Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Мовчання править життям і паралізує його”. Шевченкіана 10 · с. 10сторінка оригіналу ↗

Чи знав Тарас Шевченко про книгу Астольфа де Кюстіна «Росія в 1839 році»?

Слово Просвіти, №34 за 2019 рік

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка. Маркіз де Кюстін: “Я зобразив Росію такою, якою вона є” Зрозуміло, чому в “Шевченківській енциклопедії” не знайшлося місця для французького маркіза — Шевченко не знав Астольфа де Кюстіна й навіть ніколи не згадував. Але все-таки спробую показати необхідність обов’язкової уваги до нього в майбутніх шевченкознавчих енциклопедіях і довідниках. Маркіз Астольф Луї Леонор де Кюстін (1790—1857) — французький аристократ, письменник, мандрівник. Його дід — Адам Філіп де Кюстін, генерал, командував Рейнською республіканською армією, а батько — Арман Луї Філіп Франсуа де Кюстін, був блискучим дипломатом, уже двадцятидворічним його призначено урядом короля Людовіка XVI послом до герцога Брауншвейгського. Обидва аристократи, які стали на бік французької революції, нею й були гільйотиновані у 1793—1794 рр., і це стало кращою рекомендацією для маркіза де Кюстіна при дворі Миколи І, коли 49-річним він прибув у Петербург, де неодноразово зустрічався з імператором. Навіть записав таке: “Дякуючи частим прилюдним бесідам з государем я завів знайомство з багатьма людьми… Побачивши, що я став предметом особливої прихильності з боку повелителя, вони кидаються мені на шию…” Втім, через кілька років Микола І, прочитавши книгу “Росія в 1839 році”, жбурнув її на підлогу зі словами: “Моя вина: навіщо я говорив із цим негідником!” А маркіз де Кюстін через півтора десятиліття, коли вже вийшло п’ять видань книги, навіть зізнався, що “успіху книги немало сприяв гнів імператора Миколи І…” Вперше маркіз де Кюстін мандрував у 1811—1822 рр., побував у Англії, Шотландії, Швейцарії, Італії. Про ці подорожі видав книги у 1830 р. і 1835 р., а затим у 1838 р. опублікував дорожні замітки про відвідання Іспанії. Крім того, написав ряд світських романів, виступав із публікаціями на театрально-драматичному та белетристичному поприщах. Але всі ці достойні труди належали своєму часові, а в пам’яті майбутніх поколінь залишилася книга де Кюстіна “La Russi en 1839” (“Росія в 1839 році”). Монархіст за переконаннями, маркіз відправився в абсолютистську Росію з надією знайти в ній запоруку порядку і спокою всесвітнього масштабу. Через три місяці він повернувся на батьківщину рішучим противником абсолютної монархії і переконаним прихильником представницького правління: “…Їдучи з наміром одержати від самодержавного уряду нові аргументи проти деспотизму… я був вражений злочинами самодержавства, тобто тиранії…” Нагадаю, що Кюстін потрапив у Петербург через Фінську затоку на пароплаві “Микола І” у першій декаді липня 1839 р., через місяць він відвідав Москву, затим Нижній Новгород, а вже у вересні вирушив з Москви через Петербург у Берлін, куди прибув на початку жовтня 1839 р. Залишається тільки дивуватися, що за такий короткий час іноземець не лише по-людськи розчарувався в самодержавному правлінні, а й науково точно визначив його ментальні, згубні пороки, викристалізував системні характеристики миколаївської Росії — “це безживне тіло, колос… усі члени якого знемагають, однаково позбавлені сили!” Звісно, наївно було б ду­ Проєкт “Подробиці Шевченкового життя” здійснюється з усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.): “Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”. Цього разу — стаття, в якій автор нагадує про відвідання Росії рівно 180 років тому французьким маркімати, що француз перед мандрівкою в Росію не зібрав доступні йому відомості. Досить сказати, що він знайомився з “Історією держави Російської” М. М. Карамзіна, на якого неодноразово посилається в своїй книзі. Проте Кюстін самостійно занурився в історичний смисл російського життя й так само самостійно зробив висновки та передрікання зі своєї найвідомішої мандрівки, зокрема про майбутню “жахливу революцію” в Росії: “В народі, який так довго пригнічують, пристрасті довго киплять, перш ніж відбудеться вибух; небезпека час від часу наближається, зло не відступає… може бути, навіть наші внуки не побачать вибуху, але ми вже сьогодні можемо передрікти, що він неминучий, хоча й не знаємо, коли саме він відбудеться”. Т. Шевченко. Автопортрет. 1843 р. Внуки Кюстінового покоління побачили й відчули російські революції… Немає сумніву, що сам Кюстін не гірше нащадків усвідомив історичне призначення свого відвідання Росії, в тому числі для “майбутньої долі світу”. Найпереконливіше свідчить про це його передмова до другого видання книги в Парижі (1843 р.): “Я об’їхав більшу частину цивілізованого світу і під час цих мандрівок усіма силами намагався пізнати таємні пружини, що рухають життям імперій… Росіяни залишаться мною незадоволеними, але в глибині душі вони мене простять — цього усвідомлення мені досить. Кожний росіянин, якщо він порядна людина, підтвердить, що якщо я й допустив, за браком часу, помилки в деталях, у цілому я зобразив Росію такою, якою вона є”. Скажу більше, коли розпочалася Кримська війна 1853–1856 рр. і чимало пороків Росії, названих автором явно висунулися назовні, вийшло у 1854 р. п’яте видання книги, в передмові до якого Кюстін написав, що “хоче бути почутим усім світом і тому вирішив випустити дешеве видання моєї книги, видання для народу”. Характерно, що тоді він назвав її “La Russi”, протиставивши позачасову Росію світові. В Росії, на мій погляд, найсильніше та найвиразніше підтвердив його правоту О. І. Герцен, який зізнався в щоденнику: “Тяжке враження від цієї книги для росіянина, голова схиляється на груди, а руки опускаються; і тяжко від того, що відчуваєш страшну правду, і досадно, що чужий доторкнувся до болючого місця…” І знову: “Книга ця для мене ніби тортури, як камінь, привалений до грудей; я не дивлюся на його промахи, основа його переконань вірна. І це страшне суспільство, і ця країна — Росія…” М. В. Гоголь узагалі не сумнівався, що Кюстін видав “свои записки с тем именно, чтобы показать Європе с дурной стороны Россию…” Михайло Слабошпицький: “Це Кюстінів вирок” Втім, у сучасних московських тлумачів антиросійської книги французького маркіза найвагомішим аргументом є, здається, твердження, що, мовляв, “Кюстін дуже різний”. Справді, не можна погодитися з М. В. Гоголем, який бачив у книзі Кюстіна лише первинну “розчинену ненависть” до Росії. Річ не в тому, що маркіз запевняв читача: “Свою розповідь я вів без особистої ненависті”. Річ у тому, що, судячи з історичних підтверджень у часі правоти маркіза, він таки був або намагався бути чесним, об’єктивним, усвідомлюючи, що існують “дві нації — Росія, як вона є, і Росія, якою її прагнуть представити перед Європою”. Тому зміг описати Росію, якою вона справді була. Француз не приховував своїх симпатій, якщо вони виникали. Навіть заявив, що книга “повна похвальних спостережень, які роблять ще суворішими зауваження осудливі”. Скажімо, маркіз неодноразово любувався російськими селянами1, відзначав їх заповзятливість, вміння виживати в непростих умовах, а ще — співати. Втім, найголовніше полягає врештірешт, у Кюстіновому висновку з його доброзичливого ставлення до впокореного російського народу: “Тяжке враження, що не залишає мене з тих пір, як я живу в Росії, посилюється від того, що все говорить про природні здібності пригніченого російського народу2. Думка про те, чого б він досяг, якби був вільним, доводить мене до шаленства”. З власного життєвого та наукового досвіду знаю, що в атмосфері кожної країни розлито щось невидиме й невідчутне на дотик, але важливе для людської душі, яка до неї притулилася. Для високої правди історичного дослідження, навіть подорожньої розповіді, вкрай важливо виявити й відтворити цей національний феномен, і маркіз де Кюстін блискуче здійснив це, точно назвавши синтетичну для всієї Росії ознаку — страх: “В Росії все печально подвійно — від страху влади і від відсутності сонця!..” Зауважу, що француз буквально сприймав Росію як північну, холодну країну, в якій полюс недалеко від Петербурга, а “Сибір починається від Вісли…” Та про льодяний страх у нього зом Астольфом де Кюстіном і видання ним книги “Росія в 1839 році”, що стала, за словами О. І. Герцена, “найцікавішою і найрозумнішою книгою, написаною чужинцем про Росію”. Автор виводить давню міжнародну розмову-дискусію про цю книгу на принципово новий рівень, а саме: вперше розглядаються Шевченкові віртуальні перетинання з історіями і темами Кюстінового твору, виокремлюються думки й поетичні рядки Тараса Григоровича, суголосні з висловлюваннями маркіза. сказано невідпорно: “В Росії страх замінює, точніше, паралізує думку… Щоб там не говорили короткозорі законодавці, страх ніколи не зможе стати душею організованого суспільства, бо він не створює порядок, а тільки прикриває хаос…” Отже, там, де панує страх, немає людського щастя: “В Росії, по моєму, люди обділені справжнім щастям більше, ніж у будь-якій іншій частині світу. У себе вдома ми також не відчуваємо себе щасливими, але ми знаємо, що щастя залежить од нас самих; в Росії щастя неможливе зовсім”. Це моторошне відкриття боліло йому, лякало його й увірвалося в остаточний підсумок Кюстінового знайомства з Росією 1839 р.: “Тільки поживши в цій пустелі, де немає спокою, в цій тюрмі без продиху, починаєш відчувати всю свободу, надану народам в інших країнах Європи, який би там спосіб правління не був прийнятий… В Росії, не втомлюся повторювати, свободи немає ні в чому… Побачивши власними очима цю країну, будь-хто буде радий жити в будьякій іншій країні. Завжди корисно знати, що існує на світі держава, в якій немислиме щастя, бо за самою своєю природою людина не може бути щасливою без свободи”. Наш сучасник М. Ф. Слабошпицький справедливо й точно резюмує: “Це Кюстінів вирок”. Французький маркіз був далекий від історичної долі Малоросії в лещатах імперії. Втім, саме він, як відомо, вперше заявив, що Росія “при всій її неосяжності — не що інше, як тюрма, ключ від якої в руках імператора”. Тобто, треба розуміти, і тюрма народів, які її населяли. Лише Шевченко вповні розкрив у геніальному сарказмі справжню трагедію багатонаціональної самодержавної імперії: У нас же й світа, як на те — Одна Сибір неісходима, А тюрм! а люду!.. Що й лічить! Од молдованина до фіна На всіх язиках все мовчить, Бо благоденствує! Нагадаю співзвучну жорстку максиму з книги “Росія в 1839 році”: “Мовчання править життям і паралізує його”. Астольф де Кюстін ясно розумів особливу небезпеку внутрішніх вибухових проблем багатоплемінної Московщини: “Уявіть собі вирування республіканських пристрастей (адже при російському імператорі царить мнима рівність) у тиші деспотизму — застрашливе сполучення, особливо в світлі того майбутнього, яке воно передрікає світові. Росія — щільно закупорений казан із киплячою водою, причому стоїть він на вогні, що розгорається все сильніше й сильніше. Я боюся, щоб він не вибухнув. І не я один боюсь”. Тарас Шевченко: “Довгенько вдвох похожали, мов сичі надуті” Поява в цьому драматичному Кюстіновому контексті постаті Шевченка, на мій погляд, є природною. Справді, давно відомі припущення, що в Москві Шевченко познайомився через О. М. Бодянського зі змістом книжки Кюстіна, хоча це не перевіряється документами. Втім, у коментарях до поеми “Сон” (1844 р.) у першому томі Повного зібрання творів Шевченка (2001 р.) зауважено, що в безжалісних і точних рядках про дружину Миколи І Олександру Федорівну, “не виключено… позначився опис

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин