Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пошта “СП” · “У поезії, що маркує собою нову чверть ХХІ століття, немає стихійності, вона є кардинальною рефлексією на пережите”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Поезія Володимира Тимчука: заради життя

Слово Просвіти, №33–34 за 2026 рік

Станіслав НОВИЦЬКИЙ, Ірина ЗЕЛЕНЕНЬКА Чимало мистецьких творів і наукових праць у ХХІ столітті, зокрема, в його першій чверті, присвячено аналізу мілітарного дискурсу, який, поза всякими сумнівами, у світі чи не найактуальніший (уже друге століття поспіль поступається він лише антивоєнному дискурсу). У сучасному літературному процесі чимало імен, пов’язаних зі згаданими дискурсами, у царині поезії волюнтаристської та мілітарної працює чимало авторів, чи не найбільше – в українській. У поезії українських військових, комбатантів і некомбатантів представлено все, що сьогодні турбує допитливого сучасника: тут і символічні каскадні запитання, і спроби відповідей на те, скільки триватиме війна, що розгортається в центрі Європи, коли скінчиться вона й інші конфлікти, як саме це відбудеться, якими будуть наслідки для людства, планети, континентів, народів, для кожної людини зокрема. Володимир Тимчук – учений, перекладач, редактор, військовий, воїн, звісно, вдається до низки мистецьких і немистецьких прийомів: ранжування, жонглювання, кадрування та кореляції різноманітних понять і даних, нанизує їх і апробує, ніби Євген Маланюк, ніби споглядач-скептик, ніби втомлений даністю аналітик, дитинний у гонитві за істиною, витівник і провидець. Ніби й необароковий сплав різнорідних характеристик, ніби й постсюрреалістичний надмір деталей, ніби й нічого випадкового, усе продумано до дрібниць, уточнено, звірено, але ж усе таке неспогадне, мінливе, максимально реальне й фантасмагоричне водночас. Від книги до книги письменник Володимир Тимчук створює своєрідний інтелектуально-екзистенційний літопис, ткання вибагливе, схоже місцями то на гобелен, то на панно, то на ескіз, датуючи вірші від перших днів АТО й далі, не припиняючи фіксувати все гостро пережите й до-осмислене після початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну у творах різних видів, жанрів і форм. Усе це дає підстави дослідникам вважати літературну творчість Володимира Тимчука (книги лірики “Весняні коловороти” (2009), “Відчути місто стопою (з Тобою)” (2015), “Вогнити! Вижити! Перемогти!” (2016), “Озбручитися (з) Україною” (2018), “Ангельським чином” (2019), “Азовом... Зіскрижалені” (2020), “Зі сходом сонця” (2020), “З Гетьманщини безмежжя” (2021), “Від космосу до петриківки” (2024), “Барокове” (2024), поеми “Гуцульське повстаннє” (2013), “Донецький аеропорт” (2014), новели “Словодієм” (2018)) чудовим репрезентативним матеріалом для досліджень волюнтаристського та мілітарного дискурсів. Не випадково в умовах інтервенції вельми важливою духовною складовою протистояння одвічному ворогові України стало красне писання, особливо – поетичне, таке густе, по-філософське заметафоризоване, як у Володимира Тимчука (то близьке до пісні, то до притчі, то до скетчу). Він, плідний та сумлінний поет, розуміючи потребу зростання літератури (і якісного, і кількісного), появи значної кількості поетичних творів не лише волюнтаристських, а й про війну та її наслідки, активізував і власні мистецькі потенції, і більш та менш знаних авторів (волонтерського, воєнного, інтелектуального кіл) навколо популяризації визвольної літератури, що підіймає дух нації в затяжній, виснажливій боротьбі, підсилює й мобілізує всеможливі ресурси, міцнить корпус досліджень волюнтаристського та мілітарного дискурсів. За понад десять років бойових дій на території України, розв’язаних агресивним північним сусідом, сформувався символічний звід канонів мілітарного мистецтва України, зосібна – художньої літератури, зокрема – поезії (найчисленнішої в родово-жанровій палітрі), умовно поділеної на два етапи творення – із 2014 до 24 лютого 2022 р. та з 24 лютого 2022 р. До слова, ця різноякісна поезія продовжує гартуватися разом із авторами в умовах кровопролитної російсько-української війни. Текстуалізація воєнного досвіду стала унікальним надбанням європейської україніки, уній – і досвід кількох поколінь сучасників, професійних військових і добровольців (котрі, не відступаючи від кодексу честі, захищають Україну від інтервента), а також корпус історичної пам’яті одного з чільних європейських етносів. А тому вчений-мистець-воїн Володимир Тимчук фіксує дати, імена, події, локації, апелює до них, взиваючи до всього цивілізованого світу, гуртує навколо себе в різноманітних антологіях поетів-військових, поетів-воїнів, поетів-волонтерів, перекладачів, воєнних журналістів і тих авторів, які належать до чутливих категорій населення (постраждалих від війни), розуміючи, що вельми потрібні й поезія-відсіч, й поезія-свідчення. Традиційним для Володимира Тимчука як поета від книги до книги є укладання текстів у розділи, цикли, тематичні блоки (часто – за календарним принципом, за історіософськими та культурологічними мотивами, за образністю, що випливає з необхідності хронікування життєствердного життєплину, ваговизни подій, мотивування моральних позицій, фіксації імперативів); до авторських (відфольклорних) традицій належить і символічний поділ Усесвіту на кілька світів: індивідуальний, вселюдський, український, ворожий, природний, Божий. Із цього поділу випливає осмислення триєдності природи ліричного суб’єкта: чоловічої природи (маскулінної) / воїнської природи (мілітарної) / творчої природи (креативної); унікально згармонізоване поєднання, за прикладом Творця (Абсолюту), стає для ліричного суб’єкта (як і для автора) надзавданням. Зрозуміло й, мабуть, очевидно, що не для всіх сучасних українських поетів мілітарна поезія стала аксіоматичною чи своєрідним Клондайком, сталим напрямом творчості або ж натхненням апріорі, таким корпусом, без якого український автор втратив би своє унікальне обличчя та перестав би бути впізнаваним у світі. Для Володимира Тимчука поезія – хліб насущний, а в ньому – уніфікація власного мікрокосму й макрокосм, у якому щоразу по-новому відкриваються Україна й україніка, то звільна ліризовані, то позбавлені ліризму чи бодай тонкого натяку на нього та відверто-зболеного спазму. У своїх творах від 6 серпня 2014 року, а ще більш – із 24 лютого 2022 року Володимир Тимчук зосереджується на безпосередньому досвіді війни, бойовому, окопно-бліндажному, заґрунтованому то на безпристрасній репортажності, то інфернальній аналітиці, то в ній чимало патетики, то поліфонічності й полікультурності, але нуль і мінус нуль на користь самої війни. Поет, м’яко кажучи, не вітає її, як і апокаліпсис, і, якщо вглибитися в художньо-стилістичні особливості найсучаснішої поетичної творчості автора, то можна вловити домінанту – акцент на життєвості попри все, на волі до життя, на волі до свободи, на свободі волевиявлення, у якому масштабується та глобалізується український наратив. Поетична трансформація Володимира Тимчука як автора пасіонарного в новій книзі лірики (як і ліричного суб’єкта левової частки творів у ній) позначена новими передчуттями, перепрочитанням власного життя, буття роду й народу, межове писання війни в його вбивчій констатації, світ фізичних речей і ментальних скарбів, відстоювання метафізики стану лицарського, документалізація екзистенції між еросом і танатосом. Настрої тут калейдоскопічно змінюються – від любовно-молитовного до жертовно-реквіємного, від нотаткового-пілігримного до аскетично-обсервативного, що видає в авторові, себто в воїнові-тактикові та стратегові невтомно-пристрасного аналітика-іроніста. У вдумливій читацькій подорожі від тексту до тексту не буде траплятися знахідок нігілістично-апатичних чи аскетичного відсторонення, як і підсовєтської молодцеватості, властивої заполітизованій лейтенантській літературі часів Другої світової війни, натомість триватиме евристичний експеримент. Поезія Володимира Тимчука, серцеритмічна й серцецентрична, консеквентна й еклектичноесхатологічна, сконденсована в електриці одкровень і запитів до Бога, до людей і до світу, укладена за принципами (найперше – хронологічним і географічним), фіксує мить і простір; думка невтомно працює за правилом “тут і зараз” і веде через концентричність, так, ніби автор одним із перших працює на лінії вогню, заходить на штурм, не змішуючи раціо та емоціо, перебуваючи у квадраті внутрішнього спокою та поступальної переваги над страхом (інакше виконання завдання буде під загрозою зриву, що знівелювало б найбільшу ідею – Україна понад усе, а ще – непохитне побратимство) та одночасно – у системі координат духовного спротиву всьому світовому злу, креслить вектор – до Абсолюту. У такій поезії, що маркує собою нову чверть ХХІ століття, немає стихійності, вона є кардинальною рефлексією на пережите, у ній немає претензії на переструктурування історії людства, зокрема воєнної, але є чимало слушних, риторичних запитань щодо цього, найперше серед яких: чи врешті після стількох жертв скінченним буде зло?

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин