Український шлях · “Вихід тут може бути лише один – Україні потрібний Народний Рух”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Українська інтелігенція: Рух до незалежності України
Слово Просвіти, №33–34 за 2021 рік
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України
“Віра – світло, що в темряві бачить…” Григорій Сковорода У січні 1990 року ще майже невідомий із зрозумілих причин в Україні Леонід Кучма – генеральний директор “Південмашу” під час депутатської виборчої компанії в одному з інтерв’ю висловився так: “Рух” – це інтелігенція, значить – здоровий глузд. Я особливо вірю в інтелігенцію. Партії (КПРС) треба було з самого початку включитися в “Рух” і працювати в ньому”1. Що ж, компартія таки включилася в Рух, але не для співпраці з ним, а передусім із метою дискредитації цієї громадсько-політичної сили або переведення її діяльності у громадсько-культурологічне русло. До речі, за десять днів до публікації Програми Народного Руху України за перебудову Леонід Кравчук виступив одночасно по радіо і телебаченню із різкою критикою програми майбутньої громадсько-політичної організації, яка спровокувала знавіснілу кампанію з дискредитації Руху в партійній та комсомольській пресі, на радіо і телебаченні. Відомо, як нещадно шмагали, за виразом Михайла Гориня, “газетними шпіцрутенами” рухівських активістів, як на них послідовно і системно здійснювався міліцією, прокуратурою, КДБ, судами силовий тиск – пам’ятні жорстокі розправи, насильства, звірства над учасниками пікетів, мітингів, мирних демонстрацій. Були задіяні всі засоби ідеологічно-пропагандистської компрометації і дискредитації не тільки самого Руху та його лідерів Івана Драча, Дмитра Павличка, Петра Осадчука, Володимира Яворівського, В’ячеслава Брюховецького, Михайла Гориня, Віталія Дончика, Сергія Головатого та ін., алей керівників і членів товариства “Меморіал”, Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка, Культурологічного клубу, Української Гельсінської спілки, Товариства Лева, “Зеленого світу”, “Спадщини”, Української асоціації захисту історичного середовища, Української народно-демократичної ліги, творчих спілок України… Та головне вістря боротьби партійно-репресивних органів було спрямоване на Рух. Ніхто із борців за збереження єдиної в країні партії – КПРС – не бачив, не читав Програми Руху, але кинувся всіляко дискредитувати Рух з єдиною метою: не допустити виникнення альтернативної КПРС масової, загальноукраїнської громадсько-політичної організації, здатної повести за собою народ. Дев’яте вересня 1989 року. Другий день роботи Установчого з’їзду НРУ. Головуючий на цьому засіданні з’їзду Дмитро Павличко запрошує до виступу Леоніда Кравчука. Той несподівано знімає з лацкана піджака значок народного депутата і йде до трибуни. Спокійний, впевнений – має досвід дискусійного спілкування з рухівцями. Лише за останніх пів року тричі виступав на різних зібраннях Народного Руху за перебудову, вів телевізійні діалоги із вченими і письменниками. Закликає до порозуміння, до єдності: “щоб ми боролися не проти один одного, а за спільну справу”. Зал аплодує. А що це за спільна справа, заради якої він, “християнин і комуніст”, запрошує Народний Рух України до співробітництва із Компартією? Комуніст Леонід Кравчук добре усвідомлює, де, в якій аудиторії, в який час і від імені якої партії він виступає. Минуло вже чотири роки від початку проголошеної Михайлом Горбачовим перебудови, але, як висловиться на з’їзді недавній політв’язень, кочегар Михайло Горинь, ці “чотири роки перебудови не перетворили Радянський Союз у правову державу, Україну – у суверенну республіку, а її населення – у вільних громадян, захищених законом і рівних перед ним”. Завідуючий ідеологічним відділом ЦК Компартії України уважно слухав усіх, хто виголошував доповіді або виступав у обговоренні, тому у своєму виступі повсякчасно наголошує на необхідності дотримуватися елементарних порядків і законів жити “силами правової держави”. Компартія боїться передусім революційного вибуху, прагне якось увести в спокійне русло бурхливу стихію народного обурення збанкрутілою всесоюзною партійною владою. Леонід Кравчук чи не єдиний із республіканського партійного керівництва бачить, що перебудова пробудила національну гідність українця, в дискусіях із рухівцями чітко увиразнилася головна ідея і мета нового громадсько-політичного руху: побудова суверенної Української Держави. Правда, з певним компромісним уточненням: в складі оновленого СРСР за умови укладання нового Союзного Договору. На цьому наголосить у своєму виступі на з’їзді голова Західного наукового центру АН України, академік АН України Ігор Юхновський: всі помисли конференції мають бути направлені на досягнення однієї головної мети: “це побудова суверенної Української республіки у складі радянської федерації”. Цю ж думку проголосить на Установчому з’їзді НРУ Іван Дзюба, який буде обраний академіком АН України в 1992 році: “Рух – знову-таки, на мій погляд, – повинен твердо заявити, що майбутню Україну ми бачимо як суверенну – політично, економічно і культурно суверенну – державу, що входитиме на підставі нового Союзного Договору в реформований Союз Радянських Соціалістичних Республік”2. Зал цю ідею схвалює оплесками. Така програмна мета Руху цілком улаштовує республіканське партійне керівництво, тому Леонід Макарович у своєму першому виступі на Установчому з’їзді під бурхливі оплески висловить, як він вважає, спільну надію: “Щоб ми прийшли до суверенної України”. Він знає, що серед делегатів з’їзду, а їхнє число сягає 1109 чоловік, які представляють 280 тисяч активних учасників Руху, та гостей та учасників з’їзду, більшість – науково технічна і творча еліта України. Тільки одних працівників науки — 121, серед них лауреати Державних премій СРСР, 6 лауреатів Державної премії УРСР, 3 академіки і 2 члени-кореспонденти Академії наук, 28 докторів наук, 96 кандидатів наук. 800 делегатів — люди з вищою освітою (72 відсотки)3. А якщо згадати, що серед делегатів ще 104 працівники культури, представники всіх творчих спілок, громадських організацій, то і для Леоніда Кравчука було очевидним, якою ідейно сконсолідованою і критично настроєною проти компартійної влади була ця переважно наукова і творча інтелігенція. Нагадаймо: Академія наук України була представлена на Установчому з’їзді Народного Руху України такими науково-дослідними інститутами, як Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка, Інститут кібернетики, Інститут фізіології рослин, Інститут історії, Інститут археології, Інститут фізики, Інститут проблем анатомії ім. Кавецького, Інститут теоретичної фізики, Інститут металофізики, Інститут ботаніки, Інститут зоології, Інститут надтвердих матеріалів, Інститут ядерних досліджень, Інститут математики, Інститут біохімії, Інститут держави і права, Інститут електродинаміки, Інститут органічної хімії, Головна астрономічна обсерваторія, Інститут суспільних наук, Інститут прикладних проблем механіки і математики, Львівський фізико-механічний інститут … Вчені Академії наук були обрані на Установчому з’їзді до керівних органів Руху – до Великої Ради Руху, очолили або увійшли до складу Колегій – політико-правової; соціально-економічної; культури, науки, освіти; науки; екології; до Редакційної комісії Великої Ради (її головою було обрано доктора філологічних наук Віталія Дончика), Секретаріату Руху… Це – економісти Володимир Черняк, Веніамін Сікора, Михайло Швачка, філософ Мирослав Попович, юрист Володимир Василенко, математики Павло Кислий, Орест Влох, астроном Леонід Шульман, біологи Михайло Голубець, Микола Бідзіля, Ярослав Мовчан, соціолог Володимир Паніотто… Отже, ідейно-організаційним ядром Народного Руху України була науково-технічна і творча інтелігенція, тому делегати Установчого з’їзду визнали, що Рух може розраховувати на підтримку більшості лише серед інтелігенції. І хоча серед тих, хто прийшов у Рух, були люди різних соціаль-
Президія. В центрі Іван Драч них верств, різних світоглядних позицій і політичних орієнтацій, бо це громадсько-політичне об’єднання було на той час єдиною силою, яка прагнула замінити збанкрутілу комуністичну партійно-радянську систему, проте цей державотворчий народний здвиг започаткувала, організувала і повела наукова і творча інтелігенція. Організаційні витоки Народного Руху України криються в Спілці письменників України та в академічному середовищі, а саме в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка АН України, де була створена вже восени 1988 року ініціативна група на чолі з вченим-літературознавцем, тодішнім секретарем парторганізації інституту В’ячеславом Брюховецьким та недавнім секретарем парторганізації інституту Віталієм Дончиком. …Пригадую, якось пізнього вечора наприкінці літа чи то вже у вересні 1988 року Іван Драч запросив мене прогулятися біля пам’ятника Тарасу Шевченку, що височіє перед Київським університетом його імені. Моросив теплий дощик, але ми не звертали на нього уваги. Іван Драч розповідав про нещодавню спільну поїздку з латиським поетом Янісом Петерсом і литовським поетом Альгімантасом Балтакісом, про їхні впевнені надії щодо створення в їхніх республіках народних фронтів, про плани щодо згуртування всіх творчих спілок задля організації інтелектуально потужної громадсько-політичної сили. – Я думаю, що і нам пора подумати над проведенням чи то пленуму творчих спілок, чи то загальних зборів бодай київської інтелігенції. Я як голова Київської організації Спілки письменників зможу підняти на цю справу нашу київську письменницьку громаду, а як Інститут літератури? – запитав Іван Драч. Я запевнив його, що інститут, переважна більшість наукових співробітників підтримає цю справу. “Тоді залишається нам, — продовжив Іван Федорович, — якось вийти на завод “Арсенал”, заручитися підтримкою робітництва”. Мине кілька місяців, і я з радістю побачу на зборах київських письменників в листопаді 1988 року, як працівник заводу “Електромаш” О. Кулик вручає Іванові Драчу багатосторінкові списки київського робітництва, яке підтримувало ідею створення Народного Фронту боротьби за перебудову і пропонувало обрати головою ініціативної групи Івана Драча, якого “всі знають, за ним підуть, як за прапором”. Були зустрічі й розмови про створення громадської організації на квартирі Віктора Терена, була чи не перша організаційна нарада в Ірпінському будинку творчості, а саме в шостому корпусі в кімнаті Анатолія Шевченка, в якій взяли участь В’ячеслав Брюховецький, Віктор Терен, Віталій Дончик, Олександр Божко, Анатолій Шевченко, Сергій Гречанюк, Станіслав Тельнюк, Григорій Клочек, Юрій Цеков, Михайло Слабошпицький, Ігор Малишевський, Олександр Лук’яненко… Про ідею створення Народного Руху вголос публічно чи не вперше сказав на партійних зборах Спілки письменників України 1 листопада 1988 р. письменник Віктор Терен, якому, як членові КПРС, на нараді в Будинку творчості письменників у Ірпіні було доручено цю ідею оприлюднити. Віктор Терен у цьому виступі проголосив: “Ми створимо ініціативну групу Руху, ми вже тут багато думали, зважували на все, але вихід тут може бути лише один – Україні потрібний Народний Рух. Ініціативна група мусить виробити проект спільної програми Народного Руху за перебудову, і той проект можна буде потім обговорити, доповнити і розширити на спілчанських форумах, на об’єднаному пленумі творчих спілок, надрукувати в республіканській пресі”4. Після виступу Віктора Терена, який був гаряче схвалений оплесками, ідею створення такого ж, як у Прибалтиці, громадсько-політичного руху підтримали Павло Мовчан, Петро Осадчук… Партійні збори проголосували за створення ініціативної групи Руху і обрали до складу парткому майбутніх активних діячів та розробників Програми НРУ, Статуту Івана Драча, Дмитра Павличка, Сергія Гречанюка, Сергія Плачинду, Станіслава Тельнюка, Володимира Маняка… І ось ця перша, обрана на письменницьких партійних зборах ініціативна група зібралася 23 листопада 1988 року в Спілці письменників України. На цих зборах головували Павло Мовчан і Віктор Терен. Ми, члени ініціативної групи Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України числом чоловік п’ятнадцять, прибули на ці збори київських письменників із порядком денним “Про створення ініціативної групи Народного Руху України за перебудову”. Як заявив у своєму виступі на цих зборах київських письменників Віталій Дончик, науковий колектив Інституту літератури підтримує цю ідею, бо необхідність Народного Руху випливає “з самої суті революційної перебудови”. Головуючий на зборах Павло Мовчан у передньому слові наголосив: “Переконаний, що це треба робити негайно, бо ми й так відстали в перебудові порівняно з іншими регіонами України. Назріли всі передумови створення йна Україні організації, яка б очолила процес перебудови. Очікування було б просто незрозумілим. На нас дивляться інші республіки, чекають, коли, нарешті, Україна прокинеться”5. Я також виступив на цих зборах, оскільки представляв як заступник директора (директор під тиском керівництва Академії наук і відділу науки ЦК Компартії України відсторонився від цих процесів) керівництво інституту:
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
