Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Ні, я прийшов сюди шукати волі, бо сказано ж: ні пана, ні раба”. Леся Українка · с. 12сторінка оригіналу ↗

ОЧЕВИДЕЦЬ І ЛІТОПИСЕЦЬ МИ ПРИСЯГНУЛИ НА ВІРНІСТЬ БІЛЯ КРИЇВКИ

Слово Просвіти, №34 за 2008 рік

Вранці 22 січня 1973 року Чортківське КДБ здригнулося від неприємної несподіванки. У центрі старовинного міста майоріли синьо+жовті знамена, а на стінах будинків біліли листів+ ки антирадянського змісту. Так, наче й не було цих кількох вільних від боротьби з “бандфор+ мірованіямі” десятиліть. Щоправда, підривників державного устрою швидко знайшли. Над+ то молодими і недосвідченими вони були. Всім дісталася тю+ ремна пайка. Володимирові Мармусу як організатору “бан+ дитського” угруповання — найсолідніша. В таборах Мордовії він провів одинадцять років. Там близько познайомився з упістами+“двадцятип’ятирічниками”. “Збулася моя юнацька мрія включитись у боротьбу за Україну разом з вояками УПА”, — іронізує пан Володимир. Його світогляд і життя фор+ мувалися під впливом того бандерівського духу… Уляна ГЛІБЧУК Фото автора — Кінець п’ятдесятих позна' чався особливим тиском комуніс' тичної ідеології на свідомість лю' дей нашого краю. Однак у родині, від старших людей мені доводило' ся чути, як було колись, про пов' станців, збройні сутички. Тим біль' ше, що боротьба на Тернопільщині свого часу була дуже активна й за' тихла недавно. В мені це зароджу' вало іншу свідомість, відмінну від тієї, якої вимагала офіційна влада. Підлітком я добре знав, де і які бої відбувалися, з товаришами від' відували криївки, переймалися ду' хом і легендами того часу. Адже снували чутки, що там, у дрімучих Карпатах, ще є повстанці. Мовляв, не один бачив, як вони вночі прохо' дили цілим строєм. Словом, сну' вали легенди, в які хотілося вірити. Як і в те, що колись таки зміниться міжнародна ситуація, і в Україні знову почнеться визвольна війна. Ми слухали радіо “Свобода” і зна' ли, хто такі Лук’яненко й Чорновіл, за що їх заарештували. Спочатку ми чинили різні збит' ки. Якось зробили печатку з тризу' бом, але помалу дозрівали до того, щоб створити підпільну організа' цію і втнути таке, щоб люди аж ах' нули від того, що український дух ще тримається. Знайшлося поміж нас дев’ятеро хлопців, які готові бу' ли присягнути на вірність України. Ми пішли на галявину, де колись були бандерівські криївки. Запали' ли свічки й наче у старі добрі часи присягнули перед святим образом. Попередньо я написав текст прися' ги, що ми готові жертвувати своїм життям, а якщо хто зрадить, то не' хай рука друга зітре його з лиця землі. Звичайно, то не був мій но' вотвір: дещо запозичив з почутих розмов про те, як присягали упівці. І ось ми задумали провести першу акцію 22 січня, у день Собор' ності України. Написали гасла, де роз’яснювали, що то за день і чим він знаменний. Були й короткі ло' зунги'заклики на кшталт “Ганьба політиці русифікації”, “Свободу ук' раїнським патріотам”. Водночас мріяли про зброю. Ми були тоді такі піднесені, напружені… Мабуть, то було в крові: який вояк без пістоля? Щоб уночі не сперечатися і не блу' кати, напередодні розробили план, де почепити прапори і розклеїти листівки. Ми виготовили п’ять пра' порів і багато листівок. Була зима, й агітки, пригадую, погано клеїлися. — А не кидали у поштові скриньки? — Ми хотіли, щоб це була на' очна відкрита агітація. Понаклею' вали в центрі Чорткова, біля шкіл. Коло однієї наша агітація висіла тиждень. Потім директора звину' вачували: як він не помітив? Не минули палацу культури, примі' щення гуманного радянського су' ду… В центрі міста вивісили кілька прапорів. Жовто'блакитний роз' горнувся над критим ринком і над кінотеатром. Спробували на флаг' штоці райкому партії замість чер' воного, але не могли добре закрі' пити. Натомість почепили на флаг' штоці лісгоспу. Потім у Чорткові вигадали анек' дот: мовляв, запитують відповідні органи у сторожа: як ти не помітив прапора? А той відповідає: та чого не помітив? Помітив: уночі ваш пра' пор висів, а зрання вже наш… Але того сторожа таки вигнали з роботи. Біля педучилища повісили прапор і порозклеювали листівки із звернен' ням: “Дорогі товариші, сьогодні ви' повнюються 55 роковини з дня про' голошення Українською Централь' ною Радою Акту Незалежності Укра' їни… Гідно зустрінемо цю знаменну дату”… І далі в націо' налістичному дусі про цей день. — А чому обра+ ли радянське звер+ тання? — Вирішили, що це буде ефект омани і листівок одразу не позривають. Писали ми плакатними пе' рами, щоб можна було прочитати зда' леку. Пізніше люди згадували, що боя' лися підійти, і читали віддалік. І це не див'-но, бо жили в страсі. Уранці того са' мого дня почалася бурхлива реакція влади. Всю молодь “перевернули” догори дриґом: хто де був, кого і де бачив. Наш това' риш Степан Сапеляк перед поїз' дкою до Львова зробив грубу по' милку. Йому сказали, щоб він ні до кого не заходив, а він завітав до родички. Кадебісти її допитали, івона сказала, хто у неї був. КДБ вдався до хитрощів. Затримали Сапеляка, а через деякий час від' пустили. А він прийшов просто до мене. Я йому кажу: “Степане, ти зробив грубу помилку, бо привів “хвіст” за собою. Не думаю, щоб вони тебе так просто відпустили, бо справу не закрили. Ти хоч удома порядки зробив?” У нього був мій зошит, де я записував забороне' ний фольклор — повстанські пісні. Наступного дня вдосвіта у Са' пеляка був обшук. Прямого доказу нашої причетності до антирадян' ського випадку в Чорткові не було — листівки ми заховали в іншому місці. Щоб не виникало підозр і не підставляти рідних, ми трималися осторонь усіх, зокрема й родини. Однах через тиждень прийшли й до мене з обшуком. Думав спочат' ку тікати, але вагався: варто чи ні? Так помалу нас усіх і взяли. До' ки влада розкручувала ту справу, ми просиділи в Тернополі у підва' лах КДБ вісім місяців. — А скільки вас було в органі+ зації? — Дев’ятеро: я, мій брат Мико' ла Мармус, Микола Слободян, Андрій Кравець, Микола Лисий, Петро Вітій, Володимир Семків, Петро Винничук і Степан Сапеляк. Сімох засудили до позбавлення волі, а двох, неповнолітнього Вітія і Лисого, який був за нас усіх стар' ший, не судили. У них був такий хитрий підхід, щоб посіяти сумнів, страх, дезорієнтацію… Лисого від' пустили, мотивуючи, що він походив із бідняцької родини, а ми, як казав на суді прокурор, синки куркулів. Мені дали шість років таборів і п’ять заслання. Разом — одинад' цять. Решті — від чотирьох до восьми років. Ми з братом відбува' ли покарання на Уралі, в таборах № 35 і № 36. Інші хлопці — у Мор' довії, декому пощастило познайо' митися зі Стусом і Чорноволом, які досиджували свій перший термін. Я зустрічався зі Світличним, Глуз' маном, Калинцем, заприятелював із повстанцями'упівцями. З Верхо' ляком і Симчичем досі підтримую дружні стосунки. Дуже багато з них померло, але тоді там, де я сидів, їх було кілька десятків. Цікаве життя: якщо в дитинстві я чув розповіді про повстанців, то зго' дом довелося зустрітися. Упівці от' римали по 25 років і відбували термін від дзвінка до дзвінка. Спочатку роз' питував, хто, де і за що сидить. Зго' дом зрозумів, що порушую неписане правило: не розпитувати. Євген Пришляк сказав: “Друже, забагато розпитуєш. На тебе впала підозра, що збираєш якусь інформацію”. Сло' вом, пояснив мені, що й до чого. Я спілкувався і з прибалтійцями, “лісовими братами”. Вони мені сим' патизували, навіть пробували нав'

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин