Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“У цій плеяді українських істориків почесне місце належало і О. М. Апанович”. · 9 Незабутні · с. 9сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «Спомин про козацьку мати до 100-річчя від дня народження О. М. Апанович», с. 7

Спомин про козацьку мати до 100-річчя від дня народження О. М. Апанович

Слово Просвіти, №34 за 2019 рік

Продовження. Початок на стор. 7 Основні ж зусилля ювілярки були зосереджені на дослідженні історії запорозького козацтва. На цій ділянці української історії було небагато охочих працювати (маємо на увазі істориківпрофесіоналів, а не аматорів!). Козакознавцем номер один у материковій Україні, гідним продовжувачем справи Дмитра Яворницького, починаючи з 50-х років, слід визнати саме О. М. Апанович. Плідна праця в цьому напрямку знайшла яскравий вплив у двох монографіях: “Запорозька Січ у боротьбі проти турецькотатарської агресії: 50—70-і роки ХVІІІ ст.” (К., 1961) та “Збройні сили України першої половини ХVІІІ ст.” (К., 1969). То було справді нове і вагоме слово в науці! І річ тут не тільки в потужній і чудово проаналізованій джерельній базі, яка значною мірою складалася з архівних документів. У цих книгах, особливо у другій, авторка обґрунтувала концептуальну тезу про те, що збройні сили України, навіть в умовах колоніального наступу Російської імперії, яка використовувала козаків у своїх загарбницьких цілях і водночас поступово позбавляла самостійності, зберігали серйозний міліарний потенціал, забезпечили багато в чому перемоги над Османською імперією, врешті залишилися важливою ознакою Української держави. У книзі розглядалися також питання комплектації, озброєння, організації козацького війська, висвітлювалися козацька сторожова та допоміжна служби, було показано тягар утримання російського війська, покладений на українську людність. Варто підкреслити, що Дмитро Яворницький так і не встиг написати 4-й том своєї “Історії запорозького козацтва”, і тут найближчим попередником О. М. Апанович стає А. Скальковський, концепція якого багато в чому відбивала думку офіціозу з його зневажливим ставленням до запорожців і козаків узагалі. У цьому розумінні погляди О. М. Апанович не мають нічого спільного з поглядами Скальковського, вона на підставі солідного кола джерел підкреслила прогресивне історичне значення українського козацтва. Отже, справедливість народного погляду на козацтво, висловленого в численних історичних думах і піснях тощо, знайшла нове наукове підтвердження. Хоча авторка і не розглядала спеціально роль запорожців у освоєнні та заселенні Південної України, однак і наведених нею фактів було досить аби підважити фальсифікаторські теоретизування “новоросів”, які замовчували роль українців-запорожців, всіляко роздмухували і підносили роль Катерини ІІ та уряду Російської імперії у цій справі. Книга “Збройні сили…”, хоча й була видана малим накладом (3000 примірників), дістала високу оцінку науковців. Водночас це видання було єдиним після довгих років солідним і об’єктивним дослідженням історії запорозького козацтва, чого українська історична наука не знала з 20-х років. Книга стала бестселером, вона миттєво розійшлася, її без перебільшення прочитали всі свідомі українці, вона зробила ім’я О. М. Апанович відомим по всій Україні. Це вже тоді викликало невдоволення можновладців, ідеологією яких був російський великодержавний шовінізм (таких, треба сказати, було більшість навіть за часів, коли першим секретарем ЦК КПУ був Петро Шелест, що мав певний сентимент до України і давав певний простір діяльності українознавців). Дві солідні монографії, видані протягом восьми років, склали надійну підставу для захисту докторської дисертації, однак для Олени Михайлівни головним були не наукові ступені, а наука як така, тож вона не перестає активно розробляти козацьку тематику. Велику увагу вона приділила дослідженню військової історії України, військового мистецтва козаків та їхніх провідників — гетьманів і кошових отаманів. У останньому разі історія України і козацтва, зокрема, персоналізувалася, роль особистості в історії поставала у своїй справжній величі, а не тому приниженні, що нав’язувалося ще “класиками” марксизму-ленінізму. Крім військової тематики, О. М. Апанович зверталася до вивчення і політичних та міжнародних зносин козацтва, його соціально-економічного становища. В той час, коли настирливо пропагувалася теза про нібито непримиренну міжусобну боротьбу козацької старшини та низів, про нібито глибоку внутрішню кризу Січі, викликану її нібито архаїчним устроєм, О. М. Апанович наголошувала на зовнішніх причинах знищення Січі (колоніальний наступ Російської імперії), на прогресивності устрою Січі, який був справді демократичним. Звичайно, на весь голос про це сказати тоді не можна було, але досвідченому читачеві вистачало й тієї інформації, що наводилась у цих працях. Характерно, що через 25—30 років О. М. Апанович розставить крапки над “і” і внесе нові акценти у висвітлення цієї сторінки життя Запорожжя. Вона підкреслить, наприклад, демократичні риси державного устрою Січі, наявність у козаків, особливо запорожців, фермерського типу ведення сільського господарства. Відомо ж, що саме цей американський (фермерський) шлях розвитку капіталізму дав неоціненні переваги США над тими країнами, де домінував так званий “прусський” шлях (кайзерівська Німеччина, Росія). Поступово виростало ядро українських істориків, які відроджували славні традиції класичної української історіографії, грубо перервані в 30-х роках. Важливу роль як науковець і організатор відігравав Ф. Шевченко, у розквіті творчих сил були М. Брайчевський, Я. Дашкевич, Я. Дзира, Я. Ісаєвич, О. Компан та ряд інших. У цій плеяді українських істориків почесне місце належало і О. М. Апанович. На рубежі 60— 70-х вона була визнаним авторитетом, з її думкою рахувалися в академічних колах, на її продукцію виходили позитивні рецензії і за кордоном, що в той час було великою рідкістю. До Олени Михайлівни тяглася молодь, яка шукала порад, консультацій, яка хотіла займатися історією козацтва, творила кінофільми, художні полотна на цю тематику. Народилося про неї важливе й одночасно сумне прислів’я: “В совєцькій Україні лише один козак, і то — жінка”. Бо настав 1972 рік, що приніс зміну керівництва Компартії України. На місце більш-менш ліберального в “українському питанні” Петра Шелеста Москва поставила Володимира Щербицького, який з волі Брежнєва та Суслова різко посилив русифікаторську політику в Україні. Ідеологічний апарат ЦК КПУ очолив тоді сумнозвісний Маланчук. Тоді одним розчерком пера було ліквідовано сім історичних щорічників, з видавничих планів було вилучено майже все, що стосувалося історії України козацької доби, а центральні українські історичні журнали стали нагадувати “Блокнот агітатора”, розпочалися “чистки” і в творчих колективах. Не обминула “чаша сия” й Інститут історії. 12 вересня 1972 року з нього було звільнено О. М. Апанович, а також О. С. Компан та Я. І. Дзиру — чільних фахівців відділу феодалізму. Формально їх було звільнено за скороченням штатів, а фактично за дисиденство в науці. Водночас стали друкуватися погромницькі статті, і сам Щербицький протягом десятка років не переставав закликати до боротьби з “ідеалізацією старовини, князів та гетьманів”. Під ніж пішли книги письменників Романа Іваничука (“Мальви”), Івана Білика (“Меч Арея”), ряду істориків, у тому числі монографія О. Апанович “Збройні сили України першої половини ХVІІІ ст.”, науково-популярна книга О. Киценка “Хортиця в легендах і переказах”… З друку було знято всі статті Олени Михайлівни, деякі з них були видані під чужими прізвищами. Її праці не дозволяли друкувати, навіть не рекомендувалося посилатися на них. То був тяжкий удар…. Бути позбавленою творчої роботи, можливості реалізувати свій величезний потенціал — цього вже було достатньо, щоб глибоко зранити душу будь-якої людини. Вона ще була й під пильним наглядом КГБ. У Дніпропетровському університеті мені (ще аспіранту) сказав якось один історик, який досить високо стояв в службовій ієрархії: “А ти знаєш, что Апановіч била за самостійную Україну?” Це був звичайний прийом україножерів. Досить було міській людині говорити українською мовою, щоб її записали в петлюрівці чи бандерівці. Знімали посилання на її книги навіть у внутрішніх рецензіях, які не призначалися до друку (сам свідок цьому у Запорозькому педінституті 1975 р.)… Врешті, після восьмимісячного безробіття, Апанович взяли працювати у відділ рукописів Центральної наукової бібліотеки АН УРСР, причому поставили в жорстокі умови постійного контролю, коли фіксувався кожен її вихід у коридор чи телефонний дзвінок. Коли, приїжджаючи в Київ і працюючи в ЦНБ, вдавалося поговорити з Оленою Михайлівною, то через п’ять хвилин розмова переривалася невдоволеною працівницею відділу рукописів (чи може КГБ?), яка вимагала, щоб Апанович повернулася на робоче місце. Однак і в цих умовах О. М. Апанович зуміла продовжити творчу працю. Її зусиллями проведено велику роботу з опису нефондованих архівних документів, серед яких були й архівні матеріали видатних українських діячів — мистецтвознавця О. П. Новицького, археолога та етнографа Я. П. Новицького, істориків А. Г. Ф. Вороного та М. В. Остроградського, київського митрополита Платона; ряду фамільних архівів, “розсипи” церковних документів Київської митрополії тощо. Це було нелегке завдання, оскільки треба було мати добрі знання з палеографії, чужих мов, але воно було з честю виконане. Тоді ж дослідниця, попри волю начальства, звернулася й до матеріалів, так чи інакше пов’язаних з історією козацтва. Було зібрано чималий матеріал, що стосувався книгознавства, маргіналістики. Досить сказати, що вона вивчила 8000 рукописів та книг, фіксуючи важливі записи на їхніх берегах. Внаслідок цього можливим створити цикл статей, виданих за межами України (тут і далі діяли заборони публікацій доробку О. М. Апанович). За твердженням сучасних дослідників саме О. М. Апанович “стоїть біля витоків наукової дисципліни в Україні”, творчо продовжуючи традиції, започатковані А. Петрушевичем, І. Франком та В. Адріановою-Перетц. І в цих умовах вона активно цікавилася суспільно-політичним життям. Якось сказала мені, що дуже хоче побачити фото Валенси — лідера польської “Солідарності” (його фото, як і всіх неугодних “совєтам” осіб, годі було шукати в газетах СРСР). Я тоді підказав де шукати: “Є його фото в “Volkstimme” (газеті компартії Австрії). Олена Михайлівна зраділа: “Неодмінно подивлюсь”! Далі буде. о. Юрій МИЦИК

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин