Слідами наших виступів · “Ці два українські театри, що працюють за рахунок українських коштів, мусять бути справді академічні”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Журналістів «пущать нє вєлєно!»
Слово Просвіти, №34 за 2013 рік
Таїна БРАТЧЕНКО, м. Біла Церква
Зустріч із директором театру паном В’ячеславом Усковим відбулася у його кабінеті за присутності представника Громадської ради при обласній держадміністрації Юрія Бута і мого знайомого юриста. Пан Усков зустрів нас люб’язно, але одразу попередив, що не може приділити багато часу, бо незабаром, мовляв, мають відбутися урочистості з нагоди відкриття 80-го ювілейного театрального сезону. Пропозиція бути присутньою на заході і висвітлити в пресі вмить змінила настрій директора. — Ето наши внутрєнніє збори, і я на ніх нікого нє пріглашаю! — кинув уже без робленої посмішки. Не допомогло і нагадування про те, що як журналіст, що виконує доручення редакції, все-таки маю право бути на них. — Ми нє пріглашаєм нікого із журналістів! — знову категорично заявив директор, називаючи себе у множині. Отже, вламуватися у відчинені двері не стала. Хоча театр — комунальна власність облдержадміністрації, а не приватна контора пана Ускова. Зрештою, директор мусив би знати й те, що перешкоджання моїй професійній діяльності, та ще й у присутності двох свідків, повністю підпадає під статтю 171 п. 1 “Кримінального кодексу України”: “Умисне перешкоджання професійній діяльності журналістів”. Та коли виходила з театру, біля дверей на мене чекав такий собі
Анатолій ГРИЗУН, член НСПУ, м. Суми
Дивно, як може очолювати театр, бути його художнім керівником людина (цей В. Усков), яка вважає, що “п’єси іноземних авторів глядач краще сприймає російською”. Такий-от патріот! І це на теренах України, державна мова якої старша за російську, компактніша, має в кілька разів багатший словниковий склад, аза милозвучністю з нею конкурує лише італійська. Та коли вже це зрозуміють білямистецькі чинодрали і гешефтмахери? Адже мистецтво і крамарство — речі зовсім незіставні й несумісні. В’ячеслав Усков вважає, що зарубіжних драматургів варто “переводити”. Допоможімо йому. Українська перекладацька школа відома в усьому світі. Такі видатні майстри перекладу як Борис Тен, Ірина Стешенко, Максим Рильський, Микола Лукаш, Григорій Кочур, Дмитро Паламарчук та інші, переклали багато драматичних творів від античності й по сьогодні. Це п’єси Еврипіда, Софокла, Аристофана, Лопе де Веги, Шекспіра, Кальдерона, Гольдоні, Мольєра, Ібсена, Метерлінка, Гауптмана, Фігейредо, Островського, Горького... Нині живий перекладач-поліглот Віль Гримич, що переклав гострі й цікаві п’єси Тарабузі, Скарначчі, Дюрренматта, Нушича та інших. Тільки беріть і ставте! Пригадую, як у кінці 60-х років минулого століття з того ж таки театру, що в Білій Церкві, приїхав до Сум на постійну роботу в обласний музично-драматичний театр ім. Михайла Щепкіна і обійняв посаду головного режисера заслужений артист України Ігор Всеволодович Рибчинський. Він почав у нас кар’єру із вистави “Медея” за однойменним твором сюрприз: раптом за спиною почула своє прізвище. Це працівник театру Олександр Моронов, один із довірених директора, давав вказівки щодо мене якомусь хлопцю. З’ясувалося, що охоронець повинен знати мене в обличчя надалі, щоб убезпечити, напевно, директора від моєї присутності. Така поведінка директора і його підлеглих, гадаю, будь-яку людину здивувала б. Адже протягом кількох хвилин мого перебування у театрі виявилося, що пан директор, як маг із цирку, може миттєво перетворити “урочистості до ювілею” на “внутрєнніє збори”, засекречені від журналістів. Але водночас без проблем встигає запросити на цей захід представника обласного управління культури. Зрозуміло, що на “ювілейні збори” не втрапила, а тому викладаю факти зі слів учасниці, режисера (колишнього працівника театру) Наталії Гаєвської і за її письмовою згодою.
Отже, сценарій збoрів уже заздалегідь спланував директор і навіть розподілив ролі виступаючих. Щоправда, у цей сценарій не дуже вписувалася Наталія Гаєвська. Адже вона чітко висловила думку тих режисерів і акторів, які були змушені піти з театру: “Ми нічим не хотіли зашкодити колективу. Ми прохали у директора шанобливого ставлення: без принижень, образ і криків. А також нормальних умов для праці”. Але її перервав один з акторів, який зненацька вискочив на сцену і, здійнявши руки, з трагічним пафосом вигукнув: “Друзі! Чого ми чекаємо?” І надалі пішов імпровізований монолог, який викликав посмішки присутніх, як невдалий фарс. А шановний актор і ветеран театру — Володимир Рєпін, зажурений цими подіями, довго пропонував загальне примирення. Він явно не схотів з’ясовувати причини конфлікту, який виник “завдяки” деспотизму директора. І тут нагадала про себе Олена Магрела — дружина улюбленого директором балетмейстера Дениса Фрідинського — того самого, з яким не могли спрацюватися три режисери і більше десяти акторів. (Про це вони засвідчили у своєму листі до редакції нашої газети). Пані Магрела саме вийшла після трьох років декретної відпустки іти на це увагу і вжити негайних заходів щодо антидержавних проявів у культурі. Ці два українські театри, що працюють за рахунок українських коштів, мусять бути справді академічними і пропагувати високе національне мистецтво України. Халтурі сьогодні не місце на кону. Ми йдемо в Європу, де панують високі смаки і стилі, насамперед шанування і збереження свого, національного. На жаль, поки що смаки сумських тому, сповнена енергії, активно захищала пана директора. Одна з молодих актрис несміливо заперечила їй, що актори прохають лише поваги до себе, її навіть встигнув підтримати Олександр Коломієць. Але його одразу ж перебили прибічники пана Ускова. Після цього “юбілєйниє внутрєнніє збори” перетворилися на некеровану тусовку. Нарешті керівник звернувся до присутніх, зводячи виступ до перерахування своїх заслуг, підготовки до ювілейного сезону і дорікання авторам листа, що вони звернулися до редакції і тому “винесли сміття з хати”. Отже, нехай би воно там і лишалося надалі, навіть, якщо це театр! Бо так вирішив його хазяїн! Ось тому на збори журналістів “пущать нє вєлєно!” Адже вони можуть допомогти акторам добитися справедливості, щоб ті, нарешті, служили Музі, а не примхам однієї особи. На зборах був присутній керівник обласного управління культури Ігор Подолянець, який пообіцяв присутнім розібратися у цій непростій ситуації. Але чи можна бути певним у тому, що директор не продовжуватиме своє свавілля щодо тих, хто не хоче миритися з його деспотичним керівництвом? Адже загроза не зникла: за тими режисерами і акторами, що вже звільнилися з театру, можуть піти й інші. Якщо директору це справді байдуже, то, зрештою, не на ньому одному тримається наш театр…
театрів формують заїжджі гастролери з Москви і Петербурга. А чому б не запрошувати слуг Мельпомени з Естонії, Латвії, Литви, Грузії, Німеччини, Франції… Я вже не кажу про білоруські, польські, словацькі, сербські, хорватські театри, гру акторів яких можна зрозуміти без перекладу. Натомість досі колінкуємо перед Москвою. Мушу сказати, що тут ми не академічні. Але то вже інша тема.
Після виходу матеріалу “Крамарство і театр” мені з вдячністю телефонували деякі актори Київського академічного обласного музично-драматичного театру ім. П. Саксаганського. Принагідно повідомили, що 6 серпня у театрі відбудуться загальні збори. Враховуючи те, що проблеми, про які йшлося в листі до редакції, лишилися, вирішила завітати на цей захід.
“Рапунцель” — бродвейсько%білоцерківська феєрія для дітей і батьків
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
