Пошта “СП” · “Я тягнуся до Тебе крізь віки, Крізь зорі, крізь галактики, планети”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Місцевий... переселенець
Слово Просвіти, №33 за 2024 рік
Володимир ЗАЇКА, сел. Олександрівка Краматорського р-ну Донецької обл.
У рідному селі Дмитро Захарович не був щонайменше років двадцять, відтоді, як померли його батьки. Коли вони ще бу$ ли живі, інколи навідувався до рідного обійстя, де він народився і виріс, де прой$ шли його дитячі та юнацькі роки. Особли$ во полюбляв у такі моменти пройтися зна$ йомою вулицею, щоправда, її вигляд за час його відсутності невпізнанно змінився, як змінилися й самі будинки та його мешкан$ ці: перші повростали очицями-вікнами до самої землі, а другі – помережились часом, як шибки кіптявою та пилом. Колишні дітлахи (його ровесники) повиростали й стали сивочолими дядьками й тітками, а дорослі повідходили у засвіти. Та й самих будинків і мешканців вулиці майже не за$ лишилося. Усе навкруги занепало: садки, котрі в дитинстві щедро родили та приваблювали їх, малят, ніби магнітом, здебільшого поза$ сихали, позаростали бур’янами, як і при$ леглі до них городи. З дванадцяти будинків до цих часів дожили на їхній вулиці лише чотири, в яких ще хтось мешкав, від інших на згадку залишилися одні стіни, димарі та купи різного мотлоху, зарослого амброзією у ріст людини, а то й вище, в яких знайшли собі притулок здичавілі кішки та собаки. Замість дороги, по якій раніше спостері$ гався жвавий рух транспорту, тепер був ли$ ше її обрис в обрамленні трави до пояса та польових квітів. Навіть удень тут ходити було лячно і моторошно, не кажучи вже про сутінки. З початком окупації Донеччини росія$ нами Дмитро Захарович перебрався з об$ ласного центру на підконтрольну Україні територію, де в райцентрі залишився у спадщину дружині будинок батьків. Ось у ньому вони й облаштувалися. Спочатку сподівалися, що тимчасово, ненадовго, а потім зрозуміли, що дороги назад для них, скоріше за все, вже немає. Йшов рік за ро$ ком, а ситуація ускладнювалася: спочатку Дмитро Захарович ще якось проривався до Донецька, аби вивезти звідти документи та бодай найнеобхідніші речі – одяг, взуття, посуд, деякі побутові прилади... Їздив дов$ круж, через численні блокпости, прини$ ження, обшуки, образи, не раз потрапляв під обстріли. А коли почалося широкомас$ штабне вторгнення рашистів 24 лютого 2022 року, зв’язок з окупованою територі$ єю взагалі перервався, і тепер вони з дру$ жиною зовсім не знають, що з їхньою квартирою та всім нажитим за тридцять років життя. І скільки їх таких?.. Від райцентру рідне село всього за два$ надцять кілометрів, вважай поруч, всього 10$15 хвилин їзди автобусом чи маршрут$ кою. Але то було раніше, коли вони ходи$ ли. Тепер же, коли до зони бойових дій всього якихось 40$50 кілометрів, про гро$ мадський транспорт у сірій зоні забули, ве$ лосипедом же самому їхати якось і боязко,
16 серпня в місті Ірпені на Київщині, в бомбосховищі ліцею № 3 відбулася прем’єра вистави “Мамина колискова” заслуженої артистки України Людмили Колосович.
і сили вже були не ті. Дружина ж після пе$ ренесеного інсульту ледве пересувалася по хаті, тож залишати її саму надовго Дмитро Захарович боявся, та й у дорозі всяке мог$ ло трапитися: той же велосипед міг злама$ тися. Або, не дай Боже, під обстріл потра$ пити... Однак відвідати малу батьківщину йо$ му так кортіло. Та й на цвинтар хотів по$ трапити, провідати чималу рідню, яка туди “переселилася”: дідусів, бабусь, дядьків, тіток, двоюрідних братів і сестер, своїх од$ нолітків. Дружина, спостерігаючи за внут$ рішніми сумнівами та переживаннями чо$ ловіка, нарешті не витримала і якось одно$ го погожого літнього ранку звернулася до нього: – Поки по холодку, з’їздив би, та й по$ года сприяє, роботи по господарству май$ же ніякої, сама впораюсь. Раніше виїдеш – засвітла й обернешся... Він ніби й чекав цього, другий раз припрошувати його не було потреби. ...Не поспішаючи, він десь хвилин за сорок дістався рідного села. Не квапля$ чись, їхав знайомими вулицями: впізнавав і не впізнавав їх, людей майже не трапля$ лося на шляху. Ось будинок культури, ве$ личний та монументальний наприкінці 60$70$х років, нині виглядав якимось пригніченим та похмурим: вікна вросли до землі, східці облуплені, вхідні двері об$ шарпані, вікна на другому поверсі позаби$ вані плитами ДСП на випадок обстрілів чи бомбардувань з літаків. Поруч притулилася сільрада, над якою майорів жовто-блакитний прапор. Біля сільради – пам’ятник загиблим у роки Другої світової війни, щоправда, догляну$ тий та обсаджений квітами. Уздовж цен$ тральної вулиці – струнка березова алея. Правда, у дитинстві, коли ці берізки сади$ ли на одній із сільських толок, вони були тендітні та маленькі, а тепер сягали метрів на десять заввишки, як не більше, закри$ ваючи собою навколишній простір. Поряд колись була контора місцевого колгоспу-мільйонера з добрячої червоної цегли, де завжди вирувало життя і куди збігалися всі навколишні шляхи. Тепер бу$ дова залишилася, правда, без ніякої вивіс$ ки, цегла зі стін у деяких місцях повисипа$ лася, шибки у вікнах на другому поверсі вибиті. Між конторою і сільрадою раніше був розкішний на ті часи двоповерховий дит$ садок, в якому вихователькою працювала його покійна двоюрідна сестра. Дітлахів у селі було стільки, що батьки роками стоя$ ли в черзі, аби прилаштувати сюди свого малюка. Тепер тут пустка, наче й не було тут ніколи ніякого життя, не лунали дитя$ чі голоси. І, як насмішкою над існуючою дійсністю, на невеличкому клаптику від скошеної трави тут виблискував зручний дитячий майданчик із сучасного пластика: гойдалки, гірки, атракціони...
– Мешканці багатоповерхівок з при$ леглого мікрорайону облаштували, – по$ яснила літня жінка, яка випасала кіз по$ близу. – А ви, мабуть, не місцевий, з пере$ селенців? – співчутливо заговорила вона до нього. – Війна багато лиха наробила... – Місцевий переселенець, – згодом відповів їй Дмитро Захарович. – А це як? – здивувалася місцева меш$ канка. – Так не буває! – Ще й як буває! – у такт їй відповів він. – Самі ж кажете, що війна багато лиха наробила... Обабіч колишньої контори стояло ще одне напівзруйноване приміщення. Пере$ хопивши погляд Дмитра Захаровича, жін$ ка пояснила: – Це наслідки нещодавнього ракетно$ го обстрілу села, під час якого знесло по$ ловину середньої школи, пошкодило кіль$ ка навколишніх будинків і магазин. Добре, що обійшлося без жертв, а діти навчалися онлайн. А потім, по паузі, сумно зітхнувши, до$ дала: – Прикро, що навідницею виявилась місцева жителька. Отак живеш і не знаєш, хто поруч із тобою... Від рідного подвір’я теж нічого не за$ лишилося. Від хати і літньої кухні – за$ лишки стін, напівзасипана яма від підвалу й купа битої цегли. Від будинків сусідів теж лише спогади, вкриті хащами бур’янів. Впізнала його лише стара груша, посадже$ на дідом на честь його дня народження у далекому травні 1954 року. Але вона теж уже була підтоптана часом: більшість гілок всохли, листя ще де-не-де зеленіло, пото$ лочене шкідниками та хворобами, прив’яле під нещадною літньою спекою. Навкруги – ні душі. На зворотному шляху Дмитро Захарович звернув з цен$ тральної вулиці на цвинтар, якого колись не було й видно звідси, а тепер могили під$ ступали до самої автотраси. Неквапливо обійшов усю рідню, з кож$ ним привітався, постояв мовчки, дещо пригадав. Кладовище, хоч й огороджене сучасним кам’яним парканом, вигляд ма$ ло не зовсім охайний. Печатка війни лежа$ ла й на ньому. На самому краю – три сві$ жих могили загиблих на війні односельців: 20, 23, 32 роки... Дмитро Захарович розхвилювався і від побаченого, і від спогадів, що враз накоти$ лися. Занило серце. Він машинально витяг з кишені пластинку з корвалолом, поклав під язика одну пігулку, сів на велосипеда й пої$ хав додому. Хоча, власне, дому, як такого, у нього зараз не було. Він повертався до дру$ жини, яка чекала його у батьківському бу$ динку, який став на час війни їм притулком. У цей час гучно завила сирена повітря$ ної тривоги, але він не звертав на неї уваги – звик. Дмитро Захарович лише наддав хо$ ди. Він тікав від війни, яка переслідує його на рідній землі вже десять жахливих років...
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
