Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
СТРІЛА Суб’єктивна антологія · с. 8сторінка оригіналу ↗

Галя МАЗУРЕНКО (1901—2000) Непричесана поезія

Слово Просвіти, №34 за 2012 рік

Упорядник і автор літературно'критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ Люблю в поезії інтимність сповіді. Її ніхто для публіки не причесав. Г. Мазуренко оезія Галі Мазуренко — поезія двох періодів її життя — празького й лон! донського, що різняться між со! бою. В її перших книжках прочиту! ються сліди захоплень. Симво! лізм, неокласицизм (у своїх і чу! жих шатах), ледь вловні дотикан! ня до поетів Празької школи чи й відштовхування від них, навіть стилізації під фольклор — ні!ні тай озиваються у її текстах. Це не еклектика, не мішанина впливів, а ніби опосередковане відлуння читаного, спроба при! міряння його до себе як одежі — підійде чи ні? Щось дикоростуче, на пер! ших порах ледь помітне, уперто протистоїть експансії лектури. Це щось — думка, яка самостійно шукає виходу із хаосу першотво! рення. І хоч знаходить вона його далеко не завжди, що, як згодом з’ясується, свідомо культивована особливість цього письма, але са! ме цей факт дає можливість ухо! питися за ниточку з тим, щоб розмотати клубочок своєрідного кострубатого таланту поетеси. * * * Що там далі? Ох, нехай, нехай. Все одно нічого не пізнати. Серце, мов дитину колихай, Щоб навчилось твердо, твердо спати. Єсть у сонця барва, — сліпне зір. У житті є мука, — кров німіє. І, коли приходить смерть, повір, — Йде вона, бо нас, живих, жаліє. * * * Життя мине, й надійде тихий жаль, Безмірний сором за життя прожите. Творчість Г. Мазуренко — пе! редусім акт думання. Тому її близькість до неокласиків, на чо! му наполягають деякі дослідни! ки, непряма, носить вибірковий характер і торкається переважно празької пори. Книжки, які вийшли в Лон! доні, попри окремі вірші, фак! тично нічого спільного з неокла! сицизмом не мають. Лишилась хіба що небайдужість до класич! них сюжетів, героїв творів, виз! начних особистостей. Це й зрозуміло: такій інтен! сивності думання затісно у кано! нічних формах. Зближувати поетесу з неокла! сиками недоречно уже хоча б то! му, що вона дозволяє собі фор! мальну сваволю, демонстративну недбалість технічну, вживає при! близні рими, а то й не вживає їх там, де вони, за поетичною логі! кою, неодмінно мали бути б. За! нурення у процес думання заво! дить її так далеко, що поезія ніби втрачає функціональність. Празькі книжки Г. Мазуренко — це й брак стилістичної цільнос! ті, розшарпаність тем і варіацій, важко вловлювана лінія розвитку. Серед численних ніяких вір! шів — окремі зблиски. Та навіть у слабких речах незрідка вражає несподіваність думки. Два рядки як портрет епохи: Тепла так мало. Так горить завзяттям Братоубивчий стиснений кулак. У 1939 р. муза Галі Мазуренко озоветься передчуттям немину! чості світової бойні: Часів недобрих чути крок вельможний, Недовго їх, недовго їх чекати! Як і особистих драм. Із талановитими сучасниками, поетами!пражанами Г. Мазуренко єднало хіба що відчуття емігрант! ської покинутості: “Страшне жит! тя серед чужого світу вигнанцеві без друзів, без рідні!” І це при то! му, що вона видавалася рясніше від багатьох із них. Із!поміж інших відмінностей їй бракувало мілітарного духу, ха! З очей незрячих опаде емаль. Та й хто гадав, що душу Можна вбити? А що, коли кінець, а все не край? А що, коли ти вернешся додому? І смерть, таємно відчинивши Рай, Замкне вуста, щоб не сказав нікому? Пам’яті Олеги Теліги Вона загинула, заквітчана в словах, Які весною тільки проростають, Коли від щастя голова тяжка І шийку дітям легко смерть ламає. Її забили, бо вона поет. Помазаники перші йдуть на жертву. В тюрмі за стінкою голосить кулемет За тих живих, що ждуть своєї черги. 1919 рік Гострим краєм — караваєм Ізогнувсь горбок — село. Коровки між молочаєм… Хтось поцілює в вікно? Сонце серце загубило По вишнях. А там, на пні Кулемета положили… Так згадалося мені. Бджілка цокнула по гілці. Був наш сотник і пропав. Серце держиться на нитці, І цю нитку хтось порвав! рактерного для пражан: Маланю! ка, Ольжича, Липи, Теліги. Мав рацію І. Качуровський, який чи не перший звернув увагу на поезію Галі Мазуренко. Вона не вписалася в Празьку школу, лишилася сама по собі, ніким серйозно не зауважена. Різкій зміні стилістики лон! донського періоду передувала складна внутрішня робота, пов’я! зана з двома захопленнями пое! теси. Вони відчутні уже в празь! ких віршах. Перше — зацікавленість куль! турою і філософією Сходу (якийсь час навчалася на філо! софському ф!ті Берлінського уні! верситету). Друге — заняття живописом, скульптурою і графікою у Студії пластичного мистецтва у Празі. Хоча намір стати графіком не! вдовзі пропав. За словами поетеси, почала “душити лінія”, яка здала! ся їй інтелектуальною вигадкою. “Чи можна так малювати, щоб не було контуру?” — запита! ла я професора Лісовського. Вия! вилося, що це в графіці неможли! во, і я покинула її за це, перейшла до акварелі, про яку навіть видала мою першу збірочку віршів. В них я теж шукала недомовлене, без плям і твердих контурів” (виділе! но мною — В. Б.). Маємо ще один доказ на! скільки далека від неокласиків була Галя Мазуренко у своїх уст! ремліннях. У звертанні до поета вона по суті говорить те саме: Незрозумілим бути…сміло Навіювати сни чудні… Між книжками виданими в Празі: “Акварелі” (1926), “Стеж! ка” (1939), “Вогні” (1939), “Сні! гоцвіти” (1941) і лондонськими “Порогами” — пролягла відстань майже у 20 років. Молодість давно промайнула. Життя прибилося до чужого бе! рега, з якого вже не було вороття назад, у відкрите море, де стільки штормів пронеслося над її голо! вою. Лишилося тільки гортати строкату географію поневірянь, зміну країн, міст і місць навчан! ня, втечу від смерті і повсякчас! них небезпек, особисті драми і боротьбу за існування. Їй було що згадувати: півроку не дотягла до столітнього віку. До глибокої старості не втратила ді! яльної допитливості, не розлуча! лася з книгою: читала, зіставляла, осмислювала. (Скупий на високі атестації І. Качуровський, назвав її найосвіченішою поетесою діас! пори). Ця жадоба знань, спрага піз! нання нового передалися, ли! бонь, у спадок. Історія роду пое! теси по матері — цілий гурт коло! ритних особистостей, які лиши! ли свій слід у правознавстві, хімії, біології, інженерії, медицині, по! літиці. Імена її дядьків Мазурен! ків — Семена, Василя, Юрія за! фіксовані в “Енциклопедії украї! нознавства”. По лінії батька, аристократа Боголюбова — такі постаті як історик Татищев і де! кабрист Муравйов. Напівукраїнка по крові, яка попри своє довге життя, мешкала в Україні усього якихось 12 років, Галя Мазуренко стала істинною українкою, свідомою свого вибо! ру уже з перших кроків, коли взя! ла собі за літературне ім’я прізви! ще матері. Осмислюючи “шляхетний ас! кетизм зусиль” (її вислів) замис! люєшся — а чи він не від небай! дужості до точних наук? Під впливом одного з дядьків, хіміка за фахом, подумувала навіть про навчання на фізико!математич! ному факультеті. Гострим краєм — караваєм Ізогнулась цілина… Пам’ять часом пригадає, Щось підкаже чужина. Надія Надіявся Бог і стелив пелюшки Для Сина, радів, усміхався, А вічний скитальник чув: “Жди Його, жди. Приходу вже Другого жди”. І падали з неба святі пелюстки До келії, де він спасався. Світильник століть у двадцяте горів, Лишаючи літопис!спомин! А вічний скитальник чув: “Жди Його, жди. Приходу ти Другого жди!” Бог слав пелюшки до святої гори. Ніхто не рождавсь на Афоні… А часом у сяйві з’являвсь Сатана По кельях. Іди, звідки взявся! Із жахом хрестились ченці: “Ні, не жди! Я тут. А Його вже не жди!” Скитальцю протягував чару вина І весело з Бога сміявся… Зривалась клюка, зачіпаючи хрест, Натроє спіраллю розтята, А вічний Скиталець чув: “Жди мене, жди! Приходу ти Другого жди”. Він мовчки вставав і самітний, як перст, З клюкою відходив блукати. Хоч математика цієї поезії ло! калізована і стосується тільки змісту. Як уже мовилося, для Г. Мазуренко нить Аріадни — думка. Навіть якщо вона недо! мовлена. Важить тільки та прав! да, якою переймається душа саме зараз. Все інше її не обходить. Незрідка поетеса опускається ледь не до аматорської невправ! ності. Вона не просто нехтує точ! ністю рими, а мовби поневажує нею як чимось другорядним, ставлення її до римування при! близно таке ж, як до контуру в графіці. Одна з лондонських книжок Г. Мазуренко називається “Зеле! на ящірка”. Як ящірка втрачає хвіст і нарощує новий, чи як змія міняє шкіру, так поетеса то звіль! няється від рими і від гладкопису попередніх книжок, то знову по! вертається до них. Вона навіть декларує, що ко! хається в хаосі поезії, що їй любі усілякі неправильності й хиби. Окремі її вірші за своєю структурою нагадують ритмічну прозу “Замість сонетів і октав” Тичини, зокрема його “Живемо комуною”, а то навіть щоденни! кові записи. В помилках жива вода поезії зберігається, Коли мова засушилась від правил і норм, Вислизає говірка і відпочине. Це звучить як самовиправ! дання і виклик в одночассі. Бо помилок багато — лексичних, синтаксичних, стилістичних, не кажучи вже про численні змі! щення наголосів, що ускладнює сприйняття навіть верлібрів. Те, що було винятками у пое! зії празької пори, стає майже нормою пори лондонської. Проза бере гору, прозовірш рухається неквапно й натужно, у нього Орлик Миє ноги міст старовинний. Крутять води темної Темзи. Орлик жив недалеко. Ходив він До цього мосту, що оперезав Лондон на кілька сот років. Миє камінь свій міст старовинний Під трамвайний, пароплавний рокіт, Так, як мости в Україні… Чути запах смоли та риби, Як на пристанях Дніпра, Дону. Тут стояв Орлик і думав, — розбите… І тяжко стояти було старому. Малюнок Ікано Гоойа Сива пустиня вечірня. Спить буйвол. Заморозь тихо лягає в долину. Хлопчик чабан в дудочку більше не дує. Їх тільки двоє, чи троє? Чи третій із ними, Бриль на чоло натягнувши, чатує? Троє, чи двоє? Чи бриль положивши на спину Буйвола, менше боїться хлопчина? Сива пустеля вечірня на скелях. Спить хлопчик і буйвол. А третій із ними, бриль натягнув на чоло і чатує. Тріщинка в серці Після першої війни, після бойні повстань Професор п’ятнадцять літ клав набиту пістолю

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин