З блокнота письменника · “Дорога історії мчить уперед, туди, де все вже було, і де пам’ять про це лишилася живою”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
ГІРКЕ ВІДЛУННЯ ІМПЕРІЇ
Слово Просвіти, №34 за 2011 рік
Леонід ПАСТУШЕНКО, Вінниця
Інтелігенція, вихована колонізатором, буде ворогом власного народу. Джавахарлал Неру
Днями підходить до мене давній приятель — росіянин і з холодним обличчям запитує: — Чого це ти на нас нападаєш? — і показує одну з моїх публікацій. Щиро дивуюся, бо ніколи й ніде не виступав проти росіян тільки тому, що вони росіяни. Я все життя вважав і вважаю, що кожна людина має гордитися своєю національністю, бо саме цією неповторністю вона найбільш цікава для інших і найповніше доповнює сімейний портрет людства. А тому переконаний, що зникнення, асиміляція, поглинання меншого етносу дужчим — це все одно, що вбивство, це, якщо хочете, вселенська і непоправна катастрофа. Один з прикладів такого посягання на етнічну неповторність явили нам фашисти, розпочавши шалений етноцид євреїв, другий — показала російсько-радянська імперія жорстоким голодомором в Україні та депортацією невгодних владі народів. Шкода, але на зорі Незалежності спокушений глобалістами Народний рух України дав згоду на впровадження безнаціонального, тобто безрідного паспорта, що принизливо знівелювало усіх наших громадян. Хіба що крім тих, які мають приховане друге чи й третє громадянство інших держав. Легко ж здогадатися, що за логікою такого прецедента я, опинившись, скажімо, в Туреччині, можу оголосити себе турком. Але це ж уже було: “Тепер я турок, не козак!..” — пригадуєте оту комічну арію з дуету Одарки та Карася? Та хто ж це у нас перетворив серйозну політику на оперетку? Русифікатори ж саме цього й хотіли: щоб — нагадую! — українці самі стали росіянами. 337 років усіма можливими способами “агітували” нас за це. “Історія поневолення українського народу російським царизмом
Тетяна ДІГАЙ, Тернопіль
Відомий письменник, драматург, лауреат міжнародних і вітчизняних премій, наш земляк Василь Фольварочний (родом із Тернопілля — села Нападівки на Ланівеччині) відзначив свій зрілий ювілей вагомими творами. У 2009—2010 роках прийшло до читача тритомне видання Василя Фольварочного “Симон Петлюра”, над яким письменник працював останнє десятиліття. Прекрасна закономірність полягає в тому, що цей тритомник, осердя якого склали картини нашої недавньої історії, такий доречний і потрібний саме нині, у цей бурхливий час, коли над долею українського народу нависли фатальні знаки запитань, а маленькі проблеми нашого власного буття постійно випробовуються проблемами вседержавними. Ім’я Симона Петлюри стало символом боротьби за створення незалежної української держави слідом за Хмельницьким і Мазепою. Роман містить також психологічний аналіз думок і почувань головного героя, що підкреслює духовний аспект авсповнена численними трагедіями, духовними втратами. На службу своїм імперським планам, виправданню своєї насильницької політики царизм поставив казенну історичну науку, художню літературу, за допомогою яких обґрунтував антинаукові твердження про Київську Русь як “колиску трьох братніх народів”. Істина ж полягає в тому, що Київська Русь — праматір української державності — Запорізької Січі, Гетьманщини, Української Народної Республіки. “А Росія з’явилася на кілька століть пізніше Київської Русі, коли в Суздальській землі виникло войовниче Московське князівство, — писав мій учитель, на жаль, нині покійний професор Вінницького педуніверситету Василь Борщевський. — Ярмом на шию, петлею, з якої не можна було виборсатися, стала для українського народу Переяславська угода. Жахлива тим, що до Московії, абсолютної монархії, було приєднано Україну — першу в Європі демократичну республіку… Побачивши згубні наслідки Переяславської Ради, Хмельницький задумав розірвати договір, але, за однією з історичних версій, “був отруєний московським послом…” Але Україна, слава Богу, не вмерла, Україна вистояла. І навіть ще у складі СРСР проголосила свій суверенітет. Незалежну Україну визнав весь світ. І першою країною, кому вона простягла свою руку дружби, була Росія. “Жити б та брататься!..” Аж ні! Молода і нібито (якщо не псевдо!) демократична Росія одразу ж починає вимагати в ООН якихось особливих повноважень “гаранта миру і стабільності на території колишнього Союзу”, тобто знову претендує на звичну ще від царя Олександра жандармську роль, бо інакше — бачите! — вона не може досягти “максимально можливого ступеня інтеграції колишніх союзних республік у всіх галузях їхторської нарації і робить її неупередженою, а можливо, певною мірою, й унікальною. Історична проза вимагає не лише виснажливої багаторічної дослідницької праці, особливої інтуїції, вміння вслухатися в історію, а й потужної творчої уяви, здатної подолати спресовану товщу часу й оживити минуле в душах сучасників. Павло Загребельний, Роман Іваничук, Роман Федорів, Валерій Шевчук, Василь Шкляр… Історична тема магічна, її таємниця не кожному відкривається. А найскладніше, що треба добути істину непересічну, не одноденну. Твори на історичну тематику В. Фольварочного так щільно і щедро насичені людьми, проблемами, місцевим колоритом, правдою, побутом і стихією часу, що з повним правом їх можна назвати сагою (за жанром сага — це твір епічного стилю і змісту, який має стосунок до сімейних історій кількох поколінь і містить багато фактологічно достовірного історичноньої життєдіяльності”. У нових російських політиків почалася стара імперська сверблячка. Особливо стараються депутати — а надто ж ті, що, як і в нас, самі пограбували та загнали свою країну в тяжку економічну кризу. І щоб якось відвести народний гнів од себе, щоразу клацають зубами, намагаючись відкусити від України то Донбас, то Харків, то Крим, то навіть Керченську протоку з тамтешніми островами. І перед кожними виборами антиукраїнські настрої в російському суспільстві, на жаль, наростають та підігріваються свідомо. Без перебільшення, проти України кинуто відбірні загони шовіністів усіх кольорів політичного спектра, які не тільки національної графи у паспорті, а й самої української національності не визнають. Безглуздий, але провокативний почин у цьому зробив якийсь доктор філософії Є. Андрющенко (чи не яничар?): “Украинцы — эта атветвление русскава народа — и толька!” Народу, якого до ХІІІ ст. взагалі не було. А йому в унісон заспівали й недолугі поети:
Как осеннее дерево, ты, Россия, стоишь, — Облетела листва — наши младшие братья… — від/ верто тужить за імперією І. Саве/ льєв. Не дай Боже нікому такого брата! Бо он Б. Сиротін уже не просто сумує за нашою “дружною сім’єю”, а з графоманською наївністю прозоро погрожує:
На земле моей распри и ссоры, Созывает волчица волчат. И, бросая свирепые взоры, Нам с окраин народы кричат… А ведь было положено волку В стародавние дикие дни Брать дитятей зубами за холку, Коли вдруг разбредутся они. Отак, “демократично” — за карк зубами і назад у “єдину і неподільну!”
го матеріалу). У романі “Хрещеники Сталіна” книга I, який щойно побачив світ у тернопільському видавництві “Джура”, автор не тільки зреставрував не таке вже й далеке минуле, а й осмислив його з позицій сучасника. Письменник, не повторюючи нікого, віднайшов власну манеру письма в собі самому, в своєму художньому світі й навіть помітний етнографізм авторського стилю виявив себе переважно як романтичний духовний чинник. Невипадково епіграфом до роману слугує цитата зі щоденника Олександра Довженка: “Ах коли б вистачило мені сили й часу, написав би я роман про визволення Західної України. Про возз’єднання… і про все, що з цього вийшло… І як народ український фактично був тут ні при чому… Про цю трагедію написати б роман на тисячі градусів температури і вилити в нього увесь свій біль, усю тугу, всі свої скорботи…” Наче виконуючи заповіт великого попередника, В. Фольва-
Оце і є той “брат”, якого і під стіл пускати не можна. Однак це, наголошую, не стосується окремих росіян як людей, окремих сімей, навіть міжособових та міжколективних взаємин. Страшні для України не росіяни як люди, хоч і чимало серед них затятих легіонерів імперії, — страшна для нашої незалежності саме російська держава з її імперськими структурами і традиціями, з її політичними постулатами та розумінням своєї ролі у світі як якогось Месії чи так званого “третього Риму”, бо цей міф про якусь виняткову її роль (а отже, особливі, нічим, жодними законами не обмежені права!) і є тим небезпечним паростком, з якого обов’язково відродиться (і вже відроджується!) імперська агресія, навіть якщо її кордони звузяться і до колишньої Московії. Будь-який уважний історик не може не помічати, що всі загарбання, всі агресії на землі починалися спершу із посягань духовних, з анексії права на якусь неординарну місію. Маючи на увазі ще СРСР, китайці назвали це гегемонізмом. Може, й так. Після пролетаріату та його авангарду сьогодні в гегемони рвуться уже демократи і ліберали — вся олігархічна мафія, яка, за словами Ельдара Рязанова, “не сіє, не жне й не будує”, зате гордує своїм новим суспільним ладом. І дуже прикро, навіть страшно, коли такої небезпеки не бачать чи не хочуть, чи, на жаль, не можуть ще побачити люди, які через заклади освіти та засоби масової інформації формують і свідомість, і почуття, і мораль нашого молодого покоління. Тисячу разів має рацію Ліна Костенко: раби рабів — це гірше, ніж раби! Однак усі мають знати чи додуматись, чи здогадатися, чи хоч би припустити як імовірність, що навіть якби результати референдуму 1 грудня 1991 року були негативними, то Україна все одно стала б незалежною. Бо тоді наше суспільство було б розколорочний на прикладі стражденного буття родини Павликових відтворив перебіг антиукраїнських політичних подій, зокрема червонопрапорних провокацій на теренах рідної йому Ланівеччини. У книзі нема нічого вигаданого. Одначе її жанр — не зовсім хроніка-роман, хоча всі злочини окупаційної влади “визволителів” зі сходу достеменні й документально підтверджені. На ролі головних персонажів автор обрав людей, які, власне, йне готувалися до помітного місця в історії свого народу, і за інших умов, мабуть, залишилися б безіменними ратаями, гречкосіями, батьками і дітьми. Та вони потрапляють у жорстоке міжчасся двох світових воєн, які начебто виривають їх із отчої землі, прирікають на долю перекотиполя, на забуття. І саме тут виявляється, що запас їхньої духовності, негучного патріотизму здатен пройти всі трагедійні випробування долі. Тому персонажі роману відчайдушно відстоюють пра-
РАТАЇ І ГРЕЧКОСІЇ ЛАНІВЕЦЬКОЇ САГИ Василь ФОЛЬВАРОЧНИЙ. ХРЕЩЕНИКИ СТАЛІНА: Роман. Книга І. — Тернопіль: Джура, 2011. — 244 с.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
