Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Ми не відійшли ні на крок від своїх ідей”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Текст пошкоджено під час розпізнавання — читайте сторінку оригіналу

У ПЕРШИХ ЛАВАХ

Слово Просвіти, №34 за 2008 рік

— Валерiю Юрiйовичу, сперA шу — коротке представлення читачам. — Народився 1947 року в Киє' вi. З 1952 року наша сiм’я мешкає в Чернiговi. Закiнчив фінансово' економічний факультет Київського iнституту народного господарства. Працював у фiнансових органах, служив в армiї. З усього трудового шляху найбiльше (20 рокiв) про' працював викладачем економiч' них дисциплiн у Чернiгiвському юридичному технiкумi, який став ВНЗ. Був заступником голови об' ласної державної адмiнiстрацiї, ке' рував апаратом фракцiї Народного руху у Верховнiй Радi, працював в Адмiнiстрацiї Президента України. А останнi мiсця роботи — генераль' ний директор Нацiонального запо' вiдника “Чернiгiв стародавнiй”, зас' тупник начальника обласного уп' равлiння культури i туризму. — Як фiнансист, викладач, який мiг би спокiйно працювати в аудиторiї до самої пенсiї, приA ходить у полiтику, в нацiональA но+демократичнi сили? — Мабуть, мiй склад мислення, досить критичний, пiдштовхнув мене до незгоди з тим, що вiдбува' ється. Ще 1967 року як студент я ходив до пам’ятника Шевченку, ко' ли там вiдзначали рiчницю його перепоховання в Українi. Це вже була полiтична акцiя. Тоді за це виключали з університету. Я зав' жди мав потяг до українського, на' цiонального. Батько мене вiддав до української школи, хоч можна було йти в росiйську. Мабуть, поштовхом до чiткішої позицiї стали публiкацiї в газетi “Лiтературна Україна”, яку я пе' редплачував, про створення Това' риства української мови iм. Т. Шев' ченка. А оскiльки у технiкумi було багато прихильникiв нацiональної iдеї, нашої iсторiї, мови (я був єди' ним, хто викладав спецiальнi дис' циплiни українською), до мене по' тяглися студенти. I ми створили осередок Товариства. Під час створення обласної органiзацiї ТУМ мене обрали заступником го' лови. — Перейдімо до зародження Руху на Чернiгiвщинi. — Щось можу й забути, час так спливає… 1989 рiк, початок 90'го, знаменита “ковбасна революцiя” в Чернiговi, що стала своєрiдним апофеозом полiтичного вибуху. Спершу активiсти обласного Руху збиралися на приватних кварти' рах, і лише пiсля “ковбасної рево' люцiї” отримали примiщення на Щорса, 4, де потім був офiс Руху. Там збиралися десятки людей, га' ряче дискутували. — Вам є що згадати про ви+ хід наприкінці 80+х першої неза+ лежної чернiгiвської газети “Громада”, по сутi, пiдпiльної. — Менi випало привозити на Чернiгiвщину перше число газети “Громада”. Його друкували в Литвi. Тодi Литва була островом свободи на територiї Радянського Союзу, бо мiсцева влада йшла в цьому руслi. Через Чернiгiв ходив потяг Ри' га—Сімферополь. Сiдаєш, i вранцi вже у Вiльнюсi. А вечiрнiм потягом їдеш назад до Чернiгова. Наклад газети був чималий, тому змiг за' брати лише половину, завантажив' ши ним двi валiзи. Пасажирiв було небагато. Менi спало на думку, що я обдурю тих людей, якi, напевно, стежать за мною, у Гомелi. Спакував валiзи. Вийшов у Гомелi на перон, прогу' лююся. Коли дали сигнал, що по' їзд вирушає, швидко забiг до ваго' на, забрав валiзи й зiскочив на пе' рон. А коли я сiв в автобус на Чер' нiгiв, мене знову “засiкли”. На зу' пинцi пiд Рiпками до автобуса за' йшли мiлiцейський майор i люди в цивiльному. Звелiли забрати речi i виходити. Валерій Сарана газету, i привіз наклад. Для спец' служб це була несподiванка. — Мабуть, Вам пізніше довоA дилося зустрiчатися з тими праA цiвниками спецслужб, зокрема й тодi, коли Ви обіймали високi посади в державнiй владi? — Доводилося. А тоді у спец' службах боялися громадського ви' буху i хотiли, щоб я боявся їх. По' тiм, перебуваючи при владi, я не раз зустрiчався з офiцером, який мене допитував. Вiн теж працював в органах влади незалежної Украї' ни. Що ж, життя триває… — Хто був поруч із Вами в ті неспокійні дні? — Олександр Котенко, Аркадій Нотаріус, Анатолiй Майба, Iван Панченко, Лариса Куровська, Ва' силь Чепурний (нинішній голова Чернігівської обласної “Просвіти”). Хочеться згадати мого соратника Валентина Ральченка. Дуже надiй' на людина. Коли 1991 року стався заколот ГКЧП, Рух отримав вказів' ку палити списки, архiви. Я уявив, як вiдновлюватимемо всi докумен' ти. Тодi ми iз Ральченком подиви' лися один одному у вiчi й покляли' ся, що лише вдвох знатимемо, де зберiгатимуться нашi партiйнi па' пери, хоч би що трапилося. Анатолiй Бабкiн — росiянин за нацiональнiстю, але він боровся за українські нацiональнi iдеї. Анато' лiй Баранов, вiдставник'вiйсько' вий, росiянин, вiдданий Українi. Михайло Данилюк, Галина Несте' ренко, Анатолiй Лащевський, Олексiй Iвченко, Владислав Саве' нок — активні просвітяни. Тодi ми протистояли потужнiй полiцейськiй державi з апаратом КДБ, органами влади, суду, проку' ратури. Боролися, не знаючи, чим усе закiнчиться. Коли я приходив додому (а нашi засiдання затягува' лися допiзна), заходячи в пiд’їзд, хвилину—двi прислухався, чи не скриплять схiдці. Потiм зрозумiв: якщо вороги захочуть щось зi мною зробити, то зроблять. Було багато телефонних дзвiнкiв iз за' лякуванням, погрозами дитинi. Усе це ми пройшли. — Напевно, Вас “обробляли” й комуністи, партфункціонери ? — Пам’ятаю, як мене запросив на розмову в обком компартiї один із таких iдеологiв. Коли пiзнiше я працював заступником голови об' ласної адміністрації, вiн був моїм пiдлеглим. Ось вiн i каже: “Валерiю Юрiйовичу, ви ж страшнi нацiона' лiсти”. Я йому: “Ви нiколи не бачи' ли, як iде наша рухiвська колона намiтинг із прапорами? То прийдiть подивитися. У центрі йде Тарас, українець, у вишиванцi, з синьо' жовтим прапором. Праворуч іде Степан, чорношкiрий хлопець, який мешкав тут у родичiв, вивчив українську мову. Ліворуч — єврей Аркадiй Нотарiус”. — Ви відчували підтримку молоді, своїх студентів? — Звичайно, особливо в осе' редку “Просвiти” в технікумі, серед туристів, з якими разом ходили в походи. Потяг до мандрiв у мене в кровi. На Черкащинi у батьковому селі бабуся розказувала, що у на' шому роду нiколи не було крiпакiв, хоч частина села була закрiпачена. Петро СОКАЛЮК, м. Роздільна Одеської обл. Роздільнянський будинок куль' тури відвідала пересувна виставка про УПА, зініційована Президен' том України. З допомогою ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка виставка мандрує Україною. Її ме' та — донести до народу правду про Українську Повстанську Армію. Неможливо без хвилювання і болю вдивлятися в юні обличчя во' їнів УПА, сповнені жаги до життя. Вони взяли у руки зброю і дали клятву боротися за вільну і не за' лежну від жодного окупанта Украї' ну. Гаслом їхньої боротьби стали слова: “Здобудеш Українську дер' жаву або згинеш у боротьбі за неї”. На наших очах ці, здавалося б, недавні події стають істо+ рією. Наступного року минає 20, як утворено Народний рух і відновлено “Просвіту” — дві організації, які торували шлях до Незалежності. Проголошували її в столиці, а виношува+ ли, народжували по всій Україні, в усіх реґіонах люди, яким було найтяжче, бо вони йшли в перших лавах. Якщо серед таких людей на Чернігівщині назвати нині тих, хто був першими серед перших, то самі чернігівці передовсім згадали б Вале+ рія САРАНУ. Перший голова обласного Руху, один із фун+ даторів Чернігівської “Прос+ віти”, причетний до станов+ лення незалежної преси.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин