Родовід · “Щоб були радикальні зрушення на краще, треба змінювати стратегію держави”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
ФРАНЦУЗ ТА УКРАЇНЕЦЬ ДЕСЯТИЛІТТЯМИ ШУКАЛИ «ВИХОРА»
Слово Просвіти, №34 за 2011 рік
Євген ЦИМБАЛЮК, Рівненська обл. Йдеться про 28-річного Фаб’єна Джуеза із Франції та 64-річного Дмитра Годуна із села Новомиколаївка на Херсонщині. Вони донедавна нічого не знали один про одного, як і не відали того, що Роман Карлович Кернтопф, сотенний УПА “Вихор”, який загинув 1947 року і якому в селі Головин Костопільського району, що на Рівненщині, споруджено пам’ятник, — їхній спільний предок. Наразі доля родинно звела Джуезів із Годунами, і першою ластівкою у цьому несподіваному й цілком випадковому родичанні стала спільна поїздка на ті рівненські терени, де німецький вояка свідомо зробив відчайдушний крок — перейшов на бік УПА. А породичатися французам та українцям, знайти родовідну спільність допоміг Інтернет. Саме в Інтернеті Фаб’єн Джуез, лісівник за професією та історик за покликанням, несподівано натрапив на публікацію про “незаконнонародженого”, тобто про Дмитра Годуна, якому мама, колишня партизанська зв’язкова, перед самісінькою смертю відкрила таємницю: його батьком є сотенний “Вихор” із німецьким прізвищем Кернтопф. Фаб’єну Джуезупрізвище Кернтопф було добре знайомим, адже його бабуся Лідія — із Кернтопфів, і в неї був брат Роман, 1913 року народження, який під час Другої світової війни пішов на фронт і зник безвісти. Відтак народився здогад — чи це не один і той самий Кернтопф? Подальший “вихід” на Годунів, листування з ними, а згодом і приїзд в Україну Фаб’єна остаточно підтвердив факт, що для француза сотенний УПА “Вихор” — дідусь (як брат бабусі), для українця — батько, а між собою Дмитро Годун і Фаб’єн Джуез — дядько та племінник. — Моя бабця Лідія, яка виїха/ ла з України разом з усім сімейством Кернтопфів за кордон 1939 року, навчила мене української мови, — розповідає француз. — Вона, слава Богу, досі жива, часто згадує про Україну, про село Бе/ рестовець на Рівненщині, де мешкала, а ось відвідати рідний край уже, на жаль, не може — здоров’я не дозволяє. Знаю: коли привезу із Берестовця пригорщу рідної землі, яку вона наказувала обов’язково взяти, буде бабця над нею і плакати, і радіти. А ще втішиться її серце від того, що знайшовся слід Романа, що пам’ять про брата шанують в Ук/ раїні і що йому навіть пам’ятник поставили. Ще щемливішою постає розповідь Дмитра Годуна, який на основі прожитого та пережитого написав історичну повість “Незаконнонароджений”. — У дитинстві я часто набридав матері одним і тим самим питанням — хто мій батько, чому його немає з нами, чому хлопці називають мене байстрюком? — зізнається Дмитро Годун. — А вона, плачучи, щоразу відповідала: “Підростеш, розповім. А зараз про це не розпитуй. Знай лише: твій батько загинув на війні. Зміняться часи — колись, можливо, довідаєшся про нього більше…” Життя йшло — я закінчив восьмирічку в селі Губків Березнівського району, куди мама переїхала, вийшовши заміж. Після військової служби доля закинула мене на Херсонщину. Там, у Скадовському сільгосптехнікумі, опанував спеціальність “агрономія”. Нині мешкаю у селі Миколаївка Херсонської області. Отож хоч би де я був, повсякчас хотілося дізнатися правду про батька, і ось, коли мама відчула, що хвороба взяла її у міцні лабети, для неї, по суті, настав момент істини. Вона сама вирішила відкрити таємницю. Щовечора майже тиждень розповідала мені про воєнний і повоєнний час: як була зв’язковою УПА під псевдо “Ніна”, як виконувала завдання, як коригувала повстанські дії, як неодноразово рятувалася від смерті, як узимку, вже на останньому місяці вагітності, доставляла грипс до криївки і посеред лісу в неї почалися перейми, як на крик про допомогу відгукнулися люди, що випадково опинилися у лісі, прийняли пологи… Усе повідане настільки вразило мене, що я “по гарячих слідах” почав нотувати мамині спогади. Невдовзі вони вилилися у мемуарну повість, яку я назвав “Незаконнонароджений”. Назвав тим словом, яким часто “шпигали” мене у дитинстві. У цій повісті я не став нічого вигадувати, усе — як повідала мама. Про батька фактів виявилося не так уже й багато. Мама, в яку він закохався, не знала навіть його справжнього імені. Для неї він — сотенний “Вихор”. Познайомилися вони у маминої тітки на хуторі, де було “явочне” місце. Потім десяток разів перетиналися їхні шляхи-дороги під час повстанських діянь. Останнього разу — у криївці, куди зв’язкова принесла грипс і де зізналася “Вихору”, що у них буде дитина. Тоді повстанець вельми зрадів, сподівався відправити кохану в безпечне місце… Його останніми словами були: “Бережи себе і бережи нашу дитину!” Чому останніми — бо “Вихор” пішов на завдання і не повернувся, загинув у бою. Довідавшись від матері про батька, Дмитро Годун вдався до активних пошуків його життєвих слідів. Але відразу натрапив на складність. З’ясувалося, що тільки на рівненсько-волинських теренах повстанців під псевдо “Вихор” було майже два десятки. — Хоч би куди я писав, хоч би до яких архівів звертався, — зізнається Дмитро Годун, — але ніяк не знаходив “прив’язки” до мами. Особливо чимало таких відгуків отримав після кількох публікацій у пресі під назвою “Мого батька звали Вихор”. Отримав і фотографії “вихорів”, але щоразу, коли я показував світлину мамі, вона лише знизувала плечима: “Ні, не він”. І раптом (тут я завдячую рівненському досліднику історії Ростиславу Ягничу) до моїх рук потрапила світлина, побачивши яку мама ледь не зомліла. Так — вона з першого погляду впізнала свого “Вихора”. Відтоді я достеменно знав, кого саме маю шукати. У цих пошуках мені чимало допоміг Михайло Колодій із Костопільського району, який, до того ж, став ініціатором спорудження пам’ятника на могилі сотенного “Вихора”. Ось так я довідався про рідного батька. Отже, тепер сумніву немає — ним був Роман Карлович Кернтопф (Завірюха). Чому Завірюха? Бо він хоч і мав німецьке прізвище, але за національністю не був німцем. Його батько — українець, офіцер петлюрівської армії Завірюха. Коли Завірюха загинув, мати “Вихора” Анна, моя бабця, вийшла заміж за німецького колоніста, і той усиновив Романа. Перед Другою світовою війною сім’я виїхала у Німеччину. Там Роман пройшов вишкіл і повернувся в Україну як німецький офіцер з армією-завойовницею. Але, потрапивши в рідні з дитинства краї, зробив відчайдушний крок: дезертирував з чужої йому армії і влився у лави УПА. Тоді ж повстанець і познайомився з дівчиною-зв’язковою, яку покохав і від якої чекав сина. Але не дочекався… Очевидці розповідають, що “Вихор” був безстрашним воякою. Він брав участь у боях і проти фашистів, і проти енкаведистів. За його участю відбулося і визволення кар’єру у Берестовці, і знищення колони машин з німецькими вояками на дорозі з Глатової на Берестовець, і повернення награбованого німцями у селі Іваничі… А загинув “Вихор” у бою з “яструбками”. Енкаведисти уже мертве його тіло завезли у село Головин, хотіли закопати без відправи, без хреста. Але друзям повстанця вдалося викрасти тіло і поховати його з християнською пошаною. Згодом з почестями перепоховали “Вихора” у Головині. На могилі сотника, а також на місці бою постав пам’ятник борцям за волю України. Це місце для мене — священне. А нині стало священним і для Фаб’єна Джуеза, який приїхав сюди, аби вклонитися світлій пам’яті свого предка. Прикметно також, що кровна любов до України проявилася і у Фаб’єна. Українські терени його настільки привабили історією, природою, красою, що француз хоче до нас переїхати.
А знайшовши його слід, відкрили для себе не тільки родинну сув’язь (для одного сотенний УПА “Вихор” — дідусь, для іншого — батько), а й незвичну й водночас заповзяту причетність німецького бойового офіцера Романа Карловича Кернтопфа до національно-визвольної боротьби за волю України.
Фаб’єн Джуез та Дмитро Годун відвідали й славну Пересопницю, де творилося переписне Євангеліє, українська Першокнига
Дмитро Годун (зліва) разом із сім’єю та рівненський дослідник історії Ростислав Ягнич біля пам’ятника, встановленого на місці, де загинув сотенний “Вихор”
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
