Театр · “У нашому театрі з’явився європейський інтелектуальний рівень.”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
ЗАХИСНИК І ЦІЛИТЕЛЬ
Слово Просвіти, №34 за 2009 рік
Народна артистка України Тетяна Стебловська “виткана” з ностальгії й молодості, оптимізму й суму, наївності й гумору, музики й величезного життєвого досвіду. Тому вона дуже близька і людям старшого віку, і молоді. Для одних вона добра мудра бабуся (Няня в “Дяді Вані” або Памела у виставі “Моя дорога Памела”), для інших — сучасна астропсихолог Софія в “Спалюємо сміття”. Тетяна Стебловська на сцені вміє майже все: грати гострохарактерні ролі (комедійні, драматичні й трагедійні), співати (як щиро в її виконанні звучать старовинні романси!). А
— Тетяно Володимирівно, Ви виросли в артистичному середовищі. Бог Вам дарував чарівність, харизму, темперамент, енергетику, гарний голос. Хотілося б довідатися, наскільки зовнішнє вплинуло на Ваше успадковане. — Оскільки я народилася в акторській родині (мама Ольга Юровська — прима Київської оперети, тато Володимир Стебловський — директор театру імені І. Франка, згодом театру імені Лесі Українки, бабуся Катерина Юровська — виконавиця старовинних російських і циганських романсів, тітка Ганна Юровська, мамина рідна сестра — солістка Львівської й Новосибірської опер), то доля сама визначила моє місце в житті. Я змалечку була “закулісною дитиною”, в опереті мене передавали з рук до рук, тому спектаклі за участю мами я з дитячих років знала, наспівувала. Так у мене розвивалися слух і музикальність. Проте освіта теж потрібна. Ще навчаючись у школі, відвідувала народний театр у Жовтневому палаці (це був приголомшливий самодіяльний колектив, на жаль, ми нині розгубили скарбницю самодіяльності). Там я грала, приміром, з Іриною Дукою і Давидом Бабаєвим, нині народними артистами, у “Колегах” Василя Аксьонова, “У дорозі” Віктора Розова. Виходити, починаючи зі шкільних років, на велику сцену Жовтневого палацу — це важко переоцінити. Потім вступила на акторський факультет Київського театрального інституту імені І. Карпенка-Карого, яким керував народний артист України, професор Микола Рушковський, другим педагогом був народний артист України Сергій Филимонов. По закінченні мені захотілося, попри те, що батьки були людьми авторитетними, зі зв’язками, самостійності. На запрошення їздила в різні міста, наприклад, до Миколаєва, Дніпропетровська. Після того, як у журналі “Театр” надрукували мою велику фотографію і статтю про мене, я одержала із Самарканда запрошення зіграти Вальку в “Іркутській історії”. Згодом зіграла молодих героїнь у спектаклях “А зорі тут тихі” (Борис Васильєв) — Женю Комелькову, “Крадіжка” Джека Лондона — Маргарет, “Тіль Уленшпигель” (за романом Шарля де Костера) — Нелі, “Клоп” (Володимир Маяковський) — Ельзевіру Ренесанс, “Любов під в’язами” (Юджин О’Ніл) — Аббі, “День чудесних обманів” (за п’єсою “Дуенья” Роберта Шеридана) — Луїсу, у трагедії Шекспіра — леді Макбет. Як бачите, багато ролей. Час, природно, бере своє. Тепер у Київському Молодому театрі граю Дуенью у виставі за п’єсою Шеридана. У Самарканді в спектаклі “Дядя Ваня” колиь грала красуню Олену Андріївну, тепер — Няню. Це закономірно, актриса повинна переходити на характерні вікові ролі. Мені завжди щастило на режисерів, які мене, молоду акторку, перелаштовували, доручали грати характерне. Наприклад, у Миколаївському драмтеатрі зіграла сорокап’ятирічну Махору в “Любові Яровій”, яка була старша від мене принаймні удвічі (“товщинки” одягала). За це вдячна режисерові Вадимові Юровському, однофамільцеві моєї мами. Такі ролі дають актрисі змогу шукати себе в різних жанрах, бо якщо вона консервується в амплуа молодої героїні, спізнілий перехід на характерні ролі відбувається дуже складно. Моя мама грала в опереті композитора Олексія Рябова “За двома зайцями” Секлету. З дитинства це пам’ятаю, через багато років я теж зіграла Секлету. Цією роллю дебютувала в Молодому театрі, де працюю 14 років. — Які ролі хотіли б зіграти? — Акторська професія найбільш залежна, зіграти хочеться багато, іноді розумієш, що можеш, адже актора формують ролі. Тому мені й захотілося самостійності, домогтися чогось, а не “просидіти”, як мої молоді колеги в столичних театрах, 7—10 років із фразою “Їсти подано”. До Києва повернулася вже сформованою акторкою, з пристойним репертуарним багажем. Хоч немає такого артиста, який не страждав би від нереалізованих ролей. Недавно мені випало щастя отримати роль Памели в спектаклі “Моя дорога Памела” Джона Патрика. Прем’єра відбулася в кризовий час, коли культура залишилася колись вона у Київському театрі естради грала в мюзиклах “Шахрай мимоволі”, “Серенада Сонячної долини”, “Кіт Леопольд”, “Відьомські жарти”, виконувала монологи гумористів і сатириків. Тетяна Володимирівна виступає з концертними номерами на радіо й телебаченні, знімається в українських, російських кінофільмах і телесеріалах. Співпрацює з різними столичними театрами, та рідний для неї Київський академічний Молодий театр. Це той стрижень, навколо якого концентрується її акторське життя, що, за словами артистки, цілком заповнило її долю-буття.
без грошей, театрам бракує фінансування, зупиняються проекти. Ми випустили цю виставу фактично самотужки. За власні гроші купувала костюми, реквізит. Керівник театру Станіслав Мойсеєв привіз із дачі буфет. Спектакль має успіх, зачіпає струни серця, що для мене дуже важливо. Театральне мистецтво не повинно бути умоглядним, його не можна дивитися з “холодним носом”. Буває, бачиш незвичайні рішення: цікаві мізансцени, сценографію, але дійство не торкається душі, а глядач має сміятися, плакати, міркувати, тоді театр виконує свою функцію — виховну, просвітню, творчу. Коли після цієї вистави виходять 11—15-річні заплакані (так кажуть гардеробниці), я це сприймаю з душевним трепетом. Дуже люблю і ціную в спектаклі партнера, для мене це — вісімдесят відсотків успіху. Партнер може допомогти тобі “відіграти”, а може і згубити. У цьому спектаклі працюю з чудовими партнерами: народним артистом України Олександром Безсмертним, Ігорем Портянком, Ігорем Щербаком, Борисом Георгіївським, з молодою акторкою Наталею Філіпович (це перша її роль). Добре, коли вистава створюється на єдиному подихові на репетиціях, це потім переходить на сцену, переливається до глядацького залу. — Режисер Микола Яремків знайшов теплі барви, художник Олексій Гавриш зробив вдале оформлення-декорацію, воно грає на ідею спектаклю. Сподіваємося, що ця постановка стане довгожителем. — Якось прийшли мої колеги з іншого театру, подивилися “Мою дорогу Памелу” й кажуть: “Сподіваємося, Тетяно, що на цьому ти крапку не поставиш”. Я відповіла: “Ще не вечір”. Театр заповнює всю мою сутність, сподіваюся, що в мене попереду цікаве творче життя. До речі, мій син — актор Володимир Бегма працює в Московському “Театрі Луни” в Сергія Проханова. Я за багато кілометрів від нього, від невістки, від онучки Тетяни. Вона займається музикою, голос є, дівчинка імпульсивна, цікава, гадаю, продовжить нашу акторську династію. — Акторська професія захищає чи виснажує? — Щаслива, що обрала цей шлях, бо професія захищає мене від багатьох катаклізмів, що відбуваються в житті. На репетиції вистави “Моя дорога Памела” прийшли журналісти, поцікавилися: “Україні бедлам, особливо у верхніх ешелонах влади. Як це позначається на вас, акторах? Як вам працюється, як ви створюєте вистави?” Я відповіла: “Річ у тім, що вже два мі-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
