“Ні, я прийшов сюди шукати волі, бо сказано ж: ні пана, ні раба”. Леся Українка · с. 12сторінка оригіналу ↗
БЕЗКАРНА РОЗПРАВА?
Слово Просвіти, №34 за 2008 рік
Зоя ШАЛІВСЬКА, просвітянка, м. Конотоп
Мітинги за участю комуністів та “прогресивних” у багатьох асоціюються з невеликою гру' пою ветеранів, людей поважного віку, що не можуть змінити своїх комуністичних поглядів і жалку' ють за радянським минулим та молодістю. Така собі мирна нос' тальгія. Так думала і я. Але не' щодавно відчула, що таке “мир' ний протест”. Прочитавши оголошення про показ у будинку культури залізнич' ників фільму “Нескорений” про Романа Шухевича, вирішила пе' реглянути його. Цей захід, зазда' легідь отримавши дозвіл міської влади, планувала молодіжна орга' нізація “Відроджена цитадель”, що два роки зареєстрована офі' ційно. Ще здалеку чути було неса' мовите гарчання мегафона: “Фа' шістам — нєт”, “нє позволім…” Бі' ля входу вишикувалися червоні прапороносці. Всім, хто підходив до будинку, роздавали листівки: “Гітлер — Шухевич — Ющенко”. Хоч у будинку культури працювала бібліотека, гуртки, в приміщення не пускали нікого, навіть депутата міської ради. Відштовхнули й ме' не, грубо ображаючи, не поціка' вившись, куди я йду. Звернулася із посвідченням члена НСПУ до мілі' ціонера (а їх було доволі багато, як для такого заходу). Він стояв, ніби не розумів моєї мови. Інший відпо' вів: “Проходітє, а кто вам не да' йот”. Знову підходжу до сходів і відчуваю на собі міцність м’язів “людей похилого віку”. Це були де' белі молодиці й накачані чоловіки. “Ти куда? Забыла, кто тебя учил! Иш какая! Придёшь в другое вре' мя”. Молодиця з мегафоном під' скочила до мене і, приставивши мегафон до вуха, щось крикнула. Я, на мить оглухнувши, сахнулася, хтось щосили мене штовхнув. Я впала на сходи, забивши недавно прооперовану ногу. Кликала мілі' цію, яка й так усе бачила, та не за' важала нападникам чинити сва' вілля. “Пиши, пленница, заявле' ние”, — сказала жінка з міліції. Пи' сала в стані шоку, боліла нога, вся тремтіла. “Вы хоть видите, что пи' шете?” — коментувала слідча. Справді нічого не бачила, все пливло перед очима. Демонстрація фільму не від' булася. Перемогло хамство оз' вірілої (впевнена, що підкупле' ної) юрби. Виникали дискусії між молоддю й агресивними мі' тингувальниками, аргументом останніх були дулі, які вони ти' цяли просто в обличчя опонен' там. А попереду цієї юрби стояв чоловік з іконою Матері Божої. До слова, за даними наших кра' єзнавців, на Конотопщині в 30'х роках знищили 40 тисяч ікон, пі' дірвали десятки церков. Пере' пало від комуністів і настоятелю Свято'Миколаївської церкви, благочинному о. Олександру. Його штовхали, принижували, ображали. Були й відкриті пог' рози: “Вот приставить бы тебе пистолет к виску — не так заго' воришь”. Боляче, страшно… Невже повертаються ті часи, коли кому' ністи безкарно чинили розпра' ви? Невже мій батько, кадровий офіцер, інвалід ІІ групи Другої світової війни, що втратив ногу, захищаючи Ленінград, переніс блокаду, думав, що фашизм, проти якого він боровся, знову відродиться в особі комуністич' них провокаторів? Дожилися…
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
