Національна еліта · “Виллє у прядиві бельткацтва всю свою любов, біль і плач. Свій крик і відчай”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
В’язень замку в Трускавці До сторіччя від дня народження Михайла Біласа
Слово Просвіти, №33 за 2024 рік
Роман ГОРАК, м. Львів
А білі айстри при стежці! Та вони як зацвітали, то, хвалився мені, мали вигляд, як манекен$ ниці Діора у весільних сукнях. Ще криниця з великою кор$ бою у вигляді колеса та корч бу$ зини, яка, звичайно, не така, як у всіх, бо найкраща. Це був його світ і його замок$ твердиня, що стояв на околиці Трускавця на розі двох вулиць, які бігли в поле. Одна бігла на по$ ле, що віддавна звалось Помірка$ ми, а тому й назвали цю вулицю Помірецькою, а друга вулиця на$ зивалась Бойківською. Цей замок ще 1935 року прид$ бала для своїх синів його бабуся, що була родом з сусіднього Стеб$ ника, аби мали де жити сини, як повернуться зі світів. З а й $ мав у цьому замку дві невеликі кімнати, в одній з яких стояв йо$ го ткацький верстат, на якому творив те, що люди називали ди$ вом, і він ним дивував цей світ. 1965 року оселився в ньому після Харкова, де працював у Бу$ динку моделей, на якого той Бу$ динок моделей молився, бо ство$ рені ним костюми на основі іс$ тинно української культури та традиції, демонструвались по всьому світу і мали неймовірний успіх. Наскрізь зрусифікований Харків, що був колись столицею України, викликав у нього біль. Не міг слухати, коли їхав на робо$ ту у громадському транспорті, матів, скандалів, образ. Він ніде не чув української мови. Це все пригнічувало і в черговий раз ста$ вило перед ним сакраментальне питання: для чого і для кого він творить? Питання було тим до$ речнішим, бо всі його творіння були на показ. Вони демонстру$ вались поза границями і мали на меті показати отому буржуазному світові, який постійно “клеветал” на “союз нерушимих” і серед тих нерушимих і на УРСР, розквіт ук$ раїнської культури, коли на$ справді все, що було по суті і формі українським, жорстоко придушувалось і вбивалось. Він не міг спокійно проходити чи проїздити біля відомого будинку “Слово”, в якому жили україн$ ські письменники та діячі україн$ ської культури, що впали жер$ твою розгулу сталінських оприч$ ників і були знищені. Щоб він міг спокійно і творчо працювати, управа Харківського будинку моделей вистарала для нього квартиру неподалік місця праці в престижному районі. Сипали золоті зерна в золоту клітку. Не витерпів. Не спокусився. Сталось так, що після смерті батька 1965 року мати просила його приїхати і відсвяткувати з нею Великодні свята. Може, це буде їхній останній спільний Ве$ ликдень. Він попросив відпустки на де$ кілька днів, аби з’їздити до мате$ рі. Не дали, мотивуючи це тим, що на релігійні свята нікому жод$ ної відпустки не дають. “Не по$ ложено”, – була коротка і зрозу$ міла йому відповідь. Кинув на стіл заяву про звіль$ нення, відрікся престижного ра$ йону і престижної квартири, пої$ хав додому і більше в Харків не повертався! Просили-молили поверну$ тись. Не захотів. Від того часу закрився у своє$ му замкові, що на околиці Трус$ кавця, де перед входом настурція має пагудиння завдовжки в три$ чотири метри, а столітня череш$
ня родить смачні плоди для птиць небесних. Це був час його великої твор$ чості... Його могли притягнути до відповідальності і заарештувати за неробство, бо ніде не працю$ вав. Але мав захист: із січня 1965 року був кандидатом у члени Спілки художників.
...Стою і німію перед сотворе$ ними ним Творами. У всіх вони викликають величезне задово$ лення. Їх називають вершинами ткацької майстерності. Навіть придумали назву – бельткацтво, бо є ж у співі італійське белькан$ то, то чого ткацтво Михайла Бі$ ласа не може бути бельткацтвом? Нашим, українським! А мене прорізує гострий біль. Для мене вони є і залишають$ ся криком мистця, кинутого вла$ ді в той час, коли нищилось все пов’язане з українською культу$ рою і насаджувалось народові зовсім чуже по суті та формі. Ко$ ли повним ходом йшла нагла ру$ сифікація. Коли зникали народні обряди. Народна ноша замінюва$ лась якоюсь придуманою сценіч$ ною “українською шароварщи$ ною”. Справжнє, віками сфор$ моване народне мистецтво підмі$ нялось звичайним ширпотребом. У народу було забрано віру і за$ мість предковічної української православної йому насаджува$ лось войовниче державницьке московське православіє. Заборонялись коляди, верте$ пи, гаївки – все, що було мис$ тецькою і духовною візитівко ук$ раїнського народу. Міг крикнути, як у посланію до живих і мертвих і ненарожденних крикнув Тарас Шевченко: “Оглухли, не чують; Кайданами міняються, Правдою торгують. І господа зневажають, – Людей запрягають В тяжкі яр$ ма”. Не міг з цим змиритись. Тому в його творах з’явився отой про$ йнятий болем спогад про минуле, що гинуло і пропадало на його очах. У кожному творі, виконаному з винятковою майстерністю, про$ бивалась неймовірна любов до зневажених “нашою партією” і “нашим урядом” людей – “ма$ лих, німих”.... Тою любов’ю дихало все. Нагадував людям про втраче$ не. Говорив просто і зрозуміло. От горбики хатинки. Їх де$ кілька. Із коминів у вечірнє небо лине дим, як людська молитва. І падає вона на вершини дерев, що в снігу… Кожне віконечко з тих хатинок дивиться у світ зачудова$ ними очима. Що в тому світі? Що принесе той світ під ті стріхи де$ кількох хатинок на горбі? Ах, це ж Різдво! Таке рідне й дороге кожному! Там внизу під горбом до хатинок поспішають колядники з колядою про ново$ народженого спасителя світу. Хай Спаситель верне волю, верне до$ лю нашій неньці Україні. “Про$
симо тя, царю, просимо тя щи$ ро”... Хіба не чути? Не чути, що просять люди Всевишнього? А он два поважні ґазди, ще доста молоді, під чорним круче$ ним вусом, в довгих кожухах, під$ шитих червоним і синім сукном, сплетених у тільки бойкам відо$ мому візерунку, тримають звізду – вірний колядничий знак. Ідуть щедрувати. Якщо в хаті дівчина – то і їй защедрують щасливої долі. А хлопцеві побажають, аби скорі$ ше підростав і осідлав коня воро$ ного та волю, що занапастилась, скоріше збудив. Нехай раненько при свічках той хлопець встає, коня в похід готує, на бій виру$ шає. А он повагом посувається по горбах вертеп на чолі з царем із білою бородою і паперовою ко$ роною на голові та патиком, що править за символ влади. У всіх царів світу такі символи і такі символи в отого царя вертепного. Ангел з лляним повісмом волосся і опущеними крильми коло ньо$ го. Волоссячко, як належить ан$ гелам, довге і до того ж добре ук$ ладене. Ще на ангелові ангель$ ські ризи. На землі таких нема. Той ангел – хоронитель. Хоро$ нить людину від всякої напасті і від усього злого, де він зараз? І на Тебе, Ангеле-Хранителю, наша надія. Все упованіє... Біля ангела з лляним волос$
сям, з червоними від морозу що$ ками стоїть воїн, ніби з ікони, як той страж біля гробу господньо$ го, котрий має сповістити миро$ носицям-бойкиням, котрі товп$ ляться коло того вертепу, який йде до хат, що нема чого шукати живого між мертвими. Нічого не зможе заподіяти той воїн з мечем і навести лад, аби не пхались бой$ кині, хоч вони ніби і мироносиці, а знали порядок, бо його меч з соснової лати, а піхва для того меча бляшана і щит також з бля$ хи. Таким воїном можна хіба ді$ тей страшити, коли нечемні і ще коли не хочуть спати, а товчуть$ ся, а в мами ще стільки по госпо$ дарству роботу. Ще не кутала маржину, що голодна стоїть у хлі$ ву. А які красні та чічані на тих картинах бойки – ти тільки глянь на них! Усі в рогатих шапках, водного доброго кушніра поши$ тих. Йдуть вертепом вістувати добру новину! Між ними якась пані. По всьому видно, що з Сам$ бора або Дрогобича. Певно, таки з Дрогобича, бо там так обвішу$ ються коралями, а у вухах ковтки, зроблені з цісарського срібного ренського. До тої пані тулиться нечистий з довгим хвостом, чер$ воним язиком і вилами. Пані чо$ гось його не гонить від себе. Так, ніби приятель якийсь їй. Виллє у прядиві бельткацтва
Біля хвіртки того замку – настурція, яка мала пагудиння у три-чотири метри завдовжки, а листочки – з дитячу парасольку. Декілька недавно посаджених прутиків жимолості – коли зацвітали, то запах їх було чути на всю околицю. Біля причілку росло дві старезні черешні. Хвалився мені, що посаджені десь років сто тому, коли в Трускавці був священником отець Облочинський. Він за покуту давав на сповіді людям посадити за содіяні гріхи по декілька черешень, і за час його благочинства при церкві Миколая, де правив, місто стало черешневим садом. Оті дві черешні були лише згадкою про ті часи. Ніколи з них не їв черешень, хоча були дуже смачні. А для чого? Черешні для їди можна купити на базарі. А ці – для птиці божої, що з біблійних оповідей, яка не сіє і не оре. І їм треба з чогось жити.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
