Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Поетичний автограф · “Не вірші пишу, а псалом шепочу: крім серця, не маю я іншої жертви...” · с. 13сторінка оригіналу ↗

ВВііккттоорр ГГРРИ ИЦ ЦЕЕННККО О.. Останнє побачення

Слово Просвіти, №34 за 2018 рік

Він був одним із лідерів громадської організації української культури “Мрія” в Івановській області Російської Федерації. І не лише формально, оскільки його обрали заступником голови організації. Вона й творилася з ініціативи кількох людей, серед яких був він, а також існує значною мірою завдяки його щедрій фінансовій підтримці. Не було жодного проекту “Мрії”, який би він не підтримав своїми коштами. Чи це українська недільна школа в місті Тейково, де він жив, чи український самодіяльний театр “Мрія”, чи видання українських газет, чия важливість на теренах Росії зростає особливо. Я познайомився з ним ранньої осені в Іваново, куди приїхав на запрошення “Мрії”. Він справді з гордістю розповідав про те, що організація українців області має не лише плани на майбутнє, а й свою біографію. Тобто створилася вона не вчора і уже встигла згрупувати довкола себе тих, хто тут, у російському краю, де українцем бути особливо важко, не відмовився від свого національного кореня. Не випадково керівники Івановської міської адміністрації потвердили, що українська діаспора — найсильніша з усіх тутешніх діаспор. Він був офіцером Радянської армії. Служив у Росії, куди його направили після закінчення військового училища. У час горбачовської “перестройки” в одній із всесоюзних газет з’явилася стаття офіцера Побуринного про те, що Україна неодмінно стане незалежною державою і що матиме вона не тільки свій уряд, національну валюту, а й Збройні сили. Командування розцінило це як зраду офіцерської присяги, як агресивний націоналізм. У біографії Побуринного розпочався вже цивільний період, який і привів його до бізнесу. Засноване ним підприємство одержало принципово українську назву: “Заповіт”. Так назвав Володимир і футбольну команду в місті Тейково, яку він фінансував. Під час тих зустрічей ще раз відчулося, який тісний світ, і ми здебільшого знаємо одне одного, хоч, бува, формально не знайомі поміж себе. Побуринний розповідав, що зразком бізнесмена і мецената має Петра Яцика, котрого він пізнав з моєї книжки “Українець, який відмовився бути бідним”. Це ж саме під впливом Яцика він почав жертвувати на українські справи, засвоїв філософію сильних людей, які повинні допомагати слабшим. Побуринний захоплювався розмахом Міжнародного конкурсу з української мови ім. П. Яцика, вирішив встановити свої премії для його учасників в Україні, простежити, щоб до мовного турніру приєдналася і Тейковська українська недільна школа. І ще в нього з’явилася мрія стати членом Ліги українських меценатів. Його родина в Чорткові на Тернопільщині чекала Володимира в гості. Написав, що привезе молодшу доньку, якої родичі не бачили. Не приїде. Куля поставила в його житті крапку, коли йому заледве повернуло на четвертий десяток. Втрата таких людей — це як втрата прекрасних надій і можливостей. Обов’язок живих перед мертвими — нагадувати світові їхні імена, щоб вони не пішли в небуття. Ліга українських меценатів встановила для учасників Міжнародного конкурсу з української мови премію Володимира Побуринного. Він цього хотів. І так буде. Треба його пам’ятати. Він на це сто разів заслуговує. * * * Боляче усвідомлювати, що його — молодого, сповненого амбітних планів на завтра, — куля скосила на злеті. Він уже не просто самовизначився, а зустрів самого себе. Сподівався від себе багато (мав для того всі підстави!). Але життя вищирилося до нього зловісною гримасою. Росія не стала прихильною для українця Побуринного. І це мимоволі наводить на сумні роздуми, в яких неминуче слово забирає похмура символічність ситуації і напрошуються широкі узагальнення. Особливо вже в контексті гібридної україно-російської війни. Легко уявити, де був би сьогодні Побуринний, якби не загинув тоді, коли він тільки здіймався до свого зеніту. Це — ще одна наша втрата тієї української людини, яка вже потужно виростала над пересічними індивідами і могла стати на один рівень із тими, на кому тримається український світ. Для нас це — болісна втрата. А для Росії — буденний факт. Там одним убивством більше чи менше не має ні для кого аніякогісінького значення. Кредо Я — поет. Така вже воля Бога... Визнайте її — немов закон. І Всевишнім обрана дорога, що завжди — окремо від колон... Не махав ніколи прапорами, і вождем нікого не обрав, і дружу давно лише з вітрами, а на бурю вже не маю прав. Бог обрав і для народин дату, сам я вибрав мову і народ — Україну, на хресті розп’яту, і людей, що порають город. Божий задум не мені судити — хай по правді судить нас Господь. Має край мій в Судний день спалити?.. Хай мою сьогодні спалить плоть!.. Могила невідомого поета Лежу, як бачите, під тьмяним дерном, лиш на камінні зеленіє мох. Не тут посіяні Господні зерна, хоча й для мене не жалів їх Бог. Жадана тиша. Лиш напередодні чи рік тому співали солов’ї, та їх забрали ангели Господні, щоб не тривожив спів думки мої. А на могилі — ні хреста, ні квітів, ні надпису, що тут лежить поет. І плачуть наді мною тільки віти, хоча й дарма: я вирвався з тенет!.. Не я, а ви ждете Страшного суду, бо наді мною вже відбувся суд: у двох серцях і далі жити буду і, може, не лежатиму отут... * * * Я знов журюсь — душа кричить: світ вмитий кров’ю і сльозами, тому дарма у Божім храмі органна музика звучить. В цій музиці, звичайно, сила… В душі ж відлунює: “Ганьба!”, бо хтось продав-купив раба, а десь брат брата взяв на вила. Коли б з ікон над вівтарями з’явився натовпу Христос, ридати б, мабуть, довелось Йому кривавими сльозами. Еволюція З моря звірі виповзли на сушу, в небо синє піднялися птиці... Нам Всевишній дав безсмертну душу, хто ж то — плаху та сокиру з криці?.. Що не витвір — знову гільйотина! І такі ми будемо до гробу: тягнеться до всесвіту людина, а верта з небес творцем потопу. Ми не з глини чи земного праху: іншого навчив учений Дарвін. У майбутнє дивимось без страху, хоч чекає доля динозаврів. Нас, напевно, жде нова програма, більш всього, без перемін суттєвих: все почнеться знову від Адама, тільки змій в Раю не звабить Єви... * * * Не вірші пишу, а на себе донос пишу, мов сексот, в комітет держбезпеки: за давній мій гріх був розп’ятий Христос, за мене невинно вмирали дейнеки. Не вірші пишу, а нотую думки і з кимось ділюся своєю печаллю: для мене монахи звели Соловки, та інші за мене сідали на палю. Не вірші пишу, а таврую себе, бо довго ходив по дорогах незрячим: от знову хоронять, Вкраїно, тебе, а я це так пізно, невдаха, побачив. Не вірші пишу, а псалом шепочу: крім серця, не маю я іншої жертви... Та знаю я певно: Всевишній тих чув, хто зміг за Вкраїну достойно померти. * * * Я ваших, недруги, не потребую спогадів, хоч слово в них — як бронзове лиття. Не потребую я хвали від погані, а лиш хули — і тільки за життя. Сьогодні будьмо щирими й відвертими: живіть, немов поета й не було. Хай вірші будуть з пам’яті зітертими, як з карт районних батьківське село. Були ми з ним чомусь неперспективними (в Європі, кажуть, не такий масштаб) і часом дуже-дуже, мабуть, дивними, як пращурам замурзаний арап. Ніхто не буде, знаю, гірко плакать, й дубовий хрест не витешуть майстри. Тож зайвого не треба набалакувать, щоби ясу розносили вітри. І повезуть труну не до Оленівки — ні кладовища там, ані людей. Тому не треба зайвої полеміки — в якім краю відзначить ювілей... Я ваших, недруги, не погребую спогадів — сльози достатньо на очах рідні... Я жив погано, бо торкався погані — за це Всевишній сам воздасть мені... * * * Я вперше народився в дні суворі, коли собори зводив Ярослав. Навчався люд хилитися в покорі, а я в душі кумирню будував. В житті наступнім в ролі менестреля Прекрасній Дамі я складав пісні. І з тих часів б’ють у душі джерела, в яких жура — мов камені на дні. Не полюбляв я лицарські турніри і шпагу зовсім не виймав з піхов, тож смерть знайшов на кінчику рапіри, коли мою зневажили любов. Мої молитви заспівали півчі, коли на захід пролягли шляхи. Я там зустрівся з чародієм з Вінчі, що ніс покуту за чужі гріхи. Сто літ потому я мости вже зводив, торуючи над урвищами путь, в пустелях міг знайти підземні води, у формулах — життя людського суть. Та будь-коли я не міняв на злато чужої волі та своїх надій, а лиш хотів постійно бунтувати і по дорозі не ходив кривій. Можливо, в світі цім живу востаннє, бо сьоме коло пекла я пройшов, та знов душа готова до повстання: увосьме йду, щоб звідати любов. * * * “Найбільший гріх — людська гординя”, — чужий я вичитав рядок, і вирвав я кілок із тину, хоча на бунт вже був зарок. Хоча вважав себе я пилом, що впав з космічного шляху (мене життя нещадно било об твердь земну — тверду й суху!). Я вже тепер не звусь поетом, як в юності назвав себе, хоч взнав Поезії секрети і від землі, і від Небес. І знову бунт. З плеча чужого костюм — оцей душевний біль?.. Я ж не просив нічого в Бога, а лиш страждання породіль, коли народжую я слово, що жаром розпіка мене... А ворог мій плете обмови, немов мережку з муліне... Що заздрить хтось, я знову винен, як винен, що не заздрю сам? То що ж зробити я повинен, щоб болю вірили й сльозам?.. Бунтую, зоряну годину, як перше, жду на свій поріг, хоча вже знаю про гординю, що це — мій гріх, найбільший гріх!.. * * * Я над проваллям птицею полину і в будні захмелію без вина, лиш хай погладить, як малу дитину, дарована від Господа жона. Вітри любові вдарять у вітрила, і щогла задзвенить, немов струна, та за умови: щоб мене любила дарована від Господа жона. Я ще здійснити подвиги зумію, хоч і вкриває скроні сивина: мов квіти, сіє у душі надію дарована від Господа жона. І не загину я в життєвім вирі: біди хлебнути — нам не первина. Потягне корабель мій на буксирі дарована від Господа жона... Що в імені твоїм? Дружині “Хельга, Хельга!” — стогін берегами, після нього — шрами на лиці: з друзями, немовби з ворогами, за стерничку билися гребці. “Ольго, Ольго!” — скорені древляни, як у вічі глянула їм смерть, кидали прокляття Ользі з ями, у яку штовхнув їх княжий смерд. За чужими для Русі морями протягом кількох десятиліть виривали це ім’я із рани сталь варязька й візантійська мідь… Я відкину всі, що людям дані в церкві християнські імена: лиш твоє — варязьке! — у гортані має смак столітнього вина. м. Кривий Ріг

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин