Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
З блокнота журналіста · “Не в грошах щастя, а в добре вихованих дітях. У власному народі, який розвивається, вірить у власні сили і зростає чисельно”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Буковина: шанс на унікальність

Слово Просвіти, №33 за 2024 рік

Сергій ЛАЩЕНКО Закінчення. Поч. у ч. 32 за 2024 р. Коли я побував біля тієї церкви, дев 1979 році охрестили малого Сергійка Ду$ менка, то мене там спочатку зустріли на$ сторожено, остерігаючись побачити в не$ знайомій людині агента “русского мира”. Отже, ситуація серйозна, якщо й через п’ять років після того, як патріоти відсуди$ ли у москвофілів цю церкву, ще є чого боя$ тися. Зате з усіма іншими конфесіями значно простіше. Розмовляв з євангеліста$ ми, які будували біля траси Чернівці – Вижниця свій дім молитви. Керував буді$ вельниками Дмитро Голінець, який сказав, що його син збудував такий же центр на Львівщині. Тепер активно волонтерить, до$ помагає ЗСУ. Про митрополита Епіфанія керівник місцевих євангелістів відгукнувся дуже тепло. Мовляв, це шановний земляк, своєрідний символ української Буковини. Ледь не буковинське сонечко! Тут я прига$ дав, як маріупольський протестантський пастор Геннадій Мохненко пару років тому отримав від УГКЦ нагороду за український патріотизм і справжню, дієву християн$ ськість. І що з того, що конфесії різні? А тут, в Старій Жадові, якщо врахувати, що дім молитви будує невелика громада (лише 14 осіб, які регулярно відвідують зібрання), але при тому допомагають бі$ женцям з інших регіонів, то мимоволі по$ чинаєш поважати їх. Неабияка продуктив$ ність праці! На другому поверсі Дому мо$ литви євангелісти планують відкрити ма$ ленький дім для літніх, причому не обме$ жуючись земляками. Там можуть посели$ тися і ВПО з Донбасу, Херсонщини, Хар$ ківщини... Будуть жити стільки, скільки потрібно. Цікаво, віруючі інших конфесій підтримають цей почин? Було б непогано. Дуже хороше враження склалося про цих людей: ніби й не православні, але водно$ час свої. *** Ще я звернув увагу, що біля входу до місцевої школи, де навчається близько 400 учнів, височіє пам’ятник єврейському письменнику Агарону Аппельфельду, який народився в Старій Жадові у 1932 році. Не Тарасові Шевченку, не Ользі Кобилян$ ській, не Іванові Франку, а саме письмен$ нику, який реалізувався в Ізраїлі. Звернув увагу, що вікна і сам вхід до школи більш як на половину прикриті мішками з піс$ ком. Роблю фото. Отже… ізраїльський письменник і українські реалії воєнного часу. Непоганий поштовх до народження нових ідей. Що людей максимально моти$ вує під час війни? Очевидно, пам’ятники своїм, національним героям. Скажімо, Ро$ ману Шухевичу, який свого часу ризикував життям, воюючи за свободу України. Ду$ маю, і на Буковину поїхав би, якби тут пе$ ред війною були події, аналогічні закар$ патським. А стоїть пам’ятник ізраїльтяни$ ну Аппельфельду. Чи розуміють односель$ ці, хто це такий? На жаль, не встиг погово$ рити з ними на цю тему. А повинні б знати бодай коротко його історію. Що мало б за$ цікавити українського читача? Агарон Аппельфельд у дитинстві не знав івриту. Його рідною мовою була ні$ мецька, але хлопець знав також ідиш та ук$ раїнську. Пізніше вивчив російську, анг$ лійську, італійську... І, нарешті, іврит. Саме твори на івриті (державній мові Ізраїлю) зробили його відомим у світі письменни$ ком. Якби українсько-єврейські стосунки досягли трохи вищого рівня, ніж тепер, то навколо цієї фігури можна було б об’єдна$ ти багато цікавих людей. Як українців, такі євреїв. Під час Другої світової війни ма$ лому Агарону довелося поневірятися у Придністров’ї, Бессарабії, Буковині, хова$ ючись від румунської влади. Перед цим він деякий час перебував у чернівецькому гет$ то. Потім колону євреїв погнали в трудові табори, які були збудовані румунською владою в Придністров’і. Одного дня його розлучили з батьком, і він… залишився сам, без рідних. Вибрав момент, коли про$ ходили через ліс, і непомітно для охорони втік. Хлопчик довго переховувався у лісах і балках, аж поки не дочекався Червоної Армії. Хоч і був підлітком, але вже зміг працювати на кухні, варив їсти бійцям. Ра$ зом із радянським військом дійшов до Болгарії. Потім вирішив їхати до Італії. І лише в 1946 році зміг опинитися в Палес$ тині. Якщо до 2022 року для більшості ук$ раїнців поневіряння єврейського хлопчи$ ка були б чимось далеким і абстрактним, то тепер багато біженців з Маріуполя, Ме$ літополя, Бахмута, Авдіївки, Мар’їнки, читаючи твори Агарона, впізнавали б у де$ яких персонажах себе. З тих творів про на$ шу війну, які я встиг прочитати, лише в ро$ мані харків’янки Людмили Охріменко “Оскар” є щось подібне. Тобто опис життя в окупації, емоції тих, хто несподівано опинився в нових реаліях. Думаю, що Агарон Аппельфельд міг би бути прикладом для молодих українців, символом дивовижної працездатності та уміння ефективно самореалізуватися. А його вивчений іврит? Спочатку рідною бу$ ла німецька (мова тих, хто потім знищував його народ), але він зумів повернутися до мови предків. Це значно важче, ніж зро$ сійщеному маріупольцю, харків’янину чи одеситу після російської (яка теж стала мо$ вою ворога) вивчити українську. Тому й кажу, що все життя Аппельфельда могло б бути прикладом для багатьох українців, особливо біженців. Бо нинішня війна має багато аналогій з роками Другої світової війни. Але краще, щоб про цю людину розповіли самі ізраїльтяни, які знають і люблять Україну, володіють мовою. Або місцеві українці, які цікавляться єврей$ ською проблематикою. Ставлення до єврейства на Буковині цілком толерантне (зокрема Іван Нико$ лайчук активно долучався до будівництва огорожі на місцевому єврейському цвин$ тарі), але знань про Ізраїль бракує бага$ тьом. І бракує усвідомлення того, що нам, Україні та Ізраїлю, варто об’єднувати зу$ силля у боротьбі із світовим тероризмом. А якщо всього цього не робити системно, то знайдеться чимало таких, хто скаже: пам’ятник у Старій Жадові стоїть, “бо єв$ реї так хочуть”, “бо євреї гроші дали”, “а дали, бо дуже багаті”, “мітять терито$ рію, бо зазіхають на наші землі”. І не буде жодної мотивації до взаємодії. А треба, щоб була. Я вище висловлював думку про можливість відкриття пам’ятників Ро$ ману Шухевичу під час війни. І тільки зараз пригадав, що після поразки Кар$ патської України майбутній головно$ командувач УПА, опинившись в поло$ ні, видавав себе за… галицького єврея. Він трохи знав ідиш, тому вирішив цим скористатися. Щоб перевірити, чи Шухевич говорить правду, представни$ ки угорських спецслужб запросили угорського рабина. Той довго розмов$ ляв з Шухевичем і зрозумів, що має справу… з українцем. Але не видав по$ лоненого. Мабуть, оцінив інтерес га$ личанина до єврейської культури. Це ще одне підтвердження тези: толерант$ не ставлення до чужого зовсім не зава$ жає українцям активно займатися на$ ціональними справами. Що більше у нас людей, які розбираються в ісламі та іудаїзмі, то краще. А стосовно румун$ ського питання, то я сказав би так, що українство саме тепер могло б “висуну$ ти” на світову сцену свою, “етнічно ук$ раїнську” Софію Ротару. Тобто люди$ ну, яка могла б співати як українські, так і румунські пісні. Підкреслюю: са$ ме українку, а не буковинську румунку. Українку, яка могла б при потребі вис$ тупити десь у Констанці чи Бухаресті. Зумів же полтавчанин Євген Романенко добре вивчити литовську! І тому гурт “TaRuta”, фронтменом якої він є, дуже люблять у Литві. І в Ка$ унасі, і у Вільнюсі вони виступали з величезним успіхом. А галичанка Христина Соловій гарно виконує сербські пісні. А от виконавців ру$ мунської пісні нам бракує. І це ду$ же шкода, бо Румунія показала се$ бе надійнішим партнером, ніж Угорщина, Словаччина чи та ж Сербія. *** До речі, мені вдалося поспілкуватися з однокласницею митрополита Епіфанія Мариною Мазур, яка тепер є директоркою Старожадівського ліцею. Цікаво, що коли мова зайшла про війну і необхідність по$ вернення територій, вона сказала, що Ук$ раїна повинна конче повернути Крим! На$ віть раніше, ніж Донбас і Луганщину. Її ос$ новним аргументом було те, що це бать$ ківщина кримських татар. І надто вже жорстоко відбирати батьківщину у цілого народу! Не повернемо ми, то самі вони точно не повернуть. Бачите, не про вій$ ськове значення Криму вона говорила, не про необхідність забезпечення україн$ ського судноплавства, а про біль крим$ ських татар… І це теж характеризує з хоро$ шої сторони інтелігентну буковинку. А про свого однокласника Сергія Думенка вона сказала так: “У школі він був добрим, ро$ зумним, ввічливим, мав дуже гарний по$ черк та й сам був акуратним і охайним. Усі ровесники відзначали його потяг до спра$ ведливості. Тобто, без перебільшення, Сергійка можна було назвати найкращим хлопцем у класі!” А ще вона зазначила, що митрополит Епіфаній подарував багато книг рідній школі і завжди цікавиться до$ лею своїх однокласників. Розмова зі священником Отець Руслан Порчук – священник церкви Пресвятої Трійці, яка тепер буду$ ється в самісінькому центрі села. Йому 43 роки і він батько десяти дітей. Сім хлопців і троє дівчат. Одна лише ця обставина зас$ тавляє ставитися до нього з великою пова$ гою. Спробуйте прогодувати і виховати стількох! Але ж йому вдається якось… І зовнішність отця викликає симпатію. На$ дійний чоловік, цікавий співрозмовник. Говорили з отцем Русланом десь пів годи$ ни, і дуже шкодую, бо цього виявилося ма$ ло. Хотілося б обговорити більше проблем, але він дуже поспішав. А могли б обговори$ ти, скажімо, тему… народжуваності. Чи можна зробити так, щоб дітей у кожній бу$ Отець Руслан біля церкви, що будується ковинській родині було якщо і не десять, то хоча б троє-четверо? Добре, що родина священника тут служить позитивним прикладом. Але як зробити, щоб інші по$ чали брати з нього приклад? Щоб зрозумі$ ли: не в грошах щастя, а в добре вихованих дітях. У власному народі, який розвиваєть$ ся, вірить у власні сили і зростає чисельно. Про це повинно думати все суспільство! Бо поки воно не може контролювати олігар$ хів, злодіїв, корупціонерів – бажання ви$ їхати за кордон (туди, де діє закон) у части$ ни українців завжди буде закономірним. Тут я нагадаю, що церква, у якій хрес$ тили майбутнього митрополита Епіфанія, – у цьому ж селі, але трохи далі від центру. Це не його церква, але отець Руслан знає, що віряни ПЦУ відсудили її рішенням су$ ду лише п’ять років тому. Тому не могли впливати на те, що в ній коїлося раніше. А робилися там, як зазначає священник, ду$ же сумні речі: “…приїхав Блаженніший, подивився і сказав, що зі старого лишили тільки чотирьох євангелістів по кутках, арешту забили “вагонкою” і дуже зіпсували розписи в церкві”. Наші прадіди, коли будували церкви, то розмальовували їх в українському стилі. Там не було Олександра Невського і тих святих, які прийшли від росії. Прості ви$ конавці, може, й не розуміли, що коять. Бо після ремонту все свіжо, гарно… Нато$ мість вони мимоволі знищили все старе, автентичне, цінне для нас”. Додам, що ця історія дуже нагадує ремонт ханського па$ лацу в Бахчисараї. Окупанти вгатили в ка$ пітальний ремонт силу-силенну грошей (це ж ніби похвально, правда?), але водно$ час прибрали з палацу багато автентично$ го, надзвичайно цінного з точки зору кримських татар. Отже, імперський по$ черк скрізь майже однаковий – як на оку$ пованих територіях, так і в тих місцевос$ тях, які (поки що ідеологічно) намагається завоювати росія. Чорні справи вона може маскувати великим вкладенням грошей. Говорили ми і про біль України – за$ гиблих героїв. У нас обох було чітке розу$ міння того, що першими поїхали воювати кращі. Отець Руслан говорив, що в перші дні на фронт громада проводжала по 4$5 автобусів з добровольцями з Вижницько$ го ТЦК. Тепер охочих воювати набагато менше. Як це вплине на хід війни? Про це краще знають генерали. А ми тут повинні прекрасно усвідомити, що для того аби суспільство не стало гіршим, треба багато чого зробити. Не лише в Сторожинецько$ му районі, але й по всій Україні. Діти за$ гиблих не повинні почуватися знедолени$ ми, вдови і матері також. Повинен фор$ муватися культ героїв, навіть своєрідна “канонізація”, тільки не церковна, а ско$ ріше – в наших серцях, в наших душах... Це маса фільмів (художніх і документаль$ них), які варто зняти, маса написаних книжок. Музичних творів. Це повне ін$ формування світового співтовариства про тих, хто віддав свої життя заради миру на планеті. Ми повинні це робити ще й з метою са$ мозбереження. Бо коли залишаються або гірші, або надломлені, то Європа це дуже швидко помітить. Імідж України і так не найкращий, а може ще більше впасти. Як це не сумно, а допомогти нам можуть ли$ ше… загиблі. Саме розповіді про цих диво$ вижних людей повинні закарбуватися в серцях європейців. Це повинно стати своє$ рідною культурою пам’яті. Не в Німеччи$ ні, не в Польщі, не в Румунії, а саме у нас повинні статися максимальні внутрішні зміни. Ці держави і так виживуть, а нам треба змінюватися. Тут і церква повинна сказати своє вагоме слово, і волонтери, і науковці також. Технології відродження понад усе! Наприкінці хотів би подякувати Івано$ ві Николайчуку за організаційний “по$ штовх” і оплату дороги. Сам би не нава$ жився подорожувати по Буковині. А ще дякую йому за толерантність до всіх кон$ фесій. Він один із тих, кого сміливо можна назвати україноцентристом. Висока ак$ тивність таких людей гарантує унікаль$ ність Буковини.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин