Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Поетичний автограф · “Ти в своєї мами Без чужої мови…” · с. 12сторінка оригіналу ↗

ЄВГЕН ДОРОШКЕВИЧ: «НЕ ВКОСИТЬ ПРОМЕНЯ КОСА, НЕ ВКОСИТЬ…»

Слово Просвіти, №34 за 2009 рік

Від нас пішов Євген Дорошкевич. Згорів — із великого Болю. Але лишив по собі — Світло. У Слові, у Пісні, у Музиці, в Образах. Народився поет 1941 року в селі Вищій Погорілій (тепер Миролюбне) на Хмельниччині. Тяжкі дитячі роки з чотирма братами і сестрою, голод, злидні, “колгоспна каторга” у польовій хаті, “що ЗІ ЗБІРКИ “КРИНИЧНА ГОРА” (2004) СПОВІДЬ …порання веснянка і шепіт струмочка — на білу гармонію весен, на білий серпанок в затишші веснянім, що любо завеснений світлом зеленим, зеленим-зеленим, весняно-зеленим… По Криничній горі босо йде молодою ходою, молодою росою берегиня зеленого світла. В таємниці зеленого храму її доля… Її доля, мов свічка в долонях при відкритому небі вітрам: на зелене проміння джерел, на зелену мелодію птаха, на зелений вівтар свят Зелених, на зелений вівтар всьому Роду — вона роси пречисті скликає… …босо йде молодою ходою, молодою росою берегиня зеленого світла. Як навмисне зайшла до криниці і здибaє Маріку… Зором зоряним — рідкістю спільною упірнули у спільну криницю, буцім зором домовилися. Чисте небо не міряють горем, усміхалось їм небо з криниці яблунево-замріяним цвітом — найсвятішим причастям весни… — Маріко, голубко моя мила! Ти в тридцять третьому якраз на цьому місці просила в мене яблук… Я гріх тепер маю — відмовила тобі… Крізь яку тільки пам’ять прощалися очі — повніш од криниці… Зойк пташиний в мені всі віки розхитав і у спадок лишив щонайтяжчим земним тягарем просто долю земну… Сила грому душі не заглушить, в небесах малий простір для неї — струм крізь гору пройшов… * * * Осінь, двійко онуків, гомінкі джерельця неповторний вечір приложив до серця. І незчувсь, коли ті зорі запалали?.. * * * …білим-біло, так просто біліє, наче гуси в ріллі… Білість хмар, може, стримує світ. В білину білохмарну впірнаю, через те і болить, але чисто болить… далеко біліла єдина на всенькі поля”, а згодом у рідному селі. Працював понад сорок років у Національній капелі бандуристів. Був щасливий донькою, сином і онуками — близнятами-козачатами. Автор трьох поетичних книжок: “Кринична гора” (2004), “Ти в своєї мами” (2006), “Крайнебо в осінньому листі” (Київ: Задруга, 2009). А ще — художник, мистецтвознавець, збирач рідкісної колекції мистецьких листівок ХІХ—ХХ ст. Поезія Євгена Дорошкевича — з глибин українського Духу. Її можна поставити поруч із творами Павла Тичини, Миколи Вінграновського, Василя Голобородька, Тараса Мельничука, які жили в самому осерді генетичного коду нашої культури. Це поезія Болю за минулим. Такі близькі до Тичинових рядки про Голод: “а мами// не стало,// і що таке хліб,// не знало дитя,// не знало –// в дитячій зіниці// спинилося// небо –// спалах// жнивовиці// колосочками дзвонив,// колосочками дзвонив…” І Україна постає “всеозореною ніченькою болю”. Але також Болю за сучасним і майбутнім. За втратою музичного світу “Сонячних кларнетів”: “Осодомлена столиця// забрехалася по нотах”. За втратою Божого начала: “Хмару,// схожу на Матір // Господню// з маленьким дитям,// людна торговиця// Білим-біло, так просто біліє, наче гуси в ріллі… * * * Можливо, блакиттю блакитного птаха чи то далиною серпанку хтось вабить мене, переносить на хвилі колосяних миль. Хтось мною, моєю привільністю вільного вітру в колосяносонячній хвилі вигойдує маки, гойдає по-рідному, мовби дітей… У сні мені маки не квітли, я нинішнє сонце проспав — мені хтось по-божому мститься… Десь в когось сльоза покотилась, як зірка з небес. ЗІ ЗБІРКИ “ТИ В СВОЄЇ МАМИ” (2006) * * * …і в кулаці душа не кам’яніє… Не вкосить променя коса, не вкосить. Лише на стрічному, опалому листочку біль карбує, все карбує… Повернеться наш вирій, повернеться без когось… * * * Ти в своєї мами без чужої мови починаєш дні. Понад берегами, над ранковороссям сонце розквітає, колоссям співає. У долоньках неба — у долоньках в тебе весна за весною ніжною-ніжною пелюстково-мрійною… Сонце вранці у відерці, зайчик сонячний в горняті, зайчик сонячний по хаті… весною-весною… Ти в своєї мами Без чужої мови… вигнала в рай”. За нищенням українського: “зубри імперське слово// і новорабським гнися холуєм!” Але попри все, є “крайнебо// в осінньому листі”, де вчуваються голоси “Чуйного Роду”, “Милої Праотчини”, і “груша цвіте, як ніколи, і край автостради// звучить хор кульбабок, //звучить душа в душу”. Є любов — “тайна шляху вишневого, від криниці// до зірниці”. І проти ночі “не випадкова // моя поранковість”. І є віра, що “всесвіт заквітує// українськими садами!” І тому найбільше в Євгена Дорошкевича Світла, і “вітрякують сонця”, “сонця прірви”! “А в мами моєї були такі очі, // що вишні навмисне для неї цвіли…”, “зорі гудуть бджілоньками”, і в білому світі “білим-біло, так просто біліє”. Поезія такої глибини — це “первородний біль світла”, біль очищення, який відкриває очі, повертає до забутого Космосу українського. І кричить до нас: “Не втратьте себе!” Шкода, що зарано забрав од нас поета “виднокрай сторозблискавичений”. Прикро, що мало хто так відчуває й пише, як він, “з найсвятішою щирістю”. Але ж триває шлях чистого, промінного Слова, і хочеться вірити, що таки “не вкосить променя коса, не вкосить”… Дмитро ЧИСТЯК * * * Хорали простенької м’яти косар заглушити не смів — душа з передвіку зелена… На бджілку й тарпан не наступить — Господь диригує. Хтось молиться за трави, цілющу мудрість весен: висоти гір цвітуть, бо сонечко встає. Шукаю людину за трави молитись — хорали простенької м’яти не смів заглушити косар, косар не посмів заглушити. Спасівська щедрість настільки вкраїнська — зорі гудуть бджілоньками… * * * Дожену своє небо минуле, заодно й надвечір’я кленове. Буду пасти корову і бджолу бурштинову… О, жертовні мої обереги!.. Відпечалені ранні сніги повертаються знову й знову, дарують підкову безкорисливовеселкову на щастя, на листя терпляче, дитяче, як небо. * * * Пренепорочне древо не за свої гріхи окалічіло від вогневиченьки стихії — на п’яти наступає грім… А ти все плити пасток відсуваєш, для сонця прірву, обріс уже мобільною брехнею — на п’єдестали власної руїни невільник смерть возносить… Береза долає зухвало блискавку в таїнстві лип чужинецьку! А ти все плити пасток відсуваєш, для сонця прірву. Стихіє! З тобою впірнати у небо (хмарносиньосинющі замети розкуйовджені щирим вітриськом), і на тучу знесиленим впасти, на химеру небесного сіна, й не пропасти — серцем лихо торгує. ЗІ ЗБІРКИ “КРАЙНЕБО В ОСІННЬОМУ ЛИСТІ” (2009) ЗОВ 1 Голос вовчиці — пророцтво зимової ночі, ще зовсім недавньої ночі: у твоїй криниці лихо вмило руки – обезлюднів Праліс! Такої провини Господь на поріг не пускає. Не прощає рабства. Іти нів кого каменя не кинеш… Ліси — толерантні, вмирають, як люди… Вінець українського болю Усесвіт надів… 2 Кого б ото запросити у свою стихію, ніби на вечерю? Кого запросити… Коні у вікнах стоять, звитяжця до ранку чекають — при місяці мелодію не вигадав скрипаль… А вітри мінорні небосхил просіє, залишить сніжинки, ніким не помічені, лічені… Маки в житі не чорніють, і місяць пелюстку цілує на водах Дунаю, на водах…

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин