Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Український шлях · “Серед нас не було випадкових людей, кожен мав власну позицію та переконання”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Хто на Донеччині не гнувся

Слово Просвіти, №33–34 за 2021 рік

Ігор ЗОЦ, журналіст із Донеччини Як це не гірко усвідомлювати, але в Донецьку за час з 90-х і до окупації в 2014 році найголовніше державне свято – День Незалежності – відзначати гідно так і не навчилися. День шахтаря, який припадав на останню неділю літа, поєднували з днем Донецька, а День Незалежності з волі місцевої влади залишався ніби в затінку цих дат. Одного разу святкування взагалі відмінили: іменем України заборонили зібрання громадськості в День Незалежності в Донецьку біля пам’ятника Тарасу Шевченку 24 серпня 2011 року. Таку ухвалу як у зловісні сталінські часи Ворошиловський райсуд обласного центру виніс уночі напередодні. Неофіційною причиною дикого рішення називали вказівку з Адміністрації Президента позбавити опозицію майданчика для виступів. Та попри заборону донеччани зібралися, і їх було навіть більше, ніж зазвичай. В той же день організаторів акції – голову осередку НРУ Віталія Гатченка і заступницю голови обласної “Просвіти” Марію Олійник – вирішили притягнути до кримінальної відповідальності. Щоправда, нічого у так званих правоохоронців не вийшло, але цей випадок певним чином характеризує владу довоєнного Донбасу як малоукраїнську, і патріотичним силам треба було постійно доводити, що Донбас – це С. В.: З усіма мінусами й проблемами нинішньої Української держави варто усвідомити, що ювілей державної Незалежності – вагоме досягнення українського духу, підстава для свята і гордості за нашу націю. Пишатися є чим, надто, якщо оцінювати подію від імені тих, хто проголошував Незалежність – національне свято, яке спонукає віддавати всі сили на благо Великодня українського духу. Варто згадати колег-депутатів першого демократичного скликання, котрі ввійшли до групи, яка від імені Івано-Франківщини проголошувала Незалежність. Це світлої пам’яті Левко Лук’яненко, Михайло Голубець, Степан Пушик, Петро Осадчук і Євген Новицький. А також Маркіян Чучук, Дмитро Захарук, Любомир Пиріг, Зеновій Дума, Володимир Шлемко, Богдан Ребрик, Степан Волковецький. Ми не сумнівалися у правильності цих процесів. Серед нас не було випадкових людей, кожен мав власну позицію та переконання, досвід громадської діяльності. А у Левка Лук’яненка був величезний політичний досвід. Тобто це був особливий склад у першому скликанні ВР загалом і Україна. Тому в переддень свята хотів би згадати добрим словом людей, чиї вчинки гідні великої поваги. Рівно 30 літ тому – 19 серпня 1991-го – донецькі рухівці пікетували Донецьку міськраду з вимогою не визнавати і не виконувати розпорядження ГКЧП і керуватися в своїй діяльності Декларацією про державний суверенітет України. Один із співорганізаторів акції Ілля Шутов пригадує, що опівдні люди прийшли в центр міста з плакатами. Володимир Мазанов тримав гасло “Не дамо московській хунті запрягти Україну в фашистське ярмо!”, Володимир Волохов – “Самостійній Україні московська хунта не указ”… – Я не вважаю, що цей пікет надто вплинув на подальший перебіг великої політики, але так починалася українська Незалежність… Досі не доводилося чути, щоб подібна акція того дня відбулася в якомусь іще місті Світлина Валерія Дмитрієва з травня 2002 року нагадує про Міжнародне Шевченківське літературно# мистецьке свято “В сім’ї вольній, новій…”, яке відбулося в Донецьку, та його учасників. Художник#карикатурист Микола Капуста (ліворуч), викладач технікуму і український козак Олексій Громовий (у центрі) і редактор газети “Донеччина” Ігор Зоц України, – пригадує співорганізатор пікетування Микола Тищенко, науковець за фахом. Смілива акція донецьких рухівців безумовно вплинула на частину депутатів Донецької міськради, які надвечір 19 серпня ухвалили заяву із засудженням ГКЧП і фактично підтримали державність України. У ті дні прихильники Незалежності брали гору і в шахтарських містечках. Так рухівець, шахтар і депутат місцевої ради Анатолій Тищенко пригадує, як гірники політичним страйком відповіли на московський путч, а згодом за наполяганням Тищенка на будівлі міськради Димитрово (нині Мирноград) 5 вересня 1991 року вивісили синьо-жовтий прапор, який пан Анатолій приніс з дому. Мені пощастило знатися з цими і багатьма іншими патріотичними людьми чимало років, Україні вони лишилися вірними й після жорстоких випробувань 2014 року. Їх імена і вчинки варті окремих нарисів. Гірничий інженер Віктор Тупілко своїм коштом створив у Донецьку музей “Смолоскип”, присвячений Василю Макуху і Олексі Гірнику, які спалили себе на знак протесту проти зросійщення, і продовжує свою подвижницьку діяльність у Києві; вчений-україніст і просвітянин Анатолій Загнітко, дивом вирвавшись з-під арешту бойовиків, навчає студентів фі-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин