Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Поетів Щоденник є справді “серцем · продиктований”. Шевченкіана 12 · с. 12сторінка оригіналу ↗

Шевченковому Щоденнику — 160 років

Слово Просвіти, №34 за 2017 рік

Продовжуємо проект, присвячений 160-й річниці з часу початку в червні 1857 р. Шев- Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка 23 серпня С 15 по 22 августа был у меня в грязной и пыльной Астрахани такой светлый, прекрасный праздник, какого еще не было в моей жизни. Земляки мои, большею частию кияне, так искренно, радостно, братски приветствовали мою свободу и до того распростерли свое гостеприимство, что лишили меня свободы самому вести свой журнал и взяли эту обязанность на себя. Благодарю вас, благородные бескорыстные друзья мои. Вы подарили меня такою радостию, таким полным счастием, которое едва вмещаю я в моем благодарном сердце. И память об этих счастливейших днях я вношу не в прозаический журнал мой. Я внесу в сокровищницу моего сердца. 15 же августа вечером Зброжек случайно у Сапожниковых проговорился, что я в Астрахани. И 16 августа я возобновил старое знакомство с Александром Александровичем. Это уже был не шалун-школьник в детской курточке, которого я видел в последний раз в 1842 году. Это уже был мужчина, муж и, наконец, отец прекрасного дитяти. А сверх всего этого, я встретил в нем простого, высокоблагороднейшего, доброго человека. Черта, характеризирующая семейство Сапожниковых. Он, не знаю как надолго, оставляет Астрахань и до Нижнего Новгорода предложил мне каюту на абонированном им пароходе “Князь Пожарский”. Пятирублевый билет, взятый мною, я возвратил в контору пароходной компании “Меркурий” с тем, чтобы он был отдан первому бедняку безденежно. Капитан парохода “Князь Пожарский” Владимир Васильевич Кишкин распорядился так, что вместо одного бедняка поместил на бар-же пять бедняков, не могших заплатить за место до Нижнего даже по цалковому. Черта практически благородная. …в грязной и пыльной Астрахани… За свідченням самого Шевченка, він виїхав із Новопетровського укріплення 2 серпня о 9-й годині вечора і прибув до Астрахані на човні, який курсував між укріпленням і містом, 5 серпня о 5-й годині після полудня, тобто, через 68 годин, за розкладом. Командиром човна, що здійснював військові та торговельні перевезення, був У. М. Петров (1800— ?), який свого часу закінчив Миколаївське флотське училище, багато років ходив по Чорному морю, а з 1838 р. служив на Каспійському. Астрахань — перший населений пункт, в який поет прибув, повертаючись із заслання. Він жив у місті з 5 до 22 серпня 1857 р., чекаючи на пароплав до Нижнього Новгорода. Тут він виконав малюнок “В Астрахані”. Це був перший після від’їзду з Новопетровського укріплення пейзаж. Зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка. Тарас Григорович неодноразово нарікав у Щоденнику на зовнішній вигляд Астрахані: “Всю эту огромную безобразную серую кучу мусору венчают зубчатые белые стены Кремля…”; “Кроме пыли, смраду… я ничего не встретил” і т. ін. Земляки мои, большею частию кияне… взяли эту обязанность на себя. Ішлося про земляків з України, здебільшого випускників Університету св. Володимира в Києві, які зробили записи в Шевченковому Щоденнику 15–20 серпня 1857 р. Ось деякі з них: Клопотовський Іван Петрович (1823–?) — учитель історії та географії в астраханській гімназії з 1850 р. Навчався в Університеті св. Володимира в Києві у 1845–1849 рр. У Шевченковому Щоденнику 15 серпня зізнався, що поета “зустрів, як батька, як брата, як найбільшого друга…” Незабитовський Степан Андрійович (1829–1902) — молодший лікар 45-го флотського екіпажу в Астрахані. Закінчив Університет св. Володимира в Києві у 1854 р.: “…я був ощасливлений зустріччю з любимим і шанованим мною поетом Тарасом Григоровичем Шевченком…” Одинцев Євтихій (Євген) Іванович (1831–1873) — молодший лікар 46-го флотського екіпажу в Астрахані. У 1855 р. закінчив Казанський університет. З гордістю записав 16 серпня, що “провів день з поетом Малоросії Шевченком”. Чельцов Федір Іванович (1826–?) — молодший лікар Астраханської стройової роти. У 1853 р. закінчив Університет св. Володимира в Києві: “З душевним захопленням я… провів кілька годин із моїм милим батьком, старим козаком Тарасом Григоровичем Шевченком, за що дуже вдячний Богу…” Вы подарили меня такою радостию, таким полным счастием, которое едва вмещаю я в моём благодарном сердце. Дуже важливий момент! Уперше після заслання Шевченко з щемливою радістю відчув, що поетична слава його, попри довгі роки відсутності, не лише збереглася, а й зростала. Звичайно, він мав інформацію про це, зокрема, й щодо його астраханських прихильників. Скажімо, російський письменник О. Ф. Писемський писав поету з Астрахані 6 липня 1856 р.: “…Я бачив на одному вечорі чоловік 20 ваших земляків, які, читаючи Ваші вірші, плакали від захвату і вимовляли Ваше ім’я з благоговійністю. Я сам письменник і більше цієї заочної честі не бажав би іншої слави та відомості, і хай послужить все це втіхою у Вашому безвідрадному житті!” Проте цього разу не заочно, а навіч, серед незнайомих, але близьких за духом людей, Шевченко переконався в тому, про що писав Михайло Максимович стосовно всієї дороги поета із заслання в Петербург: “Повернення Шевченка, після 10-річної розлуки, вітала вся Україна і не- Україна істинним захопленням: на всьому шляху від Астрахані до Петербурга…” Дивовижно точно розділив М. О. Максимович увесь світ навпіл, виокремивши найдорожче для Шевченка — “Україна і не-Україна…” Згадаймо гірке і болісне відчуття покинутості, що неминуче огортало поета на засланні та В Астрахані. Т. Г. Шевченко (1857) страху, що його забули, не почують: Мій Боже милий! Як хотілось, Щоб хто-небудь мені сказав Хоч слово мудре; щоб я знав, Для кого я пишу? Для чого? За що я Вкраїну люблю? В Астрахані молоді шанувальники поета, в першу чергу з України, сказали йому синівське слово любові й величання та навіть записали його в Шевченків Щоденник… І це було, безумовно, важливо для духовного космосу поета, який після заслання повертався до повноцінного життя, з насолодою вдихав інтелектуальне повітря. ...в прозаический журнал мой. Одна з назв поетового Щоденника. Найчастіше він називав його “журнал”, “мой журнал”, але були й інші синоніми: “мои записки”, “пёстрая книга”, “тетрадь, чтобы записывать”, “моя верная хроника”, “прозаическая хроника”. У даному випадку Тарас Григорович, охоплений радісними емоціями, відтінив буденність його попередніх записів у Щоденнику. …в сокровищницу моего сердца. Хочу наголосити, що в Шевченкових емоціях і зізнаннях відсутній нарочитий пафос, його внутрішня піднесеність, духовне натхнення виплеснуті з глибини серця. Це той особливий момент, коли наочно видно, що поетів Щоденник є справді “серцем продиктований”, а нові позитивні враження та щасливі почуття Тарас Григорович зберігав у “скарбниці свого серця”. …Зброжек… Зброжек Томаш (1821— ?) — старший лікар 17-го робочого екіпажу в Астрахані. У 1850 р. закінчив Університет св. Володимира в Києві. 20 серпня зробив у Шевченковому Щоденнику запис польською мовою, в якому назвав Шевченка “святим народним пророком — мучеником Малоросії” і наголосив, що поетове “перебування серед нас робить мене цілком щасливим…” …я возобновил старое знакомство с Александром Александровичем. Ішлося про Сапожникова Олександра Олександровича (1833—1887) — астраханського купця першої гільдії, рибопромисловця-мільйонера. Шевченко знав О. О. Сапожникова ще на початку 1840-х рр.. у Петербурзі, коли навчався в Академії мистецтв, а той брав у нього уроки малювання. Знайомство відновилося 16 серпня 1857 р. в Астрахані. В будинку Сапожникових містилась “штаб-квартира” експедиції для вивчення Каспійського моря під керівництвом ученого-ембріолога К. М. Бера, який неодноразово приїздив на Мангишлак, тому Шевченко називав О. О. Сапожникова “безмездным астраханским метрдотелем”, тобто за В. І. Далем, “даровым, ничем не вознаграждаемым”. …я встретил в нём простого, высокоблагороднейшего, доброго человека. Ці та інші захоплені Шевченкові слова щодо О. О. Сапожникова досі домінують у шевченкознавстві, хоча в щоденниковому запису від 28 серпня є фраза, яка пояснює, чому поет зрештою помилився в його оцінці: “Простое человеческое обращение со мною тепер мне кажется чем-то сверхъестественным, невероятным”. Та про все по чину. Через сім місяців — 20 березня 1858 р. — Тарас Григорович у Першопрестольній протягом шести годин “місив московську грязюку”, і, вийшовши з Кремля, попрямував до “високоблагородного, доброго чоловіка”: “Зашёл к А. А. Сапожникову, моему спутнику из Астрахани до Нижнего. Болен, никого не принимает. И хорошо делает, потому что я весь облеплен грязью”. Шевченкове покірне пояснення цього прикрого епізоду лише надає йому гіркої драматичності. Навіть якщо О. О. Сапожников і був хворим, він, безперечно, міг би виявити до поета елементарну людську увагу. Між іншим, через день С. Т. Аксаков, який був справді важкохворим і нікого не приймав, дізнавшись про прихід Шевченка й М. С. Щепкіна, всупереч лікарській забороні покликав їх до себе. Та й у той день, одразу після невдачі з О. О. Сапожниковим, втомлений Тарас Григорович “поплентався” до А. М. Мокрицького і, нарешті, “відпочив у нього”. На мій погляд, у випадку з О. О. Сапожниковим недостатньо говорити лише про брак будь-якої культури гостинності, а й про його безсовісне ставлення до поета. Передусім нагадаю сюжет, який не привертав увагу дослідників. У листі Шевченка до М. М. Лазаревського від 18–19 жовтня 1857 р., тобто за місяць після розставання з О. О. Сапожниковим, Шевченко попросив: “Як побачишся з графинею Настасією Іванівною, то спитайся, чи був у неї Сапожников, з котрим я плив із Астрахані в Нижній”. Справді, в Щоденнику 21 вересня поет занотував, що “Сапожникова просил в Петербурге целовать мою святую заступницу графиню Н. И. Толстую”. Це було важливо для Шевченка, бо водному з наступних листів знову просив М. М. Лазаревського: “Та не забудь спитати у графині Н. И, чи був у неї з моїм поклоном Сапожников”. А той нарешті відповів 9 грудня: “Сапожников у них не был и они ничего не слышали об нем”. Тож не виконав астраханський рибопромисловець поетового прохання. Та це лише квіточки... Після повернення в Петербург О. О. Сапожников узагалі не захотів підтримувати знайомство з Шевченком. Четвертого травня 1858 р. поет усе-таки пішов до нього додому вже в Петербурзі: “Я пустился к нему, застал его дома, но он меня не принял по случаю скорого обеда. Это меня немного сконфузило, я отряхнул прах от ног своих...” І знову Тарас Григорович, як ів Москві, пережив приниження, яке нагадало йому про зневаження його людського достоїнства впродовж довгих років — і не лише в казармі. Чому так докладно пишу про це? Мені боляче, що сумний факт Шевченкової біографії досі фактично замовчується, принаймні не оцінюється з моральної точки зору. Це почалося ще з О. Я. Кониського, який, услід за Шевченком, схарактеризувавши О. О. Сапожникова в Астрахані як “людину просту, добру і високоблагородну”, нічого не сказав про марну спробу Шевченка потрапити до багатія в Москві. У “Літописі життя і творчості Т. Г. Шевченка”, виданому в 1961 р. М. М. Ткаченком, кученкового Щоденника, який поет вів до травня 1858 р., а в липні подарував М. М. Лазаревському. Щомісяця ми публікуємо один-два записи Тараса Шевченка з авторськими коментарями історика-шевченкознавця Володимира Мельниченка. У цьому числі звертаємося до поетового запису від 23 серпня 1857 р., зробленого на пароплаві по дорозі з Астрахані до Нижнього Новгорода.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин