Читацьке віче · “Вшанувати звитяжців"повстанців"земляків, що поклали своє молоде життя на вівтар України”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Про славних волинських братів — Іванів Омелянюків
Слово Просвіти, №34 за 2020 рік
Олеся КОВАЛЬЧУК, заслужений учитель України, Волинь
У нинішньому драматичному контексті нав’язування путіноманами безпардонного цинізму під псевдотолерантним вектором “какаяразніца” видається доречним звернути увагу громадськості на нововидану у “Ярославовім Валу” книгу “Іван Омелянюк: життя за двох” за авторством Ніни Горик. Продумано і цікаво викладена там життєва історія — то реальність, сповнена своєрідною містикою і промовистою символічністю щодо незнищенності національного генофонду українства. Йдеться про дивовижну гармонію у життєвому виборі двох рідних братів — двох Іванів Омелянюків, долі яких сприймаються як продовження одна одної у служінні українській ідеї. Для окреслення усіх сущих іпостасей одного з головних героїв Івана Васильовича-молодшого знаного в Україні та світі вченого-винахідника в царині телерадіоелектроніки замало було б і солідної газетної колонки. Тож зупинимось на найсуттєвішому. Від 2007 року наш герой значиться як засновник і фундатор благодійного фонду його імені “Майбутня Волинь-Україна”, переймається підтримкою малозабезпечених здібних учнів та студентів, захистом української мови, виданням просвітницької літератури, підтримкою волонтерського руху. Принагідно зауважимо, що рафінований за освітою та професією успішний технар проблеми рідної мови (о, неперебутня у віках наша гірка проблематика!) утримує в полі зору ще із юності при “хрущовській відлизі”, а в часи незалежності надає кошти на стверджувальні рідномовні акції для широкого загалу, бере участь в організації практичної діяльності “Руху за українську мову”. Останнім часом в центрі уваги благодійника — антикоронавірусна сфера. Недавно до всіх пожертв додав із власної кишені понад 1 млн. гривень на закупівлю суперсучасного діагностичного устаткування для лікарні і пологового будинку у місті Ковелі та дієвого спорядження для опорних лікувальних закладів усієї Волині. Пояснив свій жест лаконічно: “За паспортом я киянин, але кров у мене волинська”. На обивательській погляд може здатися, що успішний науковець та підприємець так щедро “розкидається грішми”, бо давно зрівнявся своїми статками з відомими олігархами і не має жодних турбот в особистому житті. Усе ж це далеко не так. Ідеться про незмірно більше — про святе, про покликання совісті, про розуміння патріотизму як належності до тих, котрі не хочуть миритися із приниженням рідного народу неперебутньою бідністю. У пам’яті — пограбована совєтами заможна колись родина, виходець якої дивом спромігся отримати загальну середню освіту, прирікаючи себе на поневіряння аж до хронічного недоїдання. А ще поводитися по-іншому не дозволяє пам’ять серця — пам’ять про старшого брата — повного, як то вже мовилося в заголовку, тезку. Нагадаємо ж, що обидва герої книги — сини поліщуків Василя Івановича та Пелагеї Григорівни з села Підсинівки на Старовижівщині. Голова родини, до речі, мав прізвисько Гайдамака, бо в юності встиг повоювати за Україну, був кавалеристом у гайдамацькому полку гетьмана Скоропадського. Улюблений син-первісток загинув у 20-річному віці “за любов до України” — був розстріляний серед інших патріотів у Ковельській тюрмі катами НКВС 23 червня 1941 року. Встиг натрудитися у батьківському господарстві, яке постало у невсипущій праці з кількох гектарів Палажчиного приданого до добротно облаштованого обійстя в селі та розкішного хутора Калинець в лісі з господарськими спорудами, двома пасіками, ставочками, висадженим калиново-ліщиново-дубовим гаєм. До слова, за спогадами сестри Марії, “при совєтах там голе поле зробили”. Попри домежну зайнятість фізичною роботою, юний Іванко ретельно працював над самоосвітою, у вільні хвилини не розлучався з історичною літературою та “Кобзарем”. Підготував до школи двох сестричок так, що їх прийняли одразу до 2 класу. Вільний час у святкові дні витрачав на спілкування з друзями-однодумцями, що були задіяні в структурах “Просвіти” та ОУН. Мав кохану — вродливицю Марусю Романчук, учительку із сусіднього села, активістку-підпільницю. Обоє співали разом в організованому нею хорі волелюбних пісень. До слова, коли тіла розстріляних німецька вже влада дозволила рідним забрати додому, Марусю упізнали по розкішній чорній косі, а друга була відірвана разом зі шкірою. Тяжко катували й самого Івана. При передачі харчів мати побачила перед собою замість двадцятилітнього юнака-красеня посивілого, побитого і знесиленого незнайомця з глухим, як у старого діда, голосом. Онука Омелянюків Марія Хотинська у своїй книзі “Минуле стукає в серце” змалювала трагічну картину вболівання за розстріляним сином: “Мати дуже побивалася за єдиним сином. Голосила, ридала, стелила на підлозі його костюм, схилялася над ним, як над покійником…” Невдовзі по трагедії Палажці приснилося, що поріг хати переступив ангелоподібний чоловік у білому з немовлятком на руках і проказав: “Не журіться, мамо, я приніс вашого Іванка. …Виросте з нього велика людина, по закордонах буде їздити…” Справді, через рік з’явився на радість батькам і шістьом сестрам той хлопчик, ім’я якому подарував сам час народження — 7 липня, і який у дорослому віці таки підтвердив пророцтво з материнського сну. Іван Омелянюк-старший таки повернувся у рідну Підсинівку — майже через 55 років після загибелі. Монумент братові звів Іван Омелянюк-молодший. “Україно — ти вічна у його жертві, а він вічний у тобі” — це не тільки напис на граніті, як то справедливо зауважує авторка книги. Це переконання, яке десятиліттями жило в серці наймолодшого представника роду Омелянюків. Жило з дитинства, коли при радянській владі працьовита заможна
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
