Першодрук · “Від давнини до сучасності знакові домінанти — це Бог, війна і кохання”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
ВВааллееннттииннаа ДДааввииддееннккоо «Прохолодні слова мої в надвечір’ї» Переклади італійської поезії ХІІІ – ХХст.
Слово Просвіти, №34 за 2020 рік
Від перекладача: Історію кожної нації можна пізнати глибше, читаючи твори її поетів. У цьому переконуєшся, відкриваючи італійське поетичне слово у значному часовому діапазоні: від ХІІІ до ХХІ століття. Поети завжди творили власний літературний кодекс, як форму шляхетної самосвідомості, і тому навіть в описі важливих історичних подій їхній камертон дає вірний тон, відображаючи глибинну емоцію людського серця. В часи Петрарки ліричні вірші не укладали в антології, вони призначалися для публічного виконання, майже завжди у супроводі музики і співу. Однак навіть у глибоко ліричних текстах видатних італійських авторів від давнини до сучасності знакові домінанти — це Бог, війна і кохання. Мені пощастило вперше перекласти вірші багатьох поетів давніх століть, досі невідомих українському читачу, і відкриваючи для себе їхній поетичний світ, не можеш позбутися враження, що спілкуєшся з сучасником. Ці вірші — “вічні зорі, керовані музикою чисел”, як писали про Петрарку, але століття італійської поезії склали у яскраві сузір’я всі твори, за якими дивовижно багатий і розмаїтий кадастр імен, і я з приємністю представляю їх читачу майбутньої антології. Валентина Давиденко
Комп’юта Донцелла з Флоренції Вважається першою достовірно відомою італійською поетесою. Її творчість відносять до другої половини ХІІІ ст. Справжнє ім’я невідоме, а псевдонім Комп’юта Донцелла означає “досконала юна донна”. Із віршів, написаних тосканським діалектом, відомі три вишуканих сонети з використанням стилю і лексики трубадурів, що засвідчують знайомство з “провансалізованою” поезією сицілійської школи. Уявлення про неї, як літературну містифікацію, спростовується літературними свідченнями сучасників. Адже куртуазна поетеса — явище незвичайне в тодішній Італії, коли й письменних жінок було небагато.
*** У пору, як розмай листків і квітів осяє радістю й коханням личко юне, не сплять сади із птахами у вітті, бо грають впереміж струмки та струни. Амуру почесті складають всі на світі. Тоді й слуга знайде свою фортуну, і кожна панна юна на приміті. Мені лиш смуток стеле темні руна. Не зглянувся мій батько на страждання, із нелюбом з’єднавши наші руки. І горе цього вічного заклання омию я сльозами від розпуки, бо дні мої минають без кохання. Й не тішать квіти, і не пахнуть луки.
*** Хотіла б я лишити світ і Господу служити, збагнувши ще від юних літ надії марноту. Бо здатне не лише добро тут пагони пустити, плекає і безчинне зло неправедну мету.
Шляхетності тонкі чуття вже нікому цінити, останніми вітають честь і щиру прямоту. То ж я, за вибором чужим, не хочу в парі жити, прийнявши в грубої юрби фальшиву пишноту.
Немилий світ мені, якщо в житті одне чекає – іти з нелюбим під вінець, як на ганьбу собі.
Служити Господу Христу мій батько не пускає, у домі рідному мене не чує, далебі.
За кого ж він мене віддасть – сама себе питаю, із ким я молоді літа змарную у журбі?
Франческо Петрарка (1304–1374) Видатний італійський поет та літописець, ранній гуманіст, його називають “батьком гуманізму”. Сонети Петрарки вважають зразком жанру. Мова творів Петрарки, Данте та Боккаччо заклала основу сучасної італійської мови. Нерозділене кохання до жінки на ім’я Лаура, яку він вперше зустрів 1327 року в авіньйонській церкві Св. Клари, Петрарка описав потім протягом сорока років у численних сонетах та інших віршах “Книги пісень”. 1341 року у Римі Петрарку, як поета, увінчують лавровим вінком, він стає першим з часів після античного Риму, хто удостоївся цієї честі. Свою бібліотеку рукописів Франческо Петрарка заповів місту Венеція.
*** Благословен той день, і час, і місяць року, щасливої пори дарована хвилина. В чарівному краю улюблена місцина, де полонив мене той погляд волоокий. Благословен той трем, що ніби ненароком ним серце перейма Амура гра невинна. Здригнеться тятива і вже стріла неспинна навіки залиша у серці біль глибокий. Благословен той хор канцон повноголосих, якими славлю я ім’я моєї донни. І всі надії, і гіркі зітхання й сльози! Благословенні аркуші, мережані в безсонні, що з ними стану я на вічному порозі співцем лише її очей бездонних.
*** Із тягарем важкого забуття кораблик мій долає шторм холодний. Між Сциллою й Харибдою сьогодні кермує пан і кат мого життя. Веслом бурунить гнів і співчуття, так, що несе нас буря в тлум безодні. Вітрила рвані, та летіти згодні, якщо надія манить в майбуття. Дощами сліз, туманами образ ослаблі ванти, скручені канати безтямно хтось покинув на борту. Моєї ніжності двоокий знак погас; у хвилях мертва творчість, як писати, коли вже зневіряюся в порту?
Луїджі Пульчи (1432–1484) Народився у Флоренції. Був наближеним до Лоренцо Медічі. Його поезія близька до народної, Пульчи віртуозно культивував її форми і мотиви. Буфонада, народний грубуватий гумор багато в чому стали предтечею стилю Рабле, на якого Луїджі Пульчи здійснив значний вплив. Сюжет своєї поеми з 28 пісень “Великий Моргант” (“Morgante Maggiore”) він запозичив із творів італійських вуличних оповідачів, так званих кантасторіїв. Та поряд із традиційними образами епічних героїв, які побутували в історії і фольклорі, Пульчи зобразив оригінальні комічні постаті відданого Роланду велетня Морганта та його нерозлучного супутника Маргутта, хитруна, ненажеру, гуляку.
“Великий Моргант” (фрагмент) І відповів Маргутт їм: “Я впевнивсь остаточно, Що миттю розпізнаю, де чорне йде блакитне. Є смак з твердого м’яса, є порося молочне, Та вірю, що і в маслі воно мені спожитне. Якщо не маю пива, знайду сусло святочне: В грайливому й терпкому стає легким і ситне. Та винам, що із бочки, я вірний до останку! І вірю в довголіття того, хто п`є їх зранку. Пухкіша паляниця – та в пиріжках начинка, (Все віддала, як мати, для діточок маленьких). Тому в моїх молитвах – тушкована печінка, Хоча б на три шматочки поділена тоненько. До чого це веду я – судіть з такого вчинку: Ось крижана бурулька в моєму кухлі дзенька: Хоч Магомет немовби сусло забороняє, Хто ж вірить забобонам, як справжню віру має?..
*** Пустіть мене до зали, де учти та банкети! Для келиха — ці руки, швидкі до танців ноги: Краса і благородство у пишному букеті! Лиш родичів минаю, їх сіряки убогі. Ганьбитися не стану я за дрібну монету! Та в кому бачу здобич, як пес, іду до нього. Розказую навздогад, усьоме чи вдесяте, Догідливі ті речі, в яких брехні багато. Якщо ж віднайде око собі принаду ласу, То ліпше не розпитуй про мене без нагоди. Ці вічні походеньки – однакові щоразу, Та вірю, що й тобі я не завдаю цим шкоди. За квітку насолоди, чомусь зав’ялу зразу, Я маю крім користі іще одну пригоду. Чесноти ж міністерські, галантні їх манери Я знаю іншим чином в альковному етері…
Ронсевальська ущелина …І стало сонце, як вогонь кривавий. Когось відваги колір той позбавив. І все ж воно не так жахало душу, Як дно безодні, зване Ронсеваль, Де сарацини падали, як груші, І зла потвора їх несла на бал. А Ронсеваль скидався на пательню, Де кров скипала, мов ріка смертельна. Розтерзані тіла, кістки повсюди. У пеклі так клекоче в казанах, Як в тім хаосі збились коні й люди. У Нессі це не бачили і в снах. А вітер ніс, як у стрімкій погоні Не бризки крові, а клубки червоні…
Лоренцо Медічі (1449—1492) Правитель Флоренції між 1469—1492 роками, поет, меценат, внук Козімо Медічі-старшого. Народився у Флоренції. Походив із роду Медічі, перебрав владу над Флоренцією у свого батька. Зміцнював владу Медічі, маючи дипломатичний хисті повсякчас демонструючи міць і силу роду. Був меценатом, підтримував художників і гуманістів, що зробило Флоренцію справжнім осередком Відродження, науковості, гедонізму. Мав прізвисько Пишний (Mag- nifico). Він описав природу та реальний світ із власними свідченнями уважного спостерігача з гострим поглядом. Лоренцо щиро захоплювався красою, любив сільське життя, був справжнім живописцем зовнішнього світу. Займаючись різними жанрами поезії, які він знаходив, зокрема, в народній культурі, удосконалював їх до високого мистецтва, культивуючи нову поезію.
Іронічна Флоренція Боттічел*, твоя репутація тут відома. Боттічел, кажу, бездонне барило! Усіма помічений, як жадібна муха вдома, стільки байок про нього серед містян ходило! Запросять його, бувало, на обід чи вечерю, то не глухий же: першим і прийде, бо запросили! Чому ж роззявляють рота на гостя, мов на печеню, хоч гість на вас, скупердяїв, ще не роззявив рота? Йде Боттічел і жбаном пузатим дратує челядь! Лишити таку гостину змушують не турботи: Він від людей соромиться, що дуже коротка шия. Хотілося б, як у бусла – той будь-якої погоди ковтає й не наїдається, й шукає собі поживу. А місце, де ставлять страви, уже не віддасть нікому! Та й візьме після вечері із куркою ще локшину! Його всемогутнє тіло вже б рухалося додому, та жодна з галер, що трюми заповнює у Поненте**, не зможе ніяк доправить персону таку відому!
*Обігрується прізвище відомого флорентійського художника Сандро Боттічеллі, що італійською означає “бочка” **Західне узбережжя
Мікеланджело Буонарроті (1475—1564) Мікеланджело ді Франческо ді Нері ді Мініато дель Сера і Лодовіко ді Леонардо ді Буонарроті Сімоні народився в Капрезе. Видатний італійський скульптор, художник, архітектор, поет, інженер. Його твори вважалися найвищим досягненням мистецтва Відродження ще за життя майстра. Поезії почав писати досить рано, але чимало з них автор знищив власноруч, збереглося близько 300 віршів. Літературну спадщину Мікеланджело Буонарроті оцінюють як один із найяскравіших зразків тієї епохи. За життя зібрання поезій не публікувалося, першу збірку надруковано в 1623 році.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
