Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Письменники і час · “Єдина молитва, яка має сенс, – пристрасне дослідження Невідомого”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Коли в словах багато світла… Роздуми над книжкою вибраних творів Дмитра Чистяка

Слово Просвіти, №33 за 2024 рік

*** Небо вдосвіта змовкне і стане як брила – камінне, Щойно води озвуться до смерті стома вояками… І зостануться в річці дві тіні – тремкі, безгомінні, І зачують обидві, як трісне під водами камінь. І зупиняться душі – людини й коня, що, свавільні, Відділились од тіл, бо важкими моренами ріні Охололи тіла їх… І вершник, і кінь нероздільно Тут лежатимуть ниць, непорушні і, може, нетлінні. І тремтітиме голос – чужий, як гірка порожнеча, Несподівано вирваний списом пекучим і чорним, Доки висохнуть води. І доки не прийде предтеча, І не взброїть мечем, і у саван тугий не загорне. *** Заступаєш у тінь, як у сірий, понурий куток, Не прикритий від ока, що зрить віковою злобою. Підійшовши до прірви, торкаєшся краю ногою, Прислухаючись. Серце й годинник відлічують крок. Чий це вирок? Урок? І ти зводиш свій зір, як курок. Але це пантоміма без слів і без сліз, бо так треба. Розступаються стіни, і дах виростає у небо, З електричних вогнів переходячи в світло зірок, Що не гріють нікого. Вже сам не здаєшся собою. Страх, як змій, виповзає із тебе. Лишивши позаду Кволу плоть, відчуваєш полегкість. У сутіні саду Хтось чекає на тебе. Диявол? Розгніваний Бог? *** І огорне безмовність, таке безголосся тверде, Мов каміння, довіку у водах підземних укрите. Ця оселя чужа поглинає тебе, ніби крипта. Ти ніхто і нізвідки, ніколи не жив і ніде. Не дійшовши межі, не знайшовши людської душі, Ти чужий сам собі. Затуливши і вуха, і очі, Відвернися. І зірваний зойк у собі задуши, Доки відчай тебе до останньої краплі доточить. Як не стане нічого з того, що тобою було, Не зібравши речей і не вимкнувши поночі світла, Ти ввійдеш у ці стіни. А зранку зелене стебло Проросте з-під каміння, оживлене сонцем і вітром. *** Цей глиняний ковчег, наповнений видінням, Відчалить з берегів мого календаря. Гаї, мов літаки, під вигнуте склепіння Зірвуться як один і десь загублять ряд. Ти на глевкім шосе. І приміські будівлі Пливуть за небосхил, як мідні кораблі. Із якорів зійдуть потріскані покрівлі І завеслують в глиб опуклої землі. А скрізь – мертвотна рінь, що не зійде нікуди З глибин слідів, давно не міряних ніким. Зронивши листя, дощ, засмаглий від полуди, Заходить в осінь, мов останній пілігрим. У небо, що на дні калюж, не надивитись. Спинившись, день завмер. Мов штурмани-вітри, Зійшовши з корабля, між золотавих китиць Доп’ємо з уст вино багряної пори. *** Як останній сірник, тягне димом закурений ранок, Так далеко, так низько гойдається вогник од свічки. На пагіллі тремтить павутини прозорий серпанок, І здіймається вгору привиддя ребристої дички. І нікого ніде, хоч ступай, хоч врости, мовби камінь, День згортається листом, висвічує блиском іржавим. Як церквиця змахне в сіре небо сухими руками, Древню позолоть скине і стане, мов діва, над ставом, Щось зірветься в тобі. І, мов птаха, заб’ється у сітях. Зойкнеш з болю чи так. І ніхто, як на зло, не озветься. Ув останньому цьому, тісному, пожовклому світі Лунко яблуко впаде, велике й півкругле, як серце... *** І під глиняним небом залитої сяянням хати Почуваюся деревом: Руки пульсують пагіллям, І розлогою кроною в стелю вростає чоло. Кровотеча щоденного часу просвічує вени – І важко стояти, В круговерті землі обертаючись. Птаство до ранку у верхів’ї тремтітиме Й риби лускаті прокладатимуть в грудях тунелі, Що мали б вростати в заокруглений день. Та лиш сяяння входить У потріскане дерево тіла мого – Понад води й глибини. І, прокинувшись, чую полегкість – Тепло відчуваю. Ні на мить у мені не згасає Любов первозданна. Микола СЛАВИНСЬКИЙ Про плідний творчий доробок Дмитра Чистяка написано чимало. Лейтмотив усіх публікацій незмінний: талановитий, перспективний поет, перекладач, прозаїк, науковець. Ще молодий (народився 22 серпня 1987 року), а вже доктор філологічних наук, професор, член Академії вищої освіти України… Визнання, відзнаки, премії, нагороди, зокрема “Орден Академічної Гілки” від уряду Франції… На щастя, стрімкий злет, лаври, численні закордонні поїздки аж ніяк не заважають писати лірику в Києві, Парижі, Женеві, Лісабоні… І знову треба ставити три крапки, бо годі й перелічити міста, де українського мандрівника благословляла на віршування богиня Евтерпа. Як на мене, найголовніше саме це, бо Дмитро Чистяк передусім – поет, осяяний Господньою іскрою. Хочеться відразу наголосити, що він послідовно сповідує культ вибагливої образності та вишуканої літературної мови, намагається примножити її золоті розсипи власними новотворами, активним вжитком призабутих слів, сміливим оновленням та ограненням давніх народнопісенних зворотів як у ліричних мініатюрах, так і в численних перекладах та статтях. Виразне тяжіння до так званого “мистецтва задля мистецтва” розширює діапазон інтелектуального символізму поезії Дмитра Чистяка, утверджує її містичне начало, а чітка орієнтація на пошуки європейських, зокрема французьких та бельгійських, авторів веде до витворення своєї образної метамови, далекої від традиційної провінційності патетичних вигуків і закликів. Видно з усього, що лірик твердо переконаний: є й завжди будуть читачі, котрі сприймають і належно оцінюють складні, часто-густо герметичні (насправді ж у глибинах прозорі) образні структури, в душах яких – прадавня, ще добіблійна віра в те, що поезія самотвориться, лине з небес, навіюється світовими й рідними вітрами, що вона – священнодійство, олюднення сущого, метафоричне моделювання різноваріантних духовних світів, які – в нас, з нами й поза нами – землянами. Саме це підтверджує осяжний том “Скляна зоря” (409 сторінок великого формату) вибраних творів Дмитра Чистяка (К., “Саміт-Книга”, 2022). Тим-то цілком закономірно, що книжка відкривається віршами, зокрема зі збірки “Надсадний сад”(2012), як і закономірно те, що автор у розвідці про спадщину Моріса Метерлінка наголошує на його творчому кредо: “Єдина молитва, яка має сенс, – пристрасне дослідження Невідомого”. Мотиви невідомого, непізнаного, незнаного, сакрального – і в роздумах про минувшину, загадкову, як і майбутнє, і в мініатюрах, де озивається прийдешнє, уявне, незбагненне, мов “сива тиша” ще язичницької давнини. Та й коди сьогодення нелегко розшифрувати, адже незмінно “тремтять над високі сади // Чисті Єрусалими”, адже “світ вершиться у храм” і дедалі сильнішим, медовішим, хмільнішим стає бажання розтаємничити сенси життя, щоб пізнати сутність буттєвих праоснов, першопочатків визрівання Слова. Велику роль у простеженні сув’язі небесного й земного відіграє образ сучасного саду, який не забуває про Едем, райські яблука, Адама та Єву, – сад “синій-синій”, “очорнений”, сад, у якому “пагін злотогранний”, сад з якого летить пташа “у сильці білодзвонного неба”… Отож есей, присвячений Ірині Жиленко, перетканий роздумами про “неперебутність поетового саду”, про те, що в ліриці авторки колись нашумілої збірки “Соло на сольфі” світиться “вікно у сад”. Дмитро Чистяк ці міркування логічно завершує акцентом, суголосним його міфотворчим уявленням про власний сад: “Сад тутешній і водночас сад, в якому проблискує світіння Едему”. Про це ж – ідеальне, божественне – принагідно йдеться і в рецензії на роман В’ячеслава Гука “Сад Галатеї”, де досліджується перехід “з профанного часу в час сакральний” – “час Саду (Едему, Саду Земного й Небесного)”. Виважена каліграфія екзистенційних рядків про нього гармонійно поєднується із, здавалося б, непоєднуваним: своєрідним ліричним “потоком свідомості”, грою образів, переливами суголосних, дружніх звуків, де починає панувати “гурманство слова” (Микола Зеров). Ось лише один характерний приклад: “Одлітає облетілий сад”. Знову й знову – про сад як символ досконалого світу, про те, що “сад не озирається назад”, що “ростуть сади й поля крізь нас у зливах”, зрештою, що “затріпоче садом камінна путь”. А ще – про “виноградну лозу”, езотеричний “крик виноградний”, про всепланетарне буяння цвіту: “Човен, і цвіт, і крило”, “і гук, і цвіт”, “крізь яблуню цвітеш”, “цвіт повертає на осінь” у збірці “Море у камені” (2016)… Але воднораз лейтмотивно, символічно: “Молодіє Зоря”, “три молоді джерела”, “троянди молоді”, “мотиви пливуть молоді”, адже світовідчуття поета не молодіжне, а справді молоде, весняне, бунтливе, відкрите як для позачасового/надчасового, довершеного, так і для черствої конкретики буднів, які осонцюються внутрішньою, духовною рівновагою. Саме вона – осердя віршів зі збірки “Скляна зоря” (2017–2022), які ввійшли до однойменної книжки вибраних творів, де “сад визріває на прю”, а ліричний герой зізнається: “Знову пливу під садом яблуневим”. У чіткій системі ліричних координат Дмитра Чистяка почуєш “чорні звуки роялю з вікна весняного”, побачиш “янтарний блиск облич і потойбіч” (це “ніби фреска із інших часів”), “розговієшся голосом, // розвеселишся голосом сяйно”, зустрінеш хлопчину “з очима як бог”, який “під небом новим сопілкує” й усе “забудеться-збудеться сном” (принагідно завважу, що автор частіше вживає рідніший для нього поетизм “сниво”: “У снивах?”, “ніби сниво”, “недільні снива”…) Образна розкриленість, характерна для цілісного поетичного доробку Дмитра Чистяка, вільно почувається в строгій силабо-тонічній уніформі мініатюр із римами та раціоцентричним конструюванням білих віршів, які в нинішньому морі розхристаних верлібрів натхненно, впевнено, переконливо, з аристократичною гідністю кличуть до себе шанувальників класичних традицій та добровісних візій. Отож у добірних словах та філософському світоладі творів лірика багато сонця, світла, коли “сади самі засліплені промінням”, а скрізь – “обриси світла”, зрештою, коли чути “окрики світла”, з яким часто-густо сусідує ясний, переливчастий білий колір: “біле та біле пливе”, “білі вітрильники”, “збілів наш біль”, “білий цвіт”… Маємо також і загадкове: “білі окрили”, “Коні в зеленому – білі”, “Крик у блакиті – зелений”, “у дзеркалі троянди”, “крикнуть німотою”… До речі, всі назви розділів книжки вибраних творів незужиті, самобутні: “Скляна зоря”, “Коли ріка була морем…”, “Край неогортанний…”, “Прозори…” та “Причинки до бібліографії”. Несподівано? Так, але саме несподіваність, незвичність – надійна, своєрідна нитка Аріадни, яка виводить автора з лабіринтів загальноприйнятих словосполук, поетичних штампів, образних стереотипів. Мовотворчі шукання Дмитра Чистяка просто-таки захоплюють, ба навіть, без перебільшення, зачаровують. Приклади можна з радістю, воістину з естетичним щастям примножувати й примножувати: айстровиння, срібнолетний, розвидень, “водограй одструмів”, розхвилить, “скоропадним вогнем”, сповеніли (утворено від повені), “води несмеркні”, опрозорюється, полебеділа, “на малоюних і старих вітрах”, “оріднілий голос”… Є новотвори або ж просто свіжодзвонні слова і в прозових – пронизливо ліричних! – етюдах, яким відведено скромне місце в книжці “Скляна зоря”. Це, зокрема, стосується вигадливого образного мережива модерних філософських розмислів “Поле вечірнє і ранкове”, наснажених цитатами з циклу “Скорбна мати” Павла Тичини: “Трояндою червоножарою”, “у прикінцевому несвітньому шалі”, “голос її вигримляє сурмою”… А ось самоцвітні знахідки на паралелях і меридіанах майстерних інтерпретацій поезій французьких, бельгійських, словенських та інших авторів: сонцемла “пінно поєднай”, “у краю прижовтневім”, спогаданка, чужинне, “блискавки завогніли”… “Непов’янні троянди” та чимало споріднених – по-дитячому радісних – словосполук, не зацілованих байдужими віршувальниками, квітують і в розвідках про творчість Метерлінка, Анн Пер’є та інших зарубіжних авторів, у роздумах над книжками Андрія Малишка, Олексія Довгого, Дмитра Чередниченка, Ірини Жиленко й Павла Мовчана, а також у рецензіях та інтерв’ю розділу “Прозори”, де відчутне інтонаційно-смислове перелуння з поезією, прозою та перекладами, що ввійшли до книжки вибраних творів “Скляна зоря”. Є в ній і вдалі мовні пошуки, і ризиковані “чистякізми”. А втім, хіба можливе справжнє красне письменство без тернистих шляхів новотворення? Саме незвичність образного й понятійного мислення та жага досконалості – надійне двокрилля поетичного/перекладацького/наукового лету Дмитра Чистяка, в україновекторному доробку якого – виразний відгомін європейських літературних, філософських і культурних надбань.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин