Родовід · “Тепер, коли поруч була мама, я могла нарешті залізти під її рятівне крильце”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
ССооф фііяя М МААЙ ЙДДААН НССЬЬККАА.. «Видиш, брате мій...» Розділи з документальної повісті “Друге пришестя”
Слово Просвіти, №34 за 2020 рік
*** І ось, нарешті, до нашої нової хати повернулася мама. Тепер я зустріла її, як найкращу стару подругу; за рік розлуки набралося чимало сокровенних таємниць, які просто розпирали мене і з якими тільки їй могла звіритися. На той час бабуся з дідусем ще продовжували працювати в школі. Для бабусі вчительський авторитет був понад усе, я не мала права скаржитись їй на свою шкільну вчительку, а коли наважувалася хоча б натякнути на образливі слова і несправедливі дії щодо мене – одержувала бабусині гострі докори; в її очах завжди винною залишалась я, бо певно недостатньо добре виконала домашнє завдання, чи була неуважною на уроці. Тепер, коли поруч була мама, я могла нарешті залізти під її рятівне крильце, вона єдина розуміла, як боляче разить несправедливість і намагалася з’ясувати з бабусею деякі принципи педагогічної етики, та ці намагання були марними – вона, на рівні зі мною, а часом іще й з лишком, одержувала свою порцію “виховної години”. Тому відтепер, констатуючи таку фанатичну вчительську солідарність, ми в наших спільних інтересах, настільки зблизилися з мамою, що своєю “нерозлийводою” навіть почали викликати певну заздрість бабусі. Звісно – вона не дозволяла щоб у далекі закамарки її свідомості закрадалося якесь душевне сум’яття, але очевидним було те, що внучка, якій вона фактично стала другою матір’ю, над якою ночей не досипала, але й тримала в дисципліні, тепер віддаляється від неї. Але ж, як не віддалятися, коли мама ніби передчувала мої бажання, навіть можна сказати, провокувала, викликала, творила їх. Приїхавши з Красноярська, де останні два роки на висилці, працювала в цеху з виготовлення архітектурного декору, вона привезла повну валізу гіпсових відлитків: вибагливих акантів, модильйонів, акротеріїв, антеміонів, антефіксів, а також крихітні голівки ангелів і серафимів у сповитку алебастрових крилець, художні альбоми з репродукціями відомих художників Ренесансу, класицизму, французького імпросіонізму, малярське причандалля: фарби олійні, акварельні, олівці та пастелі різних барв. Саме у ті роки, ще в Красноярську, на умовній волі, коли чи не щомісяця їй доводилося “мельдуватися”, що не збирається відкривати Аляску, гуманна радянська влада в лиці опікунів з органів НКВС, дозволила молодим людям, в яких ще не погасла жага до знань, вступати до вищого навчального закладу. Єдина умова — абітурієнти не мали права обирати омріяний вуз, чи факультет, за них цей вибір уже було зроблено: якщо хочеш вчитися – вступай на будівельний факультет Московського політехнічного інституту. Попри те, що мама охочіше пішла б на медицину чи якийсь гуманітарний факультет – вже не було ради: дають – бери, б’ють – тікай. І вона, ще з групою земляків, загорілися бажанням навчатися: якщо не поталанило з Кембриджем чи Гарвардом – дружно подякуємо компартії та вічно живим, Леніну зі Сталіном, за можливість навчатися в Московській заочній політехніці на “будівника комунізму”. При вступних іспитах мама найбільше переживала, що не напише твору російською мовою. Прекрасно знала російську літературу; поезію Блока, Бальмонта, Ахматової, Мандельштама, Цвєтаєвої, Єсеніна вивчила напам’ять з голосу ще живих недобитків російського дворянства; “лагерну” бібліотеку, укомплектовану найдобірнішою російською класикою, за вісім років ув’язнення прочитала від дошки до дошки. Та колишня учениця елітної чернівецької гімназії “Li- ceul Ortodox” не знала російської граматики, її в ліцеї не викладали; там вивчали латину, греку, французьку, німецьку, румунську і нікому, навіть у поганому сні не могло приверзтися, що безтурботна, весела вихованка ліцею опиниться в “тюрмі народів”, де з часів царя Івана Грозного “на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує” і “во глубине сибирских руд” єдино зрозумілою мовою для конвойних є “великий русский язык”. У цій безвиході пособили колишні каторжанки- “асужденные” – випускниці “Інституту благородних дівиць”, вони написали мамі твір на вільну тему, залишалося лише старанно його “перемалювати”. Мама була кмітливою і так старалася, що навіть перевершила в написанні твору “исконно русских”, вона “перемалювала” твір на тверде “добре”, коли деякі з випускників совєцького “ликбеза” через неграмотність узагалі завалили іспит. Школа логічного мислення, закладена в гімназії, допомогла їй з точними науками, до яких ніколи не мала великої охоти, підсобило ще й те, що підчас війни, рік навчалася на архітектурі Львівської політехніки, та наука не минула марно і саме тепер стала їй у великій пригоді. І ось у свої неповні 32 роки вона, вже вкотре, знову стає студенткою вузу, що називався “Всесоюзный московский заочный политехнический институт”. Тоді, в середині п’ятдесятих, Красноярськ, як велике промислове місто, розгорнуло потужне будівництво адміністративних та житлових об’єктів у стилі сталінського тріумфального соцреалізму з виразними рисами класичної римсько-гітлерівської гігантоманії. За сумлінну працю на будівництві, мамі доручають посаду прораба в цеху з виготовлення архітектурних оздоб, яких потім, уже в часи хрущовської відлиги, назвуть “будівничими надмірностями”. Молодий прораб згуртувала довкола себе художників, серед яких були і краяни: Василь Турецький з Буковини (Сторожинець), Петро Головатий з Чернівців, Ольга Маруневич зі Станіславова, які відбувши в “зоні” свої “10”, тепер опинилися тут, на висилці. До них прибило і Миколу Сметанка з Лубен, буковинці привели худого, знеможеного парубка до мами, його треба було якось рятувати і мама влаштувала до свого цеху. Микола Сметанко дуже переймався, що не має художнього хисту і практики, та хлопці з лагерного “мирискусства” взяли його в облогу і дуже скоро Микола осягнув нехитре вміння вже з готових форм відливати античні фризи та деталі корінфсько-дорійських колон. До речі, Микола також вступив до того славнозвісного Московського політехнічного. Робота для молодих людей здалася навіть веселою, бо античну спадщину їм довелося збагачувати радянською символікою: молоточками, серпочками, зірочками, пшеничними снопами, а ще й до того, ця “творчість”, зважаючи на кліматичний пояс, добре оплачувалася. Сподіваюся, збудовані на віки шедеври радянського соцреалізму, оздоблені натхненною працею буковинців, галичан, полтавчан – випускників орденоносного ГУЛАГу, що працювали в цеху моєї мами, ще й досі нагадують красноярцям про “велич сталінської доби”. На той час Василь Турецький з Олею Маруневич побралися і невдовзі в них народився син
Академгурток в Рогізні, 1930 р.
З мамою, 2 клас. Софійка та Одарка"Марія Майданські заслали до Норильська, у “сумнозвісний Кайєркан”. Вже наприкінці життя, в книжці “Моя Голгофа”1, він напише: “Господь Бог подарував мені дниною народження 24 серпня. Це найщасливіший день, бо через багато десятиліть саме в цей день народилася молода, незалежна держава Україна, про яку мріяли мої односельці, за яку боролися, честь якої відстоювали”. Ту честь він відстояв і тоді, коли випробувавши всі засоби психологічних і фізичних катувань, слідчий влаштував йому очну ставку з чоловіком в якого від подоби людини вже нічого не залишилося – це було криваве місиво з набряклими вустами вже беззубого рота, вибитим оком і наполовину знятим скальпом. На попередніх нічних допитах слідчий запитував про якогось “Козуба”, таке прізвище Костикові було невідоме, тому з чистим сумлінням хлопець відповідав, що такої особи не знає. І тут він впізнав за беззубим шамотінням, голос свого бойового друга і наставника, який носив псевдо “Назар”: “Друже Юрку, ми програли. А тому я розповів їм усе. Зізнайся та підтвердь сказане мною, все, що знаєш, інакше вони мене доб’ють”. Від почутого Костик ледь не впав з табурету на якому сидів, приголомшено дивлячись на свого “візаві”. Ще мить — і він міг би зламатися, якби не слова того ж старшого побратима “Назара”, які нараз виринули з киплячого вару його пам’яті: “Друже, Юрку, (це було псевдо Костика – Констянтина Майданського), щоб там з нами не сталося – ми один одного не знаємо”. І малий Костик, опанувавши себе, мовив, твердо і виразно: “Про що ви говорите?! Я вас справді вперше бачу!” Слідчий зрозумів, що його затія провалилась, а Костик, своєю непохитною волею врятував десятки а може й сотні своїх ровесників, що назавтра могли б опинитися тут, разом із ним, у катівнях НКВД. Він не мав права зламатися, бо рід його пішов од Королів, а “первий”2 брат Констянтин Майданський, що носив псевдо “Юрась”, лише на чотири роки старший за нього, був сотником і одним із засновників Української Повстанської Армії на Буковині, він створив боївки в селах: Добринівці, Васловівці, Юрківці, Топорівці, Мамаївці, Рогізні, організував мережу складів зброї, явочних квартир, підібрав зв’язкових. “Юрась” загинув у свої неповні 25 років, у нерівному бою з енкаведистами весною 1948 – році мого народження та останню кулю він не залишив собі, а великодушно “подарував” заклятому ворогові… А його дід, колишній багаторічний війт, “двірник”, “примар”3 села Рогізна і старший брат мого дідуся, що
Іван, а потім син Володимир — і вони вирішили деякий час вже як вільні працювати в Красноярську, щоб забезпечити свою молоду родину. Моя ж мама, дочекавшись звільнення, відразу почала пакувати валізи і одну з них наповнила скарбами своєї мистецької діяльності.
*** Наш іще недобудований дім повнився новими весняними клопотами і біля нього, як біля того дідусевого вулика “обліталася” далека і близька родина. Досі до нас в Острицю чи Магалу, за винятком рідного бабусиного брата Іллі, вибиралася лише молодь, Юркові ровесники і переважно на Великдень чи на Миколая, щоби повіншувати дідуся. Тепер, як те незнане зело, що зеленими стрілами рвалося з-під землі, щонеділі за нашим святочним столом з’являлися нові люди, і кожного разу, варто було їм стати на порозі, як рясно скроплені слізьми і сміхом опинялися в обіймах мами, бабусі та дідуся. Це, пройшовши свою каторжанську дорогу, поверталися зі Сибіру кревні. Та я про них нічого не знала, мене ще не посвячували у святая-святих їхнього хресного шляху… Першим повернувся Костик Король, онук старшого дідусевого брата, Констянтина Майданського, він з’явився задовго до приїзду мами і не раз бував у нас, коли ми ще мешкали в молдавських селах: середнього зросту, енергійний з вибуховим темпераментом, він завжди був заводієм забави. Ніхто й не здогадувався, що за маскою молодого вродливого веселуна ховаються скатовані душа й тіло мужнього юнака, якого, після важких тортур в пивницях НКВД, неповнолітнім
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
