насилля, як фізичне, так і моральне. Адже треба потерпіти — чоловік зміниться. Пам’ятаєте оте “стерпится-слюбится”?
Терпіння — це далеко не завжди позитивна риса. Воно часто межує зі слабкістю та депресією. Коли хтось каже, що треба трохи потерпіти, то це може означати й таке: “У мене жахливе життя. Все мені не подобається, проте краще змиритися, аніж чимось ризикувати чи починати щось нове”.
Терпіння триває роками, а той десятиліттями. Жінки терплять своїх чоловіків-алкоголіків, працівники своїх керівників-деспотів, а всі разом — те чи інше політичне верхів’я.
Терпіння роз’їдає поволі. Іноді стається вибух, проте частіше — скніння, депресії, зневіра, розчарування.
Я чую цю фразу досить часто від різних людей. І завжди запитую: “А скільки часу терпіти? А що зміниться через рік, п’ять, десять?”.
А нічого. Терпіти — часто відмовлятися жити. Таке собі моральне самогубство.
Отож перш ніж використовувати фразу “треба потерпіти” та втілювати її в життя, дайте відповідь на питання: “Чого вам коштуватиме терпіння?”.
*** Любити себе — означає прислухатися до своїх мрій.
Якби мене хтось запитав про те, що найголовніше у шлюбі, я би однозначно відповіла: спільні мрії.
Це — основа. Проте буває так: почуття трохи вдається приборкати та направити в спокійніше русло, а виявляється, що обоє мріють про різне.
Він — про домашній спокій,
вона — про насичене життя або навпаки.
Він мріє про маленький будиночок десь під Києвом, а вона про квартиру в центрі столиці — або навпаки.
Він хоче трійко дітей та традиційний розподіл ролей, а вона мріє збудувати успішну кар’єру — або навпаки.
Він хоче вивчити англійську та виїхати до Канади, а вона не хоче зайвих рухів, мріє про спокійне життя в провінційному містечку — або авпаки.
Він на вихідні мріє виспатися,
а вона подорожувати Україною — або навпаки.
І так до безкінечності. Гадаєш,
що кохання здатне об’єднувати мрії. І так справді буває, коли обоє готові до цього.
Однак значно частіше буває так, що пара починає знецінювати мрії один одного.
— Та яка Канада, ти ж англійською ні бе, ні ме!
— Та глянь на себе, хату запустила, все про кар’єру думаєш!
— Нашо нам ті подорожі! На вихідні краще прибрати та закупити їжі на тиждень!
І от хтось поступається своїми мріями та починає жити чужими. Поступово гаснуть очі і сімейне життя перетворюється на сірість. Ніби хтось сидить з печаткою і на аркушах життя виводить: “Ще один день прожито”.
І от серед цього всього іноді з’являється думка: “Невже це і є омріяне сімейне життя?”.
Прозріння, розчарування,
втеча... А в декого — існування безліч років у лабіринті чужих мрій...
Навчитися поважати мрії один одного — один із складників сімейного щастя. Без цього ніяк.
А ще краще знайти того, хто розділяє твої мрії, інтереси та прагнення.
*** Не просто крісло. Коли мені було шість років, я взяла мамину помаду й чиркнула по ньому — залишилися дві червоні лінії, мов шрами. Дерли, терли, вимивали — нічого не допомогло. Фарба міцно в’їлася в тканину.
Спочатку крісло стояло в кімнаті, ретельно заправлене святковим покривалом. На нього дуже рідко сідали, воно слугувало таким собі атрибутом урочистих моментів.
Потім, через певну кількість років, крісло почали розкладати. Я обожнювала на ньому спати: ніжилася між його бильцями, неначе між двома хмарками, мені було просторо та зручно.
Удень крісло знову вбирали у святкову одежину, і я готувала на ньому уроки, вишивала хрестиком чи просто читала.
Я росла — і воно ставало дедалі тіснішим. Потім батьки купили ліжко, і я забула про свого старого друга.
Крісло стало набридати, воно крало життєво важливий простір, затуляло своїми неоковирними боковинами нову меблеву стінку.
Ухвалили винести його на балкон. Там, серед банок, старих книг і зошитів, воно отримало другий шанс стати корисним. На балконі спали задушливими літніми ночами.
Йшли роки, і добра сімейна традиція звелася нанівець. Крісло запилюжилося, його заставили старими принтерами, відеокасетами та іншим мотлохом.
Про нього б узагалі забули,
якби не два шрами, які виднілися через завали речей, немов світлофори, та періодично викликали запитання: “Що з ним робити?”.
Крісло прожило з нами у квартирі 27 років. І от сьогодні ми завантажили його в автівку та вивезли на дачу.
Мій син, якому шість років,
провів рукою по його змученому тілу, доторкнувся пальчиками до двох червоних смужечок і запитав: “Мамо, що це?”.
— Це, сину, історія. Один необдуманий крок — і на все життя.
…А взагалі старі речі, з якими прожив силу-силенну років, які вросли в наше минуле, надзвичайно складно викидати. Ти знаєш історію про кожну плямку, кожну подряпинку.
Коли прощаєшся із віджилими речами, завжди трохи сумно....
Проте не варто триматися за старе, все-таки краще тримати спогади в серці — так надійніше й це не краде життєво важливу площу.
*** Гуляємо з Владом. Я трохи скаржуся на те, що багато справ і не все виходить так, як треба.
— Мамо, ти чого?! Усе чудово! Життя триває, — каже п’ятилітній син.
Усміхаюся. Діти нас вчать тому, що ми часто забуваємо: жити.
Будьмо разом! ПЕ РЕ Д П ЛАТА—2 0 2 0 Вартість передплати
ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА “ПРОСВІТА”
(з доставкою і поштовими витратами):
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
