Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Хоч серце надломи, · Але яви свій край Європі і Вселенній!” · 8 Поетичний автограф · с. 8сторінка оригіналу ↗

Дмитро ПАВЛИЧКО: «А ми народ, що народився з мови!» З нової книжки «Омела»

Слово Просвіти, №34 за 2017 рік

* * * Антонич був хрущем на вишеньці зеленій, Рудою квіткою, котра бринить крильми; Хто б міг подумати, що він поміж людьми Постане, як титан, і Лемківщини геній? Він мало жив на цій землі благословенній, А Бог, що приїжджав у Горлиці саньми, Являвсь йому й казав: “Хоч серце надломи, Але яви свій край Європі і Вселенній!” І скинув він з душі провінції оброть, Засяяла над ним зірниця Кобзарева, І мова увійшла в його натхненну плоть. Від “Привітань життя” він ріс до “Книги Лева”, В його словах небес прозорість кришталева, Так, ніби їх йому продиктував Господь. 24.VII.1999 р., Ждиня, Лемківщина Якби (Мрії патріота) Якби князі дітей не мали, Якби не кляті феодали, Якби не чорноземне поле, Якби не москалі й монголи, Якби любилися гетьмани, Якби дружили отамани, Якби король наш край не псячив, Якби Хмельницький передбачив, Якби Мазепа виграв битву, А цар ковтнув із горя бритву, Якби Тарас нам жив ще досі, Якби не свині у горосі, Якби Грушевський і Петлюра, Якби то кров була — не люра, Якби Франко був президентом, А Чорновіл прийшов з презентом, Якби за мову ми боролись, Якби Оле́ся звати О́лесь, Якби тривала єдність в Русі, Якби то в кучмі і в кожусі, Якби не вкрав доляри Паша, — Ото була б держава наша! 24.ХІ.2000 р., Львів Найпростіші питання На світі не більшає ні світла, ані води, Хоч надра згоряють і небо розвалюють бурі, На світі все більше рабства, ненависті та біди, Хоч тирани вмирають і валяться тюрми похмурі. На світі не приростає плодородних земель, Хоч старі кладовища переорюють запопадливі хлібороби. На світі все більше трутизни солодкої, мов карамель, Неправди, що множиться заповзято, неначе мікроби. На світі все менше листя, і метеликів, і слонів, і риб, І матерів, і братів, і сестер, і батьків, і героїв. І все більше людей притягає небес незбагненна глиб, Як найпростіші питання: “А хто я? Що я винен? Що я накоїв?” 2001 р., Варшава * * * Хто вирізьбив тебе, чи плуг, чи море, Чи вітер, чи Роден — не знаю і мовчу, Але ж прекрасна ти, як божество суворе, За поцілунок твій життям я заплачу. Не доторкаюся до тебе. В’януть руки. Мого життя всі хвилі є в тобі: Печаль, і гордість, і вогонь розпуки, І дихання в диявола трубі. Я все хотів оддати Україні, Що падало з мойого колоска, А ти жила десь у моїм корінні, Як стежка над безоднею сковзька. 2009 р., Київ * * * Скажіть мені, куди подівся час Моєї молодості золотої, Ті дні, коли я окупантів пас, Чув на плечі гарячий ремінь зброї? Я не боявся смерті; тріскотня Ворожих автоматів — то забава. Дивилась в лісі смерть із-поза пня На мене не як рана, а як слава. Я крила мав прив’язані до ніг, Як чародій Гермес, поштар небесний; Мені здається, я по хмарах біг І гостре слово мав, як ніж дволезний. Моя душа, немов тунель, гула, Порожня ще, але вже мала око, Дивилась тужно на нічні світла, Журилася собою одиноко. Тепер моя душа — вже не тунель: Там повно світла, людського, живого, Там рани рідних і чужих земель, Але нема нічого молодого. Та ні, неправда! Там десь я стою, Де стіни давні каменем підперті, Там зблизька я дивлюсь на смерть свою І, як хлопчина, не боюся смерті. Жовтень 2016 р., Київ Біля Тараса Шевченка у Варшаві Сніг ішов лапатий. До чола Бронзового сніг чіплявсь, як терня. Сніг також виблискував, як меч Над Тарасовою головою. Підійшов я в присмерку. Мороз Брав за серце. Польща святкувала. Сніг злітав з тернового вінка. В колючках я бачив зблиски крові. А Тарас не рухався. Свічу Він тримав, як символ правди й сонця. Я ж побачив — свічка та горить, Полум’я хитається од вітру. Надійшли колядники малі, І “Wśród nocnej ciszy” заспівали. І той сніг, що зблискував, як меч, Що світив, як терня, впав на землю. 1.ХІІ. 2016 р., Варшава Голоси металу Я чую з Києва вночі далекі дзвони, То звук мого села, залізо й мідь. Дзвіниці при церквах, в землі мої патрони, В стодолі батьків плуг, що як жебрак стоїть. Я розрізняю в сні переклики металу, Бо ж був я дзвонарем, зерно, а не лушпа. Патрони я ховав, бо готувався змалу Іти зі зброєю, не голіруч в УПА. Леміш згадав мої відскоки та підбіги До коней, що мене хотіли розтоптать. Я був погоничем! Отець тримав чепіги. А нива слалася, неначе грань з багать. І татова коса тепер мене згадала, Що гострою була, як дівчина моя. Коса бринить, немов моя душа зухвала, Той подзвін я почув, як стогін солов’я. Нарешті скрикнула мого ременя пряжка — Тризуб не золотий, але добірна спиж. Оце тобі, Москво, біля Донця розтяжка — Ти на моїй землі простягнешся й згориш! 12.ХІІ. 2016 р., Київ * * * Низенькі гори, млою вкриті, А на високих сніг лежить. Ось вийде сонце за дві миті, Жди і дивись в сумну блакить. Дві миті будуть, як два роки, Як два століття, якщо ждать; Не жди, вставай, вставай, допоки Незбуджені, як мертві, сплять. Пройди під вікнами. Хороми Багатіїв, рабів гроби Буди, скликай поснулі громи На темні голови ганьби! Буди, дзвони, ти маєш вздріти Як встануть мертві і живі, І будуть гратися, як діти, На сонця золотій крові. 01.ІІІ.2017 р., Київ Юрій Кондратюк Настане час новий. Боги і люди На Місяці зустрінуться й покажуть Поселенцям і руйначам Землі, Зеленої колись, та вже сухої, З морями без води, без риби й без коралів, Три точки ще живі, де народився, Де вчився й виріс Юрій Кондратюк. Прагнущий зір його згадають люди, Зір молодий, що в небесах побачив Нові джерела людського життя. Вони покажуть Луцьк, Полтаву й Київ, Три з молоком і розумом колиски, Де сили набиравсь тривожний геній. Боги мовчать. Не знають, що робити, Як їм пристосуватись до людей. Вони питають бога справедливості: “За що Москва Кондратюка замордувала?” Бог справедливості мовчить. Земля говорить: “За що? За непокору й рідну мову Не зраджену, за погляд зору в небо, Всезаздряща Москва його убила”. А я стою в юрмі, біля Енея, Десь там, де молоденький Кондратюк Стояв колись, де зір ясних алея Збігала до його тривожних рук. Я мислив про Полтаву, вбиту тричі, Воскреслу тричі в рідних іменах, І на її воскреслому обличчі Я бачив усміх, що злітав, як птах. Живи, Полтаво, ворогів прищепи Помруть, а ти тримайсь імен своїх — Кондратюка, Петлюри і Мазепи, Живи і зберігай Енея сміх! 25.V.2017 р., Київ — Полтава Піду я в ліс Я в ліс піду й не вернуся ніколи, Хоч того лісу вже давно нема, Пройду стежки старі й нові околи, І вчую — грає, кличе знов сурма. Сурма чоти, сурма моєї сотні, Сурма мого маленького роя. Там хлопці ждуть задумані, маркотні, Там зброя жде мене, як смерть моя. А я ту зброю полюблю й пригорну, Хоч вся вона з московського плеча. Візьму її й піду в безодню чорну, До себе притулю, немов дівча. А вже десь там, де сяє час, як бритва, Пайдьошники горять, і я горю. І падаю, але моя жага й молитва — Зірниця обертається в зорю. 1.VI.2017 р., Стопчатів Три сини Неонілі Кременчанці Мати Гафія. Три сини. Три повстанці. Три бандерівці збройні. Три свободи мечі. Мамо, я знаю, як ви молилися й плакали вранці, Коли виряджали дітей, як ридали за ними вночі. Три брати, наче різні, та одна непокора шалена, Кров палахкоче — і сліпнуть од неї лякливі хахли. Мамо, я знаю, що ви цілували синів у рамена, Як зброю взяли вони в руки й вмирати пішли. Три сини, три, московськими зайдами вбиті, Два сотенні, а третій — кулеметник роя. Мамо, я знаю, що для них сорочки були вшиті, Вишиті чорно-червоним, як сорочка моя. Три сини, три Гафіїні з хутора Вірля, Три сини твої, Господи, три криваві хрести. Ти дав силу їм вийти на смерть, на широке прострілля, Дай же сили й мені до свойого хреста підійти. 4.IV.2017 р., Кременець Печальний фестиваль пісень Європи Зібрались в Києві, кричать, а не співають, І майже всі вони англійською кричать, Здається їм, що світ розвеселяють, Єдиномислія, свободи й правди вчать. Скажіть мені, чому соромляться співати Своїми мовами ці люди молоді, Дівчата-янголи і хлопці — пишні хвати, Позбирані в добірній череді? Я про господарів питатися не хочу, Забуду їх, народу в них нема, Та не забуду Білорусію співочу, Що піднялась над зорями всіма. Здавалося, провінція Європи, Співаючи, вшанує москаля. Аж ні! Погасли мудрі розторопи, Засяяла нескорена земля. Співайте, браття жовті, чорні, білі Своїми мовами, допоки грає кров Як ні — обернемося всі в автомобілі, І зникнемо всі разом int one throw*. Народи є залізні, як підкови, Та є й сяйливі, як роса з трави; А ми — народ, що народився з мови, Палаючої на кострах Москви. Травень 2017 р., Київ Дунаю мій, згадай про Україну! Дунай тече в піснях мого народу, А з тих пісень зросла душа моя. На берег золотий шукати броду Ходив я, наче в снах, мале хлоп’я. * int one throw — за одну мить (англ.)

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин