Суспільство · “Сучасна освіта (національна і глобальна) повинна здійснювати ходу від “людини освіченої до людини культурної”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
Закінчення статті «“Хто визволиться сам, той буде вільний…”», с. 1
“Хто визволиться сам, той буде вільний…”
Слово Просвіти, №33–34 за 2026 рік
Закінчення. Поч. на стор. 1
ни, сплановані голодомори, репресії, денаціоналізація, заборонні засоби щодо рідної мови, школи і церкви. Усе це переслідувало єдину мету – перетворити українство на безпам’ятних манкуртів, на духовно скалічених рабів. Пригадується період, коли на липневому Хрещатику 1990 року підняли освячений український Прапор, тоді стало “гуляти” число “376”. Приблизно в такому вимірі фахівці оцінювали кількість заборонних циркулярів-указів, які видавалися колонізаторами та їхнім доморощеними служками для вбивства української мови. Бо якраз саме рідна для українців мова була найвиразнішою та найбільш сакральною цінністю, саме вона була тим оберегом, який не давав можливості злій долі розчинити українців серед “інших”. Слід визнати, що варваризація з боку московитів щодо українства триває вже понад чотири століття, з часів, коли їхні царі та “патріархи” публічно спалювали книги, написані освіченими українцями з Києво-Могилянської, Острозької академій, починаючи з книги “Учительне Євангеліє” К. Ставровецького. Подібна інквізиційна політика ніколи з боку москви не припинялася, попри те, що царі змінювалися більшовиками (незалежно лєніністами, троцкістами чи сталіністами), “демократами”, рашистами. Українська мова в усі історичні періоди була для москво-імперців величезною загрозою. Газета “Кієвлянін” напередодні Першої світової війни писала, що національно-визвольні рухи разом узяті не були такими небезпечними, як постання і розвій української літературної мови, яка, вважали, вдарить осиновим колом в саму основу “єдіной і нєдєлімой” імперії. Поети, вчені, літературознавці, педагоги ставали першими жертвами в часи, коли загострювалися репресії проти українськості. Відома доктрина троцького зазначала, що “Україна буде нашою тоді, коли Петлюра буде вибитий з народної пам’яті”. Це означало що все українське мало бути дотла винищено в різний спосіб. У секретному доносі полтавського губернатора багговута (1914 р., №201) міністру внутрішніх справ пропонується не призначати на будь-які посади людей, які навіть у далекому минулому мали відношення до українських прагнень… А тому в школах, семінаріях та інших навчальних закладах “на посади ректорів, директорів, глав церковних єпархій призначати виключно великоросів. Чинити дуже крутий тиск на всіх, хто має українофільські настрої…” Варто визнати, що сутність цієї українофобської програми трохи пізніше ще жорстокіше впроваджував каганович, делегований сталіним для вирішенння “українського питання”, насаджуючи в Україні програму російського шовінізму, не “впускаючи” в міста українську мову та культуру, застосувавши до українців небачених масштабів репресії. У фундаментальній праці “Тисяча років українській культурі” (М. Семчишин) зазначено, що кінець 20-х і початок 30-х ознаменувався тотальним україновбивством, коли з 10657 українських священників живими залишилось близько 200; знищено понад 250 письменників; 27 академіків, переважно суспільно-гуманітарних наук. Сталін для вбивства визначних українців призначив навіть спеціального розстрільного ката кашкетіна. Одразу ж після закінчення Другої світової війни в Україні підпали під масштабну заборону книги українських авторів. Таємна інструкція (1947 р.) передбачала повне знищення накладів понад 3600 назв авторів україномовних книг, табуюючи національне слово і думку. Великі міста напередодні відновлення нашої Незалежности вже поголовно були окацаповані. Етноцид і лінгвоцид досягли своїх злотворних результатів зі знищення української ідентичности. На 1988 рік у Києві функціонувало 152 російськомовні і лише 34 україномовні школи; у Харкові – відповідно 156 і 2; в Одесі – 90 і 3; у Херсоні – 49 і 5; у Донецьку в усіх 146 школах навчання здійснювалося тільки московитським язіком; у Луганську всі 60 шкіл були обмосковленими, не відкрито жодної української. На додачу до цього за русифікацію в Україні також щедро доплачували, оскільки компартійна “реформа” передбачала поділ класів та 15% надбавку до зарплат учителям, які викладали російську мову. Про дошкільну, професійно-технічну освіту годі й говорити, адже тут язік домінував майже в абсолюті. У тому ж Луганську та області вже навіть у незалежницький період України викладання у вишах державною українською мовою становило лише 6,3%. Парадокс, проте доконаний факт, коли, перебуваючи на початку 2000-х в одному з університетів, на запитання, чому так, відповідь була наступною: “але ж українську мову й літературу викладаємо українською” (?!) Без коментарів. Цьому україновбивчому мартирологу немає ні кінця ні краю. Небачена русифікація проникала в усі життєві пори українства. Описуючи таку безпросвітну реальність, І. Огієнко ще майже 80 років тому (1947) в “Голготі” напише: “Немає рідної в нас школи, своєї церкви в нас нема. Нема й не буде їх ніколи, бо в нас “московськая” тюрма”. Справді, в цих віршованих рядках відображалась першопричинність знекорінення народу, денаціоналізації, втрати власної ідентичності, безпомильно вказуючи на головну підставу страшної національної біди. Нею була і є кровожерна московія. Проте якщо можна і треба знаходити вдосталь переконливих аргументів, що винуватцем усіх бід і трагедій лінгвоцидного періоду були московщина та наша бездержавність, то в суверенній державі вже неприпустимо, щоби ця інерція денаціоналізації продовжувалася, а почасти й підтримувалася тими, хто згідно з Конституцією мав би стояти на захисті національно-культурного, політичного, економічного і духовного суверенітету. Бо недостатньо для усвідомлення реальних загроз національній безпеці України лише погляду “в архіви” та в нашу минувшину, хоча і там достатньо повчальних уроків для сущих. Важливо говорити з народом правдою, доводячи також, чому такі суспільно-державні маразми відбуваються за умов відновленої Держави. Адже важко заперечувати очевидні факти, що чимало антиукраїнських свідомих рішень та діянь (у сферах освіти, культури, мовної та інформаційної політики) найвищими владними структурами та політиками чинилися в спосіб, мовби з уклінним запрошенням в Україну “рузького міра”. Інакше неможливо пояснити таку управлінську дичину: чому в Конституційній Державі безкарно, впродовж років в 15 областях відбувалися паради “мовного (російського) суверенітету”; чому бездіяльно поводилися передусім Міністерства від освіти та культури, коли в Криму державною (українською) мовою в 600 школах навчалося лише 0,2% учнів; чому владці “…мовчали. Та мовчки чухали чуби”, коли в Донецьку українці боролися за відкриття бодай однієї української школи; чому ніхто не протидіяв рашистським устремлінням лужкова-жириновського з відкриття 12 філій московсько-петербургських університетів у 370-тисячному Севастополі за “стандартами” путіна; чому сепаратистка (обласна депутатка) зайцева, виганяючи з трибуни прокурора, який намагався виступати українською, пізніше в МОН України призначена відповідальною за важливе питання “якості освіти”; чому кілька років тому, незважаючи на обґрунтовані прохання (С. Хмара, П. Мовчан, І. Заєць, Г. Філіпчук) посилити увагу в сучасних умовах війни за нашу ідентичність і державність, масової міграції молоді за кордон до значущої ролі Національного науково-дослідного інституту українознавства “найкращим” рішенням стало його закриття. А на додачу до цього давно зіпсутого для України “товару” (як протухлий оселедець) були приєднані ще й політичні справи, які перебували поза межами будь-якого здорового глузду. Оскільки вищезгадані хиби й зло-твори в культурно-освітній сфері агресивно підтримувалися або україноненависницьким мовним законом “ка-ка”, або зрадницькими “харківськими угодами”, або навіть підтримкою вільного функціонування в Україні українофобських “партій” на кшталт “партії путіна”, або наданням українського громадянства чи навіть присвоєння “Героя України” тим, хто люто ненавидів(-ить) Україну, або завжди розглядав її як територію, де можна безкарно грабувати. Здавалося б, не знайти тут правди. Зате для запопадливих служок перед “рузькім міром” ці зайди та з’яничарені запроданці, видряпавшись на драбину влади, відшукають таки у своїх запліснявілих запасниках “похвалу для народу”, що “добре ходити в ярмі, / Ще лучше, як батьки ходили”. Однак не вийде. “Данайщина” не для тих, які здатні “чути себе Українцями”. Відповідь на чутливі для української Нації питання знаходяться в полярно іншому світоглядному вимірі. Серед багатьох негативних чинників, які стали тромбами для націє-державного поступу Народу в часи Незалежности, слід виокремити саме ті, що на видноті, про які українські просвітники говорили ще в ХІХ столітті – часи національного пробудження. Ключова ідея – не дати обманути себе чужинцям-фарисеям. Бо сказано в Святому Письмі: “Бережіться фарисейської закваски, що є лицемірство”. Оскільки чужинство в різних форматах намагається (інколи вдало) навіть зараз експлуатувати, колонізувати, покріпачувати українців, багато з яких не відчувають себе справжніми господарями на своїй (?!) землі. П. Куліш писав про цю задавнену біду, якої українці мусять позбавитися: “Страшенний розплодився на Вкраїні тиск чужомовного нам панства, яке зрадливе сидить у нас на апостольських сідалищах…” Цю виразку на національному тілі нами й досі не заліковано, про що засвідчують афери, подібні “міндічгейту”. Справді, заради пам’яті тих, кого Нація воліє перепоховати в національному Пантеоні Героїв (беззаперечно, без кожедубів), заради майбутнього наступних поколінь не можна допускати й надалі управляти народом тих, хто “чужою мовою молиться чужим богам”. Хоча не менш загрозливим для захисту української ідентичності й державності є діяння тих, які ніби й не ворожі до національної справи. Справді, вони творяться і тими, хто, ретельно наряджаючись в тоги національного патріотизму, так і не подолав своєї політичної короткозорості, не усвідомивши, що Нація, поставши з колін, не може розвиватися, коли (ще на рівні довоєнного часу) на одного українця припадає аж 0,3-0,5 книги, а в Туреччині чи Польщі – на два порядки більше. Адже в той же час прогресивні (культурні) країни викуповують за рахунок бюджетів до 40% книжкових тиражів, а потім комплектують бібліотеки всіх рівнів. Багато держав уже визнали й відповідно чинять, що бібліотека, музей, театр, філармонія, картинна галерея мусять стати для народу “третім домом”. Подібна практика “залишкового принципу” в Україні склалася в інших стратегічно важливих сферах життєдіяльності, зокрема науці. Сумно, але навіть після Майдану, десять років тому (2016 р.) доля витрат на науку від ВВП дійшла свого “рекордного” показника – лише 0,16% від ВВП, хоча відповідний закон вимагав у 10 разів більше – 1,7%. Як приклад, від Швеції до Японії та воюючого Ізраїлю показник від їхнього ВВП доходить до 4-7%. Скажемо, що не на часі. Війна. Але даруйте, нагадую ці епізоди не для вирішення подібних проблем саме в часи екзистенційного протистояння з віковічним ворогом, а радше веду мову про тривожну тенденцію, що склалася впродовж 35 років Незалежності України, в якій, на жаль, пріоритетами не стали культура, освіта, наука. А найголовніше – Людина (згідно зі ст. 3 Конституції України), оскільки превалює суто олігархічний інтерес. Але саме ці пріоритети мають стати предметом загальнонаціональної уваги як нині, так і після завершення війни. Очевидно, Україні (і не лише) недостатньо мати формально освічену націю, а “націю культурну”. Націєкультурну! Тому й сучасна освіта (національна і глобальна) повинна здійснювати ходу від “людини освіченої до людини культурної”. Культ культури в освіті – парадигма і для сучасної (воюючої) України. Тож “нова українська школа” зі своїх стартових початків має опиратися на чотири кутки “української хати”, на наріжні камені освітньої світобудови, роблячи її добротною, інтелектуальною, духовною і національною. Не вдаючись до дискусії про значущість інноваційності, високотехнологічності, солідаризуючись із глобальною формулою “4 К” (креативність, критичність, комунікаційність, командність), опираючись на традиційну модель якості освіти (якісні: зміст, викладання, інструментарій, соціокультурне середовище); будучи суголосним із теорією П. Юркевича, що людину виховує сім’я, школа, церква, соціосередовище, все ж варто наголосити на особливій значущості цінностей української культури. Вона затребувана не просто для освіти, естетичного задоволення, а для самого існування народу, оскільки поза національною культурою він, перетворюючись на безлику масу, зникає, бо це шкаралупа без ядра. Саме
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
