Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє

Слово Просвіти, №34 за 1997 рік

Слово Просвіти, №34 за 1997 рік

Й а не НН урни наничИнн «оооансннї Б 91 В ЕН тс о РЕ даю пн ее ть ЕЕ рн їй переступив поріг нашої оселі з лагідною усмішкою на устах. Блакитні очі випромінювали таку безгрішну дитину блакить, що вперше подумалося: цей американський українець, якому повернуло на дев'ятий десяток, знав у житті лише радість, лише в щасті та спокої минали його ді. Він не пережив бід, ніщо руйнівне й трагічне не торкалося ного душа, не знав тпяких боріть, випробувань, нічого не відав про суспільні катаклізми, навіть не уявляв, як стогнала, горіла й конала в муках мого прабатьківська земля і як страждав його народ Мова пого тиха, спокійна, лагідна, поводження інтелігентне, шляхетне, тактовне. Вміє слухати інших, тонкий і сердечний. У всьому відчутна добра спадковість. А ще - відОІр, на який довго и ретельно працювала природа та його родовід. Спокій Іі лагідність не залишали його ні на мить, чого б він не торкався своїм серцем, своєю пам'яттю, яка розмотувала й розмотувала довгі й болючі сувої життя. їван Матвійович Сампиленко. Професор. Колишній викладач одного з найпрестижніших університетів Америки. Донедавна -- голова уряду в екзилі Приїхав з Америки після довгих десятиріч розлуки з рідною землею, щоб уклонитися їй, щоб скласти свої повноваження, передати урядові клейноди... Сказати Ті найсокровеннші слова на Батьківщині, які на чужині повторював подумки тисячі разів. Щоб уклонитися Дніпру і Києву золотоверхому, а понад все -- Прилуччині й найдорожчому на плапеті селу -- Валкам, звідки бере початок славний родовід козацького коріння Самійленків. Та мить, коли передавав Уряду незалежної України клейноди українського уряду, що працював багато десятиліть на іншому материку, здалася звичайнісіньким сном. Він п наближав кожним своїм вчинком і кроком, він вимріяв п і виблагав у Бога, але не вірив, що те станеться за його життя... Народився Іван Самійленко в родині роботящого Матвія Самійленка. Рід славився трударями, господарями, "талановитими ліодьми, що мали хист до всякої роботи і рідкісним скарб людської душі - любили свій край, свою землю і хотіли зробити її квітучою й щасливою. і Матвій Самійленко був майстром на всі руки. В нього і хата добротна, і клуня, і реманент усякий, зроблений його ж руками, і на техніці він знається, парову машину відремонтує. А сам тихий, урівноважений, негаласливий. До ліюодей уважний та лагідний. Навіть у комунарів не викликав «праведного гніву». Тому в час першої хвилі розкуркулювань поп- його по плечу й заспокоювали: «Тебе, Матвію, ніхто не зачепить. Ти нам нужен, ти будеш нам ремонтувать усяку техніку. Де ми візьмемо ще такого спеціаліста? ». То була доба, коли знищувався український волелюбний дух, з корінням корчувалося могутнє жилаве дерево, яке плодило мудрих і волелюбних господарів, справжніх українців, а натомість селекціонувався миршавий, лякливий, стрий, рабської закваски тип людей, якими легко керувати, їх легко ламати й литити з них покірне колгоспне стадо. Щодня, щогодини із селянських хат комунари викидали напівроздягнутиий «ворожии елемент». Відривали його руки від рогачів та кочербг, від плута й гарби, від ярмата прялки. Витаняли з церков під час богослужінь 1 гнали у волості, а звідти переправляли туди, «де Макар телят пасе». Пажмувала довга моторошна ніч. Україна здригалася од розпачу й ридань. Задихалася од димів спалених «куркульських» дворищ та церков, од собачого виття, дитячого та жіночого здичавілого вереску, од зловісногоО скреготу гальм «чорних воронів», які полювали за тими, хто мислив, глибоко відчував, хто вмій прашовати За кожним, хто павіть думкою міг перешкодити будівництву «світлого майбутнього міодства». їх гнали в Сибір, на Колиму, Соловки чи просто розстрілювали в місах неподалік РІДНИХ СІЛ, надіславши родинам повідомлення - «без права переписки...» Доба мракобісся Доба, вяку палилися и трощилися ікони, робилися двері до свинарників та ферм їз ликом Богородиці та Спаса... Коли браві, червоні од горілки й ідеї, колгостіні Оригадири гарбами й безтарками заїшздили в церковий брами | хльоскали батогами по спято щах... В одну з таких ночей забрали и труда ря з діда-прадіда Маття Самійленка 17 РН ко винні ьоійном Р змен Р жи соос А Й ДІ села Валки Прилуцького повіту та й погнали в холодну засніжену Колиму... Ще чорніші дні почалися для його родини... Про ті часи переховування та дослухання до кожного шереху за вікном Гван Матвійович говорить скупо, з пригаслим поглядом, але без тіні ненависті чи озлобленості. Така спадковість. Адже він народжений од того, хто прийшов не руйнувати цей світ, ненищити й тримати в страсі, а зводити, будувати, плекати, сіяти, орати, не зашкодивши ні ліодині, ні пташині, ні дереву, ні квітці. А потім вийшов указ «батька всіх народів» про те, що в'язнів, «ворогів народу» деяких можна й звільнити, коли є кому за них поручитися. І він спішно зібрався в далеку дорогу. Вкинув у мішок кілька хлібин, сякі-такі вдяганки для батька в надії, що повернеться до рідних Валок з ним. Сім днів добирався од Архантельська до того табору, де сидів батько. Тиждень брів непрохідними дорогами, лісами, по груди шутаючи в сніг. Брів крізь люту стужу, хвищу й північне безгоміння. Зігрівала надія та ще ті хлібини й кусень сала, який ніс для батька 1 яким, вірив, відгодує його й повернеться разом на рідну Україну. Під вечір добрався до табору. Побачив чорний барак 1 відчув, як зайшлося його серце. Батька швидше відчув, ніж побачив. Ледь погамував себе, щоб не закричати від розпачу: на нарах лежав висхлий дід з опухлими від голоду ногами. Їван розповів, чого прибився аж стоди, показав газету з портретом Сталіна, перекотував батька, що назад вони підуть удвох, атой лише сумно покивував головою й дивився на свої опухлі ноги та висхле зпесилене тло Нич збирала в'язіив. Іван дивився на нари, де конали вчорашти велети, -- «куркулі», середняки з Полтавщини, Чернипиищини, Київщини, з усієї собор: пої і безгучно плакав. Чув різни діалекти, гошрки, чув рідтгу мову, павіть диханшя м стогони були рідними. Один висхлимй пелет лежав поруч батька на нарах 1 пагони марив «Домахо! Вставай лишень! Оп уже сонце сходить! Я запрягаю волів! Га грабельки пе забудь!» А п ипиому кінці барака хтось кликав лружину, дітей, хтось, помираючи, боачит себе верхи па гарої із сіном 1 запводитп охлялим голосом: «Ї туди гора, 1 стОоДдИи - лрута» Серце, здавалося, не витримає того болміо. міссилео»тиЙ, задрімат. А коли рої ПЛІО ЦИМ ОЧІ побачитю « ІрИИО ДОСПІТОк М! ФР І йо Р Ше ШЕ МОУ Батька на нарах не було. Китувся до дверей і остовпів. Ця картина стоїть передочимай донині. Задовгі десятиліття вни не зникла жодна деталь, жоден штришок не вилипяв 1 не згубився. Біле безгоміння північної землі, скрипучий, аж синій, світанковий сніг 1 на ньому -- безліч чорних повзучих плям То люди в робах. В'язні почули про появу людини 1з «вільного світу» і приповзли, щоб підживитися. Побачив і батька. Стояв навколішки 1 ділив по шматочку хлібину, яку приніс йому син, і давав кожному. Одні відповзали, інші приповзали. Коли в торбі не залишилося й крихти, повернувся до барака. «Гату, що ж ви зробили?! - зрозпачем промовив Іван. -- Та ж то вам підтримка на довгу дорогу. Як же витепер будете?!» «Як люди, сину, так 1 я. Не жалій, - відказав кволим рівним голосом Матвій Самійленко. -- Нехай перед смертю по шматочку рідного хліба ковтнуть» Опісля не раз здавалося Івану Самійленку, що Бог вів і захищав на всіх крутих віражах його долі, ії мірилом тому були ті хлібини, привезені з Валок, випечені матір'ю. Що всі щедроти життя, які звідав опісля, пошанування й визнашня, свята ідея волі, яку несуть у житті лише вибрані 1 якій він не зрадив ніколи, врешті, причетність до національної еліти, лицарів духу, і прийшли до нього через оті хлібини, смак яких відчули не десятки, а добра сотия помираючих його земляків. Що це, може, вони, ті, що мучениками зійшли на небо, захищали його щодня, щоднини, воли и не давали упасти в безнадії та спокуси в їм'я святої ідеї. Що, може, звідав у житті щастя та всі радощі земні : за тих в язнів, котрих перед смертіо причастив хлібом рідного краю Услід за батьком пішли брати. Його ж спасенною рукою вела добра доля. Він залишив назавжди роатер хайту катами Україгу фізично, але мобиз й самозречпо. Бій за ної вів з-за океану з такими ж, як і сам, патріотами Знав про Украпг йС о змав про всі зашморги та відлиги, про КОЛГОСЦИИИ «рай» 1 трудодні, знав прости згорьований упосліджений народ, одягнений у вишмульгані кутрайки й кирери чоботи Що гаОтТІче СІЛЬСЬКО бездоріжжя у хвищу та хутгу до колгосп них ферм, на поля та заполи, що каторжно праці но за кошики, шллшочи своїто силу Й МиИооги на ІАмоИЦциє ноя єс | ри мо О МОРІ гра радянську імперпо. Знай про його ос шрами єть, геметичний страх та поко ну, ТПИХОе пичахання духу, змарю 1 підчутанв НИИИЕНИМРР о зи -- ; ДР і - ри пан "У ши 5 шт і дово ПРОСВІ - нії нн -- ее і И кан еннісн на відстані ЙОГО добру втомлену душу у пізнавав його ЛЯКЛИВИЙ Віднині, а колисі чаті такий безстрашний гордий лик. Уловлю. ве вав його глибоко заховану мрію про у я волю. Усе знав, тому й працював щодня дос щоб та воля стала реальністю кон Події останнього десятиліття притока ломшили навіть його, Івана Самійленка зах голову українс Кого уряду Поза межами гон рідної України. НИ на мить не зневірився гру у тій справі, якій присвятив своє життя ІнСТ але чомусь не вірив, що пощастить перепе жити ті неповторні ХВИЛИНИ, які так мо нагадували сон. Розмай синьо-жовтух ВА прапорів над київськими майданами, три. ф зуб, пмн «Ще невмерла...» ЇНОоді з | ; б що все це малює його уява. Однак о ногами була рідна земля, а над головою - при українське небо, творилася держава Може, й не така, ЯКОЇ ХОТІВ, ЯКОЮ уявдязаг лася, але вона була. Появу її відчув і в укр Америці, коли там уперше з'явилося кА: українське посольство, до відкриття якоз Уго так багато зусиль і коштів доклав його чис син Олег Самійленко вег А ще -- ВІДНИНІ ВІН ВІЛЬНО ІЗДИТЬ В СПИ Україну, ходить вулицями Києва, неповмоторним Андривським узвозом, навідується ре у свою рідну Прилуччину, у найрідніше на світі село. ДОВГО СТОЇТЬ КОЛО МОГИЛИ неньки й плаче. Призздили сюди і його ур внуки -- Тамара й Олесь, тепер уже американці. Втомлене зболене серце Івана Матвійовича радісно здригнулося, коли побачив, як плаче його внук 1 гладить огорожу, під якою спочиває його прабабуся, якої ніколи в житті не бачив. Такої схвильованості й розчуленості не помічав школи там в Америці. «Дідусю, - зізнався двадцятичотирирічний онук, -- там, в Америці, я немов залізний, а тут відчув, що в мене є серце. Як мені шкода цих бідних людей. До мене підійшла жебр ка 1 попросила грошей. Я їй дав двіс" . доларів, а вона злякалася. Це не мало?»..Бачив насправді диво, що відбувалося із його нащадками на Батьківщині. І те диво -- голос предків, голос праматеризни Иого приїзду завжди чекає рідня в Прилуках. У садку, обвішаному плодами, накривається стіл, готуються його улюблені страви 1 збирається оновлений, омолоджений 1 постарілий рід. Іван Матвійович їз лагідною усмішкою на вустах слухає всіх і все, вбирає серцем й тихий шелест літнього саду, мерехтіння на арок у рідному небі, дихання рідної б землі, яка так багато пам'ятає 1 так багато ЩО таїть у собі... І думає одвічну свою думу: іде була б сьогодні Україна, коли 0 ось б так, як його батько, як тисячі МІльЙОНнИи я закатованих господарів, що прийшли у КАС цей світ не руйнувати, а творити и плека" во ти, -- та жили без тої страшної орди, що се топтала й нищила все - од українських трав до української душі? Напевно, сечіт ред найщасливіших народів світу, середяю С наймогутніших держав планети. б - Повертається до Америки и пригадує Ко все ї всіх -- обличчя, розмови, сади, Квіти, ТА щедре застілля під яблунями, айстри й ла чорнобривці, що палахкотять на подвіР ! мс у двоюрідної сестри в Прилуках б В Америці на нього теж чекають ! б люблять. дружина Домініка син Олег та а невістка Христя, яку він любить як рідну - доньку. Ї за п добре серце, ! зе Ш По патріотичну діяльність у Союзі У країнок ву Америки. Чекають онуки. У нього друж: по на хороша родина, в ЯКІЙ живуть за українські звичаї й традици, готуються а. українські страви і плинуть розмови пре не Україну. З болем, з вірою 1 надією ви Ми стоїмо на березі А1 хантичного то океану. Неподалік дім Івана Ма гвійОВИЧЯ се Гут збігла його молодість, тут став Пре-ле фесором, викладачем в у шверситет тут чи підкралася й старість. Гут його причал ко дле серцем він, знаю, там, в Україні. Про чи неї він говорить щомиті. Щоразу судаючи в літак, що летить на Бориспіль. «Закі! море» перелетить, передума! переоред» хумками все, що довелося пережити З ній нейоболюче, грагічне и радієне підразлив' и величне, усе, що вклада: ГЬСЯ В земну формулу -- Життя! З Р Бачить матр пиху сумирну ГОСПОА! -ч шо, б хаті якої Ої1ло и охайно ГА пах 1 коржами з маком |ьачігть батька що косить жито при мІСЯЦІ Те Вечоро - орі УСЮ родину Самій хенків ЗД | святвечірньою трапезою. І себе у арго) | З О1лесонькІ ЛльЬОоОдлІ на ранньому ПУТІ 4 допгої та зпипистої життеної хороги всю Україну, яку любить безмежно пек - чОо0боВіІО, ЯКОЮ нагороджуються м вморані діти наци ії тесуть п мк хрест! ЧО КІНГ М Й с каро І | Мар яма МИГАЛО, о . са - учемниця 11 класу 155.) школи м Ки

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин