“Левко Лук’яненко золотими літерами назавжди вписав своє ім’я в історію України”. · 5 Постать · с. 5сторінка оригіналу ↗
Яскравий символ епохи Світлої пам’яті Левка Лук’яненка
Слово Просвіти, №34 за 2018 рік
Анатолій КОВАЛЬЧУК, просвітянин м. Бориспіль
Засуджений за патріотичну діяльність до страти, 32-річний Левко (не вбивця, не душогуб, не терорист, а мирна, інтелігентна, високоосвічена людина!) 72 доби провів у камері смертників — темному, похмурому, схожому на могилу казематі, щомиті чекаючи розстрілу. Понад два місяці перебував у незбагненному для більшості людей психоемоційному стані, коли кожна хвилина, година і кожен день життя сприймаються як останні. Проте комуністична влада, несподівано продемонструвавши “великий гуманізм” щодо молодого освіченого українця, милостиво пощадила його, скасувавши смертний вирок (існує версія, що за свого земляка заступився тодішній генеральний прокурор СРСР Руденко, також уродженець Чернігівщини). Але окупанти побоялися відпустити на волю незламного українця, тому не визнали його невинним, не виправдали. Натомість учасника бойових дій у Другій світовій війні, правника з дипломом юридичного факультету Московського держуніверситету на 15 років запроторили до концтабору. Довгі 27 років — майже третину свого життя — відмучився Л. Лук’яненко в комуністичних катівнях. І за що? За небажання бути рабом і холуєм совєцького антиукраїнського режиму, за спробу на практиці реалізувати гарантовані тодішньою Конституцію людські й національні права. Зокрема — право на вихід України зі складу СССР. Чим дорогий для нас Левко Лук’яненко, за що ми, українці, безмежно вдячні йому і багатьом сотням його побратимів, мужнім патріотам і правозахисникам — колишнім політичним в’язням московсько-комуністичного режиму, чому пишаємося ними? Передусім за те і тому, що ці люди високо підняли планку моральних вимог до себе й до свого оточення. Вони не могли й не хотіли жити у щоденній брехні й криводушному лицемірстві. Кришталево-чисте сумління не дозволяло їм брати приклад зі слухняно-мовчазної більшості, ставати безхребетними пристосуванцями, покірними, прислужниками ворогів і носити маску лояльності до ненависних окупантів. Своїм чесним життям, безкомпромісною боротьбою за волю Батьківщини Л. Лук’яненко і його соратники продемонстрували світові: попри жахливе, довготривале нищення Москвою українства, найкращі представники нашого народу завжди зберігали (також і нині плекають!) вільний, нездоланний, ніколи й ніким не переможений козацько-гайдамацький героїчний дух. Пам’ятаймо: саме завдяки могутньому революційному духові, “що тіло рве до бою, рве за поступ, щастя й волю”, і постала Самостійна Україна. На жаль, наша Держава нині ще зовсім не така, про яку мріяли багато поколінь українців, за яку ми боролися — завзято, натхненно й відважно, з великою вірою у власну правоту і тріумфальну перемогу, з упевненістю в тому, що влада і власність у Вільній Україні назавжди перейдуть до рук нашого народу, що добро і правда остаточно переможуть і на віки-вічні запанують на рідній землі. Нині було б помилково і несправедливо вважати Л. Лук’яненка та інших жорстоко покараних московськими окупантами активних учасників руху опору комуністичній владі лишень невинними жертвами політичних репресій. Акцент треба ставити не тільки і не стільки і не так на величезній саможертовності борців за Україну, як на їхній безмежній, непереборній синівській любові до рідного народу, до святої правди, добра і справедливості. А також на рідкісному героїзмі, на непересічних бійцівських якостях. На непохитній вірі в Бога, яка завжди дає наснагу і підтримує навіть у, здавалося б, безнадійній боротьбі за святу справу. Чимало учасників боротьби за Вільну Україну, серед них Л. Лук’яненко, не одне десятиріччя відмучилися в комуністичних в’язницях. А декотрі, — серед них і Василь Стус — вже більш ніколи не побачили рідної України. Бо не змогли вижити в холодному, гнилому кліматі далекої чужини, не витерпіли щоденних знущань і принижень з боку табірної адміністрації. Усі, хто особисто знав Л. Лук’яненка, констатуємо: довготривала важка неволя, багаторічна примусова відірваність від Батьківщини, ізольованість від родини, неможливість спілкування з побратимами — людьми високоосвіченими, культурними і гуманними, які сповідували українські і загальноцивілізаційні моральні цінності, не призвели до втрати ним природженої людяності й доброти, віри в остаточну перемогу справедливості. Він не зачерствів душею. Не зненавидів тих, хто ламав його життя (своїх ворогів) і, як справжній християнин, не прагнув помсти. Бо розумів: саме вони, його осатанілі кати — найбільші жертви московитського комуно-фашизму. Навіть на волі були ті виродки мерзенними боягузами, ницими, підлими рабами сатанинського кремлівського режиму. А він, понад чверть століття перебуваючи за колючим дротом, завжди залишався духовно вільним. Після всіх жахіть, пережитих в ув’язненні, Л. Лук’яненко вже нічого й нікого, крім Бога, не боявся. Ніколи не мав особистої охорони. Як політик і депутат, завжди був з народом, за кожної нагоди зустрічався з людьми, вислуховував їхні думки і пропозиції. Нам імпонували його розсудливість і мудрість, доброзичливість і делікатність, спокій за будь-яких обставин. А також ясність думки, неквапливість, аргументованість, короткість і чіткість мови. Він ніколи не дратувався, ні на кого не сердився і не кричав. Не вживав гнилих, лайливих слів. На відміну від багатьох колег-політиків — почасти грубих, холодно-бездушних, черствих, неврівноважених, лукавих і цинічних, він був справжнім, а не удаваним, найвищої проби українським інтелігентом, істинним європейцем. Як державний діяч, Л. Лук’яненко був мудріший і далекоглядніший за більшість колег. Він ніколи не вірив лукавій Москві, на відміну від декотрих новоспечених “патріотів і патріоток”, зневажав її плюгавих кагебістських керманичів. Вказував на потребу рішуче, швидко й остаточно вийти зі сфери політичного впливу Кремля. Вбачав велику небезпеку в економічній залежності від Московщини, зокрема від її енергоносіїв. Завжди говорив і писав: ідеологічна, інформаційна, культурно-духовна й мовна експансія споконвічного лютого ворога — пряма загроза національній безпеці України. Тому закликав владу берегти й розвивати українську культуру, відродити національний кінематограф, українізувати телебачення. Наполягав на зміцненні обороноздатності України, вважав, що наші добре оснащені й забезпечені Збройні Сили мають завжди перебувати в постійній бойовій готовності для відбиття наступу потенційного агресора. Наголошував: вектор цивілізаційного руху нашої держави повинен бути спрямований на Захід, а стратегічна мета України — вступ до НАТО та ЄС. Обурювався тим, що влада засмічена численною московською агентурою (міністр оборони і голова СБУ при владі “регіків” були громадянами Московії, а особистий перекладач чинного прем’єр-міністра і колишнього президента, якийсь Єжов — чи не нащадок сталінського наркома НКВД? — московським шпигуном). На жаль, всі самозакохані, здемонізовані великою владою високопосадовці мають спільну ваду: ніколи не прислухаються до висновків і порад незалежних, мудрих, (краще освічених, досвідчених і більших патріотів, ніж вони самі) представників громадянського суспільства. Зокрема про це з болем говорив також Богдан Гаврилишин та інші поважні особи. Натомість очільники цілковито довіряють своїм “аналітикам” (не відомо, з якої кишені вийнятим). Сумні результати недолугої кадрової політики й огидного механізму ухвален-
Не доживши півтора місяця до дев’яноcторіччя, яке припадає на 24 серпня — день 27-ї річниці Незалежності України, полинув у засвіти Левко Лук’яненко — унікальна Людина, Великий Українець, Національний Герой, який присвятив своє життя шляхетні меті: самовідданій, безкомпромісній боротьбі за державну незалежність Батьківщини.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
