Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Не бійся досвітньої мли, досвітній огонь запали, коли ще зоря не заграла”. Леся Українка · с. 9сторінка оригіналу ↗

НЕОПАЛИМА КУПИНА НАЙТЕМНІША НІЧ — ПЕРЕД СВІТАНКОМ

Слово Просвіти, №34 за 2008 рік

Надія КИР’ЯН Фото Ганни ОБОРСЬКОЇ У всі часи в різних місцевостях іза різних умов були осередки укра' їнської культури та духовності. Так, у Ясногородці це родина Сиченків: Петро Панасович, відомий україн' ський письменник, та його дружи' на Лідія Андріївна. Жили вони у простій селянській хаті, яку Сиченки купили 1960 року. “Хата дерев’яна, зовнішня закидка зі смолянистої сосни, з якої буду' вали житло на Поліссі (такі будинки могли стояти по 300 років)”, — роз' повідає син письменника Юрій. У цій хатині бували Максим Рильський, Володимир Малик (Сиченко), троюрідний брат Петра Сиченка, Віталій Кулаковський, Василь Шевчук, Віктор Положій, Іван Власенко, Анатолій Давидов, Микола Олійник, Василь Скуратів' ський, Олекса Мусієнко, Микола Фененко (дослідник української топоніміки, зокрема, ролі топоні' мічних назв та назв рослин у твор' чості Шевченка) та інші цікаві лю' ди. Тут Петро Панасович написав переважну більшість своїх творів, з яких видано лише частину. Рай' держадміністрація планує відкри' ти в цьому приміщенні районний літературний музей. Господиня тут — Лідія Андріїв' на, жінка вельми поважного віку (1921 року народження). Через травму ноги зараз прикута до ліж' ка, але дуже жвава, розумна. Над' звичайно зраділа новим книжкам видавничого центру “Просвіта”, які ми їй подарували, стежить за су' часним літературним та культур' ним життям. Розповіла нам багато цікавого, відповіла на запитання. ТОВАРИШУВАЛА З ОЛЬГОЮ КОСАЧ — Лідіє Андріївно, які зна+ йомства справили на Вас неза+ бутні враження? — Ми були близькі з родиною Ужвіїв'Пономаренків. Коли я нав' чалася в Київському педагогічно' му інституті (тепер імені Драгома' нова, а тоді — Горького), я в їхній родині й до екзаменів готувалася. У них було взимку холодно, а в гуртожитку ще холодніше. Ната' лія Ужвій — прекрасна людина. Її сестра була дуже приязна, а бать' ко — лагідний на вдачу, я таких людей мало зустрічала. У них зав' жди хтось гостював, хтось обі' дав… Одного разу на Різдво ми понесли їм вечерю. Боялися, бо тоді це було заборонено. Наталія Михайлівна навіть заплакала, дя' кувала нам, запросила вечеряти. А скатертина, пам’ятаю, біла'бі' ла, ще й барвінкові віночки сестра Євгена Порфировича вишила. А коли мій чоловік захворів, то діставала нам дефіцитні ліки. Ми дуже любили збирати гри' би, бо їх тоді тут у лісах було бага'-то. Це така краса, що не намалю' вати й не розказати! Запрошували до себе Пономаренків, але вони все не мали часу. То ми законсер' вуємо баночку, на гостинець при' веземо — вона так дякувала: “Це ж такий подарунок!” Завжди приго' щали мене, запрошували в гості. Ніколи не чула, щоб про кого'не' будь погане слово сказали… Була знайома із сестрами Лесі Українки Ольгою та Ісидорою. Од' ного разу ми зайшли до них у гості. Ольга Петрівна впізнала мою под' ругу, запросила нас ночувати. Жи' ла вона із сином, ой як тяжко! А Іси' дора — з дочкою. Потім я неодноразово відвіду' вала Ольгу Петрівну. Вона мешка' ла на вулиці Овруцькій, 16, на дру' гому поверсі. Ходила я до неї піш' ки з мого села Королівки — за 70 кілометрів. Тоді ніякого транспор' ту не було. У школу я також ходила за 7 кі' лометрів. Коли навчалися з подру' гою в другу зміну, поверталися по' ночі й одного разу заблудилися. Наші батьки ходили нас шукати з ліхтарями. Ольга Петрівна переймалася моєю долею, хотіла влаштувати на якісь курси, щоб мене до Ні' меччини не забрали. Була дуже гостинною. Я часом приносила з села баночку молока, сиру, ква' сольки чи ще щось, то вона зав' жди ділила це на трьох: мені, собі й синові. Якось я з’їла неякісного хліба з каштанів й отруїлася. Оль' га Петрівна привела товаришку, лікарку, щоб мені допомогла. Ко' ли мені стало ліпше, я запитала: чому Ви кликали сусідку, адже са' ма маєте вищу медичну освіту (Петербурзький університет)? Вона відповіла, що у медиків є пе' реконання: не можна самим ліку' вати близьких людей, бо будеш хвилюватися й обов’язково поми' лишся. Отже, мене мала за близьку людину. — Розкажіть про творчість Петра Панасовича. Що він напи+ сав, чи все вдалося видати? — Спочатку видали дитячі кни' жечки: “Куд'куди?”, “Найсмачніше яблуко”, “Подякуймо землі”. За ту землю йому й влетіло… — Це ж чому? — Певно, не тому дякував. Тре' ба було комуністичній партії… А по'їхньому, за що ж дякувати зем' лі? Саме після цієї книжечки (1974 рік) його й перестали друкувати. Тоді вдвох із Віталієм Кулаков' ським вони написали дві книжки “Ой гук, мати, гук” та “Ріки вихо' дять з берегів” — про гайдамаць' ких ватажків нашого краю Микиту Швачку, Івана Бондаренка, Андрія Журбу. Задумували трилогію — третю книжку “Вітер з Холодного Яру” писав сам. “Більше половини батькових творів не опубліковано, — додає пан Юрій. — Мрію видати всю батькову спадщину. Хоч по тисячі примірників або й по п’ятсот. Але все, що варте уваги”. — Чи справдилися сподіван+ ня щодо незалежності України? — Частково. Велике завоюван' ня — те, що називаємо свободою слова. Це розуміють усі. Проте є такі, хто мислить категоріями ков' баси. Багато надій не справдилося. Петро Панасович, наприклад, на референдум про незалежність 1991 року йшов, як на свято. А пе' ред смертю розчарувався. Погано, що в державі безлад, все продають'купують, панують гроші, а не любов та злагода. За' напастили землю, річки, озера. Бюрократія надзвичайна. Син їде удвадцять третє до району, щоб розв’язати одну проблему! Тако' го не було навіть за радянських часів. Щоб змінити ситуацію, потріб'-но згуртуватися, відчути себе пов' ноцінними людьми, поставити на місце тих, хто розграбував нашу землю. НАЦІОНАЛЬНИЙ ДУХ ВІДРОДЖУЄТЬСЯ В КОЖНОМУ ПОКОЛІННІ У Бишеві розмовляли з акти' вісткою помаранчевої революції 58'річною Тетяною Кромбет: — У кінці 60'х — на початку 70'х років минулого сторіччя я нав' чалася в Київському педагогічному інституті. 22 травня, у день перепо' ховання Шевченка, ми ходили до його пам’ятника. Тоді вперше по' чули слово “націоналіст”, дізнали' ся, що це заборонено, почали за' мислюватися. Раніше навіть не ус' відомлювали своєї національної ідентичності. А через десять років на весня' них канікулах відбулася зустріч од' нокурсників. Домовилися з подру' гою згадати молодість, піти до пам’ятника Тарасові. Я прийшла, а її немає. Телефоную до неї, запи' тую, чому не прийшла. Вона відпо' віла, що їй принесли імпортну сук' ню (а був час тотального дефіциту, дістати гарну річ було тяжко), тому затрималася. Запитала мене: “А там, біля пам’ятника, люди є?” Від' повідаю: “Людей немає, тільки на кожній лавочці сидять з дерев’яни' ми фізіономіями, одразу видно, що кадебісти”. Не встигла я доїхати до Бише' ва, як мені зателефонували: “Нас' тупного дня (в понеділок) ви по' винні з’явитися в паспортний від' діл у Макарів”. Кажу: “У мене з про' пискою все нормально, до того ж, я на роботі”. — “Вам нічого на ро' боті не буде, ми попередимо. Тіль' ки не піднімайте ажіотажу навколо цього виклику”. Це мене заінтригу' вало. Чого я тільки не передумала, доки дійшла! Підходить до мене не дуже при' мітний чоловік і запрошує зайти. Показує посвідчення старшого лей' тенанта КДБ. Запропонував розпо' вісти, де я була того дня, з ким зус' трічалася. Він попередив, щоб про цю розмову ніхто не знав, ще й до' велося написати розписку. Мабуть, телефон подруги прослуховували, бо в неї були родичі у ФРН. Один наш однокурсник колись підійшов до делегації з Канади, по' говорив, і його викликали, переві' рили все листування. Оскільки у подруги були його листи, то й до Фото Ганни Оборської Карина ВОСТРЯКОВА Навчальні класи школи містечка Бишева, що на Ки' ївщині, зберігають історичну пам’ять цього краю. Шма' точки грецьких амфор і крило спаленого літака часів Другої світової війни, середньовічні ікони й фашистські емблеми — всі ці надзвичайно контрастні й напрочуд цінні речі нашої історії зберігає невеликий Бишівський краєзнавчий музей. “Якось приїхав до нас італієць після навколосвіт' ньої подорожі й написав, що це найкращий музей у сві' ті, який він бачив”, — розповідає історик і засновник музею Валерій Обухівський. Він із натхненням ознайо' мив журналістів “Слова Просвіти” зі своєю скарбницею сторіч, ніби влаштувавши подорож у часі. 1980'го Валерій Вікторович розпочинав учителю' неї приходили, мусила віддати все листування. А він починав усі листи так: “Добрий день… Шлю тобі при' віт з колиски української культури славного міста Полтави…” Цього було достатньо для виклику. Под' руга мене заспокоїла, що не треба надавати значення цьому виклико' ві. Я про це декому розказала. Піс' ля цього в мене був обшук. Єдине, що вилучили, — книжку Дмитра Яворницького. Але й моїх подруг допитували, дзвонили в Бородян' ку, до куратора нашого району. Все це на мене справило гнітюче вра' ження, я такого не очікувала. Ду' мала: “Якщо я ворог народу, то хто ж тоді народ?” Це було 1983 року, в часи Анд' ропова. До цього додалися сімейні негаразди, померла мати… Тоді я ще розкритикувала урок про Лені' на. То мені директорка, яка запус' тила руки в шкільну інтернатську комору (тоді я працювала в школі' інтернаті), інкримінувала, що я виступаю проти Леніна. Коли почалося відродження (це для мене було як психологічна реа' білітація), я брала участь у прези' дентських виборах спочатку як спостерігач, у другому турі — як ко' респондент газети “Нашої України”, у третьому — як секретар. Під час помаранчевої революції я побачила молодих і красивих людей, на яких погрожували пустити танки. Тож ви' рішила, що поїду туди хоч би для кількості — я вже своє прожила. Юлія Тимошенко тоді закликала: “Не лежіть на диванах перед телеві' зорами, а виходьте на вулиці”. Так яй потрапила на майдан. Коли зану' рилась у цю гущу людей, страх ми' нув, заспівала разом з усіма Гімн України. Після цього склала вірш: На Майдан іду, як до Причастя. Дух мій тут зринає із пітьми. Це таке, повірте мені, щастя: Вільними відчуть себе людьми! Вільними від мороку облуди, Павутиння страху розірвати, Дихати почать на повні груди, Гімн свій український заспівати. Мені здається, що національ' ний дух відроджується в кожному поколінні, як чарівний птах Фенікс, тому придушити самоусвідомлення українськості не вдасться нікому. Коли нова влада стала до ро' боти, то повелася нерішуче — не виконала того, що обіцяла. Про' пустила момент. Тоді можна було зробити, як у республіках Прибал' тики, у Польщі. Але не вийшло. Вважаю, що мені пощастило, бо дитинство минуло без пластикових пляшок, пакетів. Було чисте довкілля. Я йшла стежинкою полем, вітер гнав хвилі житами, мерехтіло повітря, як марево, жайворонок тріпотів над го' ловою, не смерділо отрутохіміката' ми… Тепер розумію, що це й було щастя. Чистіші були люди. Ми не чу' ли матюків. У селі лише один дядько вживав нецензурну лайку — це був колишній партизан із загону Ковпака. Часто п’яний валявся. Те, що для нас було дико, стало нормою. Сміття на вулицях, сміття в мові, сміття в дум' ках (говорять одне, а роблять інше). Раніше люди жили переважно на одному місці, своїх знали з ди' тинства, боялися осоромити свій рід. А тепер нашкодив в одному місці — подався в інше. Ми колись запитали в діда: ко' ли краще було жити — тепер чи за царя? Дід подумав і відповів: за ца' ря, бо був порядок. Що він сказав би нині?.. — Чи будуть зміни на краще, як вважаєте? — Кажуть, що найтемніша ніч буває перед світанком. Невже ми повинні впасти, щоб зрозуміти, що так жити не можна? Далі падати ні' куди, потрібно вже підніматися. Ми повинні вдосконалюватися, бо навіщо тоді жити...

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин