Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Столиця · “Відстоювати довелося незаперечні культурні цінності”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

ТЕТЯНА СОСНОВСЬКА:

Слово Просвіти, №34 за 2009 рік

В поколіннях я озвуся, Не згорю, і не загасну… Павло Тичина — Пані Тетяно, що Ви роби@ ли, коли отримали ордер на виселення? — Можна було поставитися до цього легковажніше, якщо не усвідомлювати, що є реальна не7 безпека втрати музею. Зараз ще не знаю, хто претендував на ньо7 го. Але щодо формального пере7 бігу справи, то борг утворився через недостатнє фінансування міста, бо за наше приміщення платить Київська міська адмініс7 трація. Фонд державного майна повинен відслідковувати надход7 ження коштів до бюджету, тож вирішив застосувати до нас таку запобіжну міру як виселення че7 рез суд. Випадки проблемних ситуацій навколо закладів куль7 тури так званого державного рейдерства почастішали. Голова комісії з питань культури Олександр Бриги7 нець, маючи певний досвід у подібних спра7 вах, дуже допоміг нам. Як і громадське обу7 рення. Кілька місяців боротьби не додали нам ні оптимізму, ні радості, лише проблеми. Справа дійшла до суду, який ми виграли. Як проблему сприймаю те, що ми, 18 штатних працівників, підпорядковані місту, але приміщення, майно, майже 27 000 експонатів належать державі. Коли в Міністерстві культури і туризму, Кабінеті Міністрів, Секретаріаті Президента дізналися про це, то виникло закономірне запитання — чому музей Тичини досі не має статусу державного, не підпорядкований Міністерству? Комісія ВР України з питань культури і духовності, яку очолює Володимир Яворівський, тричі збиралася, щоб допомогти музею. Міністр культури і туризму Василь Вовкун в одному з інтерв’ю на телебаченні сказав, що готовий взяти музей під опіку Міністерства хоч зараз. Але чомусь місто опирається передати музей до державної власності, а веде мову про те, щоб приміщення віддали у його власність. Ми не проти стати державним музеєм, бо це відкрило б зовсім інші обрії популяризації творчості Тичини, надало б нам можливості цілком офіційно опікуватися музеєм у Пісках на Чернігівщині (рідне село поета), могли б створити музеї-кімнати в Чернігові та Харкові, де мешкав Павло Григорович. Кабмін і Міністерство культури і туризму України вже не раз зверталися до міської влади із проханням передати музей у власність держави. Отже, ми сподіваємося, що в київських посадовців переможе державницький підхід. — Пані Тетяно, суто по-людськи, як Ви почувалися в такій ситуації? — Знаєте, ті кілька місяців фактично показали, що наші люди не такі байдужі, як нам здавалося. Пропонував підтримку музей Михайла Булгакова на Андріївському узвозі. Вони найбільше перейнялися нашою бідою, бо це також меморіальний музей-квартира, що розташований у центрі, тож є для нуворишів ласим шматком. Але не можу гніватися на інших своїх колег, бо зрозуміло, що вони не хотіли б псувати стосунків з керівництвом. А у нас компромісу не вийшло, довелося звертатися по допомогу до уряду і до керівників держави, бо на своєму рівні вирішити проблему не могли. Однак стосунки були безнадійно зіпсовані, бо жодний керівник не любить, коли підлеглі скаржаться. Нам довелося скаржитися і в Кабінет Міністрів, і в Секретаріат Президента, і Президенту. Хоч не стільки скаржитися, скільки просити про допомогу. Перший лист підтримки ми одержали із Секретаріату Президента про те, що вони звернулися до мера Києва з проханням залагодити проблему. Потім ми одержали лист із Міністерства культури і туризму, в якому запевняли, що не залишать нас, згадували Закон України про музеї та інші, що захищають культурну спадщину, радили, до яких нормативних документів звертатися. Одразу після цього було зроблено кілька депутатських запитів щодо захисту нашого музею. Цього літа ЗМІ столиці облетіла звістка: Літературно-меморіальний музей-квартира Павла Тичини отримав ордер на примусове виселення через несплату оренди в сумі 16 тисяч гривень. Україна мало не позбулася унікальної спадщини класика української літератури. Ситуація була зумовлена тим, що хтось накинув оком на привабливе приміщення в центрі Києва. Отож саме про це йдеться у розмові з директором музею Тетяною Вікторівною Сосновською. Все ж таки відстоювати довелося незаперечні культурні цінності. Не було жодної політичної парламентської фракції, депутати якої не передзвонили б і не запропонували допомоги. Що було приємно — кияни, незалежно від віку, статку й статусу, також активно включилися у боротьбу. — Відвідувачів у музеї зазвичай бага@ то? — У нас, як і в інших меморіальних музеях літературного профілю, хвилеподібна картина відвідувань. Ось вивчають творчість У робочому кабінеті поета Павла Тичини у сьомому класі — пішли лавиною семикласники. Вивчають у дев’ятому, одинадцятому — ідуть учні цих класів, часто приходять студенти. У вихідні ми давно вже пропагуємо сімейне відвідування, адже працюємо щодня. Багато років у нас в неділю день безкоштовного відвідування. Якщо людина приходить і приводить із собою родину з 5— 6 осіб, то це коштує певну суму. Тому в нас треба лише заплатити за екскурсію. Спочатку це був популяризаторський крок. Бо коли приходять школярі, ми спочатку проводимо екскурсію, а потім пропонуємо в неділю привести батьків і самим розказати те, що вони запам’ятали. Трапляються випадки, що діти приходять з бабусею, з батьками, з друзями й самі проводять екскурсію. — Екскурсії, присвячені життю Павла Григоровича Тичини, проводять саме в цьому будинку? — Так, йому належала квартира на другому поверсі, але ми розповідаємо про весь життєвий і творчий шлях поета, а не лише про той період, коли він тут жив. Іще десь років з десять тому з молоддю було дуже важ- Тут владарювали музика і поезія ко працювати, бо творчість Павла Григоровича вона сприймала насторожено. У школі Тичину викладали так, що уявлення про нього складалося більше як про кумедного поета, ніж геніального. І ми розповідали дітям і про 30-ті роки, і про злам, і душевну трагедію, яку він пережив. Під кінець екскурсії починали відчувати довіру дітей, бо нічого від них не приховували й намагалися зробити їх учасниками діалогу. У родинному колі. Поруч з Павлом Тичиною — маленька Таня Сосновська Ми пропонували їм не “тероризувати” запитаннями батьків, а прийти додому і подумати, як би самі вчинили в ситуації, в якій опинився поет. Зараз ставлення до Павла Григоровича в молоді зовсім інше. Молодші школярі вивчають вірші для дітей, 8—9 класи — вірш “Я утверждаюсь”, старші — лірику з “Сонячних кларнетів” і вірші громадянського звучання, такі як “Пам’яті тридцяти”, “Скорбна матір” тощо. Тож школярі обізнані з творчістю Павла Григоровича. Коли до нас приходять нові співробітники, ми ніколи не нав’язуємо їм тексту готових екскурсій, а надаємо можливість самим сформувати погляд на життя і творчість класика. У багатьох екскурсоводів виробилося власне трактування періодів життя і вчинків Тичини. Найголовніше, що при такій малій зарплатні, на роботі затримуються люди, які справді люблять творчість Павла Григоровича, наш музей і небайдужі до всього, що в ньому відбувається. А в приміщенні на першому поверсі ми постійно проводимо художні виставки, літературні вечори і намагаємося допомагати художникам, що приїздять до столиці, бо кияни, як правило, знаходять інші способи пропагувати себе. — Тетяно Вікторівно, Ви давно обіймаєте цю посаду? — Ніби й давно, а все здається, що недавно… Працюю тут з 1993 року, директором — з 1997-го. А до того директором була моя мама, яка цей музей створювала. Серед родичів Тичини вона найчастіше бувала в гостях у Павла Григоровича й Лідії Петрівни і знала всі родинні подробиці. Мамина бабуся, моя прабабуся, була старшою сестрою поета. Своїх дітей у Павла Тичини не було. Так сталося, що коли прабабуся померла, залишилося п’ятеро дітей-сиріт, адже чоловік — священик, якого викликали “на розмову” 1934-го року, додому він не повернувся. Дітей, за всіма правилами, треба було віддати до дитячого будинку. Тичина на той час був у Києві, й оскільки існувала загроза, що дітей розкидають по всьому Радянському Союзу, як це тоді робилося, сказав братам і сестрам: “Маємо взяти над ними опіку”. Серед цих дітей-сиріт старшою була моя бабця Маруся. З нею, як старшою, Павло Григорович радився, що кому купити, кого куди віддати навчатися. А коли діти виросли, моя мама працювала в Києві й бувала в нього частіше за інших. Але це не означає, що Павло Григорович комусь менше приділяв уваги. Тим з моїх родичів, що жили в Харкові, в Ленінграді, він також багато допомагав. Павло Григорович був людиною щедрою, і не тільки у ставленні до родичів. Допомагав молодим поетам, журналістам, вчителям, усім, хто робив добру справу на ниві просвіти або мав талант. Він дуже потерпав, що не мав власних дітей. Коли П. Тичина був депутатом Верховної Ради СРСР від Канівщини, завжди допомагав багатодітним сім’ям, сиротам, напівсиротам. Вже у 50-х роках ХХ століття був меценатом європейського типу. Але все це він робив дуже тихо, скромно, не афішуючи й не рекламуючи своїх вчинків. Коли створювали музей, то знайшли багато касових чеків з того часу, як Тичина був нарком освіти. Він часто відвідував школи. І якщо бібліотека в сільській школі була маленькою, недостатньо укомплектованою, він дарував їй книжки. Продавці магазину “Сузір’я” знали: якщо з’явився на порозі Тичина, то буде величезний виторг. Куплені книжки він надсилав до сіл не пачками, а вантажівками. Поет, академік, нарком освіти, він передусім турбувався про те, щоб сільські діти мали що читати. У великій колекції картин Тичини, що міститься в цій квартирі, лише три куплені роботи, решта подаровані авторами. Він багато допомагав молодим художникам, народним талантам, зокрема, Катерині Білокур. Тож не тільки творчість, а й сама особистість Павла Григоровича заслуговує на шанобливе ставлення нащадків. Спілкувалася Людмила ІЛЬЄНКО

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин