Незабутні · “Порятунок душі і є основним предметом дослідження, головним героєм прози В. Дрозда”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
З ПРАВІЧНОГО КОРЕНЯ До 70-річчя з дня народження Володимира ДРОЗДА
Слово Просвіти, №34 за 2009 рік
Петро АНТОНЕНКО Рядок із біографії: “Народився 25 серпня 1939 року в селі Петрушині на Чернігівщині, помер 23 жовтня 2003 року в Києві”. Пригадуєте фільм “Доживемо до понеділка”, де вчитель говорить учням, що від багатьох людей залишається хіба що тире між датами народження і смерті? Від Володимира Дрозда залишився цілий світ літератури, світ життя його героїв. Світ маленького хлопчика з невеличкого поліського села не полишав його ніколи й ніде, хоч би куди доля потім закидала письменника, хоч би куди вела героїв його творів. Робота журналістом районки, солдатська служба, “завоювання” столиці, крісло одного з керівників Спілки письменників України, засновника й головного редактора журналу “Київ”. Втім, він завжди з іронією ставився і до посад, і до столичного величання, десятиліттями віддаючи перевагу підкиївському селу Халеп’я, де сам собі створив “Музей живого письменника” (назва одної з книжок В. Дрозда, написаної на рубежі третього тисячоліття). Я познайомився з Володимиром Дроздом у грудні 1980 року на республіканському семінарі молодих літераторів, які щорічно проводила Спілка письменників у Будинку творчості в Ірпені. Ірпінські семінари тоді, у “розквіт застою”, — окрема й цікава тема. Скажу лише, що серед наших семінаристів були Іван Малкович, Василь Портяк, Світлана Короненко, Валерій Герасимчук, Любов Пономаренко, Павло Гірник і багато інших відомих нині письменників. Володимир Дрозд на семінарі керував секцією прози. Ами, прозаїки, блукали манівцями літературних пошуків, наслідуючи-то щойно відкритого читацьким загалом Фолкнера, то наново прочитаного Достоєвського. І, звичайно ж, підпадали під магію Григора Тютюнника, який зовсім нещодавно, того-таки року, зневірившись, трагічно пішов із життя. А ще ми пробували копіювати майстрів модної на той момент “химерної прози”. Згадую про це, бо Дрозд із доброю іронією ставився до наших літературних блукань, не відкидаючи чиїхось пошуків і не нав’язуючи нічого нікому. Звісно, Володимир Григорович видавався нам літературним метром, хоч йому був лише 41 рік. Втім, він справді був уже знаним письменником. Володимирові Григоровичу завдячую тим, що він перший підтримав мої несміливі літературні проби. Коли 1983 року створив разом зі столичною
Петро АНТОНЕНКО
Минулої суботи в рідному селі Володимира Дрозда Петрушині, що під Черніговом, відбулися урочистості з нагоди 70-річчя з дня народження письменника. Організувала їх Чернігівська районна державна адміністрація разом з обласною організацією Національної спілки письменників України. Поет Станіслав Реп’ях, який вже кілька десятиліть очолює цю організацію і якого пов’язувало з Володимиром Дроздом багато років творчої співдружності, залучив до акції письменників, журналістів, які організацією Спілки письменників літературний журнал “Київ”, то як редактор того року надрукував моє оповідання “Бабине літо”. Це з тих творів, які тоді, як ото говориться, “всі хвалили й ніхто не друкував”. У друк таке не заохочувалося — оповідання про висотану радянсько-колгоспною дійсністю сільську бабусю, яка, попри все, не втратила людяності. Втім, друкувати, а головне — самому писати “нестандартні” твори було для Володимира Григоровича органічним. Це вже згодом ми дізналися, скільки років чекали на друк його гострі романи й повісті, які вже тоді лежали в шухляді. Як не пускали до читача роман “Катастрофа”, написаний ще в молоді роки під враженням того, що письменник бачив у самій гущі життя, працюючи в одній з райгазет Чернігівщини. Що вже говорити про роман “Вовкулака”!
Він з’явився у журналі “Вітчизна” на початку 1983 року, але задля публікації довелося навіть змінити назву на “Самотній вовк”, а потім отримати цілу зливу шаленої критики. За “моральне очорнення” радянської людини. А як же ще, коли головний герой роману Андрій Шишига, відпрацювавши день звичайним радянським службовцем, лігши увечері в ліжко, через мить прокидається …вовком і тікає з кам’яних хащів столиці в хащі лісу — жити до ранку за законами зграї. Фантасмагоричний за формою, роман віддзеркалював усю фантасмагорію радянського “розвиненого соціалізму”. Проте на початку 1983-го мені вдалося надрукувати рецензію на цей неординарний роман у куликівській райгазеті, і цю публікацію відзначив скупий на похвалу письменник. Про Володимира Дрозда українське літературознавство ще не сказало вагомого слова. Бо впевнений, що до його творів повертатимуться. Поки що надам слово енциклопедії, перепрошуючи за розлоге цитування. Тут цікаво передано сутність творчості письменника. “Ця сповідальність… відкриває і загальний психологічний стан даної людської душі. У прозі В. Дрозда це передовсім всезагальний стан роздвоєння. Він розчахує на кардіограмі часу саме 70-х років і авторську свідомість, і свідомість героїв — роздвоєння між селом і містом, між голодним дитинством і ситим благополуччям зрілого віку, між щирістю і вдаваністю, грою, між правдою й правдоподібністю, талантом і графоманством
— на дві душі, віддзеркалюючи психологію абсурдного суспільства “розвиненого соціалізму”, психологію справді нової людини, яку виховали комуністичні експериментатори. Герої В. Дрозда, уродженці затурканого й безправного колгоспного світу, мріючи вирватись із нього, вступити у світ феодальний, “вищеньких”, намагалися доп’ясти передовсім його речові знаки, як віхи сходження вгору — маслини, галіфе, портфель, шапку, чоботи, машину, імпортний одяг. Беззастережно приймали й “моральні” закони світу номенклатури: вчились уміло брехати, знали, як і про що треба писати, щоб бути опублікованими тощо. Для цього мусили зрікатися себе вчорашнього, справжнього, що й породжувало трагедію роздвоєння душі, а відтак — отруєння її лицемірством, брехнею, вдаваними пристрастями. В. Дрозд ставить у своїй прозі проблему екології душі, часто занедбаної до такої межі, коли вона вже не здатна самоочиститися. Із творами В. Дрозда, такими, як повісті “Ирій”, “Замглай”, “Балада про Сластьона”, “Самотній вовк”, новели “Сонце”, “Три чарівні перлини”, “Білий кінь Шептало”, зв’язані здобутки химерної прози, українського варіанта модного в літературі 70-х міфологізму. Треба сказати, художня умовність у В. Дрозда цілком оригінальна, несилувана, вигадливо-розкута, виростає із традицій національної “химерії” та демонології — і літературної (В. Дрозд підкреслює вплив на нього Гоголя й Лесиної “Лісової пісні”), і фольклорної — казкок, легенд, переказів, бувальщин, уламків слов’янської міфології, яка донині тримається “поліських лісів та боліт із усім їхнім чортовинням”. Густа міфологічність, але іншого, більше філософського плану, пронизує всі клітини відзначеного Шевченківською премією роману “Листя землі”. Оригінальний В. Дрозд і в автобіографічній “повісті-шоу” “Музей живого письменника…” (1994). І все ж, за словами письменника, його “зав-
На фоні портрету юної Ірини Жиленко із сином Павликом жди цікавило, що сказати, а не як сказати”, стиль, форма — похідне, а головне для нього в літературному творі “не література, а душа”. Власне, людська душа, стан душі сучасної людини, саме трагедія деформації, роздвоєння душі радянського українця, найчастіше, як сам автор, інтелігента в першому поколінні, хворобливого розщеплення її в умовах хворого суспільства, а також її екологія, порятунок душі і є основним предметом дослідження, головним героєм прози В. Дрозда”.
* * * Та повернімося від велемудрих сентенцій до сказаного вище: Володимир Дрозд, безумовно, так і не зрадив хлопчика з поліського села Петрушина, що неподалік Чернігова. В цьому цікавому закутку старослов’янства, реліктові княжої чи навіть і докняжої, язичницької доби, збереглися, навіть невловимо, відгомони сіверянського духу. Хоч би у цікавій петрушинській говірці чи, вже поїхньому, — “гавуарцє”. І, звичайно ж, не випадково мова творів Дрозда вирізняється таким розмаїттям. Петрушинці шанують пам’ять про свого земляка. Ім’ям Володимира Дрозда названо вулицю в центрі села. Вона веде — і це символічно — на гору, до красивого старовинного дерев’яного храму. 22 серпня в Петрушині відбулися урочистості з нагоди 70-річчя з дня народження Володимира Дрозда, чудового письменника, який створив цілий світ живого, яскравого, незамуленого слова.
Фотографувався із земляками і колегами на згадку
На світлині (зліва направо): Микола Вінграновський, Євген Гуцало, Володимир Дрозд, Григір Тютюнник, Валерій Шевчук, Борис Олійник
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
