Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Надання привілеїв одній із меншин, · хай і найчисельнішій, буде несправедливістю · щодо титульної нації й інших меншин”. Гаряча тема · с. 4сторінка оригіналу ↗

Чому деяким російськомовним громадянам України образливо належати до національної меншини, і як їм позбутися цього комплексу? Знову про мову?

Слово Просвіти, №33 за 2020 рік

Закінчення. Початок на стор. 1 Що тут скажеш? Зі здоровим глуздом журналістка явно не дружить. К. Жарких має й “рецепт” для україномовних: підвищуйте свою культуру, пишіть казки й вірші, створюйте пісні – але не влаштовуйте ніякого дискомфорту російськомовним киянам своїми нікому не потрібними написами “на мові” в магазинах, кіно й ресторанах. От тобі й журналістка всеукраїнського телеканалу! От тобі й глибина думки, об’єктивний аналіз ситуації! Не допис, а суцільний вінегрет, якийсь хаотичний потік свідомости переляканого й озлобленного на весь світ обивателя, що не здатний на логічне осмислення фактів і якому вихід зі звичної зони комфорту, зміна статусу з представника привілейованої верстви суспільства на представника нацменшини уявляється кінцем світу. Проте, з цього словесного місива проступають досить чіткі месиджі україномовним: не потикайтеся до наших російськомовних міст, не дошкуляйте нам своєю мовою в сфері обслуговування, пишіть свої вірші й казки десь там по селах… А якщо ви – о жах!— надумаєте перевести нас у статус нацменшини, то Донбас уже ніколи не повернеться (із втратою Криму К. Жарких уже, очевидно, змирилась) і країна розпадеться. Думки й почування К. Жарких, описані вище, – це типова картина постімперського синдрому – психічного стану панівного в “союзних республіках” колишнього СРСР російськомовного й російськокультурного совка, який після розпаду “імперії зла” опинився перед загрозою втрати свого привілейованого суспільного становища і переходу до стану нацменшини в нових національних державах, що утворилися на руїнах “країни совєтів”. Совкові неприйнятна й нестерпна ситуація, коли він змушений виявляти повагу до тубільців, яких звик зневажати, — і що найстрашніше – вчити їхню мову як державну та ще й користуватися нею при виконанні професійних чи службових обов’язків! Найоптимальнішим варіянтом у ситуації піднесення національної самосвідомости українців було б для російськомовних громадян прийняти нові реалії життя в Україні, погодитися зі своїм станом нац­меншини, вивчити державну мову й стати повноцінним громадянином новоствореної держави, зберігаючи при цьому свою національну ідентичність, якщо є таке бажання. Однак дехто з особливо амбіційних російськомовних обирає інший шлях – починає домагатися від урядів національних держав державного статусу для своєї мови й права не знати та не користуватися мовою титульної нації. Такий підхід до вирішення проблеми функціонування російської мови в постсовєтських державах є антиісторичним і тому абсолютно неперспективним і неприйнятним, що й підтверджує практика національного будівництва в республіках колишнього СРСР: у жодній з них, окрім Білорусі, російська мова не отримала статусу другої державної. Доцільність такої політики підтверджує досвід тої ж Білорусі, де мова автохтонного населення перебуває на межі зникнення: у повсякденному житті нею спілкуються не більше 10 відсотків мешканців республіки. Однак навіть після майже 30-ти років по розпаді Радянського Союзу постімперський синдром не дає спокою деяким російськомовним у національних республіках, у т.ч. й в Україні. До них належить і шеф-редактор порталу “Хвиля” Юрій Романенко, що відзначається не надто прихильним ставленням до мови й національних свят українців, і який нещодавно гостро виступив за надання російській мові статусу другої державної в Україні. Це той самий Романенко, якого львівський тележурналіст Остап Дроздов вигнав зі студії за демонстративну відмову спілкуватися українською, попри попередню домовленність з ведучим. Цей факт мав гучний розголос в українському суспільстві, майже всі коментатори засудили неадекватну поведінку Романенка, у тому числі й постійний автор “Хвилі”, відомий український філософ і блогер Сергій Дацюк, поставивши за приклад своєму колезі власний досвід переходу на українську мову в публіцистиці після здобуття незалежности Україною. І от – новий вибрик цього хамовитого писаки. З приводу дискусії про “Макдональдз” Ю. Романенко розродився статтею й інтерв’ю з Р. Бізяєвим, де показав своє справжнє імперське обличчя, заволавши про “порушення прав” російськомовних і державний статус “языка”, які він, подібно до російських окупантів, готовий “захищати” зі зброєю в руках. Сутність претензій Ю. Романенка міститься ось у цьому фрагменті статті: “…мы хотим, чтобы этот язык (російська мова. – В. Г.) был на одном уровне с украинским в органах власти, сфере обслуживания, СМИ и так далее. Это наше право, как граждан этого государства, которые содержат его, ничего не получая полезного взамен”. Якщо ж наша “недодержава”, за висловом Ю. Романенка, не надасть такого ж статусу російській мові, що й українській, то у нас розпочнеться різанина, яку Боснії, де в громадянській війні загинули сотні тисяч осіб. І росіянам не залишається нічого іншого, як запасатися зброєю для захисту своїх мовних і громадянських прав (!!!) Вважаю, що відкритий екстремізм Романенка, його готовність розв’язувати гуманітарні проблеми зброєю повинні отримати належну оцінку в українському суспільстві, а, можливо, й у правоохоронних органах. Водночас хочу остудити войвничий запал шефа “Хвилі”: за недавнім опитуванням, лише 15 % відсотків громадян України бажають надання російській статусу другої державної, а 68,5% виступають за українську як ЄДИНУ державну. Стосовно ж етнічних росіян в Україні, що переїхали до нас у різні часи, спокусившись нашим теплим підсонням, щедрими дарами природи, смачною ковбасою й салом, то це – не ті люди, які будуть хапатися за зброю, щоби боротися за “права” російської мови, яким у нашій країні нічого не загрожує. Он у Латвії й Естонії не тільки всю освіту й адміністрацію перевели на мови титульних націй, а й громадянство відібрали у тих російськомовних, що не склали спеціяльного іспиту на отримання громадянства, — і нічого, вдовільняються статусом негромадян, аби лиш не втратити вигод високого рівня життя у справжній європейській країні. То разом з ким Романенко хоче воювати за російську мову в Україні? З путіним і сепарами, які вимагають її державного статусу в Україні? Хай не сподівається Романенко на підтримку своїх екстремістських закликів і тими російськомовними в Україні, що мають українське коріння. Так, значна частина етнічних українців ще досі спілкуються російською мовою, але переважна їхня більшість зберегли українську національну свідомість, родову й історичну пам’ять про своїх українських предків та про славне минуле Батьківщини. Російськомовні українці так само, які україномовні, толерантно й прихильно ставляться до процесів відродження національної мови й культури в Україні, про що свідчить абсолютно безболісне масове й майже одночасне переведення на українську мову навчання й виховання всієї системи освіти – від садочків до університетів у столиці й у зросійщених містах Центру, Сходу й Півдня країни; не викликає жодних протестів й “українізація” державного аппарату, правоохоронної системи, війська тощо. І найяскравіший доказ лояльности російськомовних до української держави – це їхня героїчна боротьба з проросійським режимом Януковича під час Революції Гідности, а також з російськими оккупантами на Донбасі. І якщо б якийсь “отморозок”, дегенерат-марґінал в Україні почав би закликати до зброї за “права” російської мови, то наші російськомовні громадяни були б серед перших, хто скрутив би в’язи цьому провокаторові. До речі, само, як і в Прибалтиці, так треба буде зробити українській державі в Криму й на Донбасі після повернення окупованих територій. Здійснивши фільтрацію тих, хто залишиться, вивчивши діяльність кожної особи в період окупації, не “особливий” статус давати цим реґіонам України, не “офіційну” російську мову, а поставити перед ними вимогу довести лояльність українській державі, скласти іспит на знання державної мови, історії України, її законів та Конституції. І лише після проходження особою цієї процедури повертати їй українське громадянство. Що ж порадити Ю. Романенкові, К. Жарких та їхнім однодумцям? Перш за все, зрозуміти дуже прості речі. Незважаючи на всеохопний поступ глобалізації, у світі триває й зворотний процес розбудови національних держав — і він ще не скоро закінчиться. Кожна національна держава буде сильною й успішною лише тоді, коли матиме потужний стрижень – титульну націю, що одвічно живе на цій території, дала їй власне ім’я, розвиває тут свою культуру й несе відповідальність за теперішнє й майбутнє цієї землі і людей, які на ній живуть. До цієї титульної нації мають виявляти повну лояльність і повагу численні національні меншини, які волею різних обставин опинилися на її землі, користуючись такою самою лояльністю й повагою з боку титульної нації, що створює демократичні умови для вільного розвитку культури цих меншин. Гармонійність відносин титульної нації й національних меншин – запорука миру, спокою, всебічного розвитку кожної особи й спільноти на цій території. Надання привілеїв одній із меншин, хай і найчисельнішій, буде несправедливістю щодо титульної нації й інших меншин, породить їхнє невдоволення, протести і в кінцевому рахунку дестабілізуватиме ситуацію в країні. Щоб уникнути цього, “Макдональдзу” довелося б обліпити всі свої стіни меню на 130-ти мовах всіх національних меншин, що живуть в Україні) . Абсурд? Звичайно. Але саме до такого абсурду ведуть домагання цих російськомовних громадян, що ніяк не можуть позбутися імперського синдрому й змиритися зі своїм статусом національної меншини в нашій країні. Таких дурниць не робиться ніде в світі. Скрізь уся реклама, оголошення публікуються державною мовою для місцевих мешканців й англійською як мовою міжнародної комунікації – для іноземців, Це – загальносвітова практика, якої чітко дотримується й “Макдональдс”. І волання К. Жарких та Ю. Романенка про “податки”, “порушення прав” — це від лукавого. Які їхні “прогнози” про розпад країни, відокремлення Донбасу. Усе якраз навпаки. Якби протягом усіх років незалежности на Донбасі й у Криму твердою рукою здійснювалося б відродження української мови, культури, ідентичности, — хоча б так, як провадилася політика коренізації в 20-х рр. минулого століття, — проросійські сепаратисти не мали б там шансів. Звертаю увагу й на те, що введення двох чи більше державних мов в одній країні – це завжди джерело конфліктів, політичної нестабільности, що ставлять країни на межу розпаду. Приклади високорозвинутих держав– Канади, Бельгії, Іспанії – яскраве тому підтвердження. У таких суперечках часто наводять приклад Швейцарії, де, мовляв, мирно співфункціонують чотири національні мови – німецька, французька, італійська, ретророманська (перші три вважаються офіцій­

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин