Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Закликаємо український народ протидіяти · будь-яким спробам зради національних · інтересів України”. Позиція · с. 2сторінка оригіналу ↗

Від Володимира

Слово Просвіти, №34 за 2020 рік

Катерина МОТРИЧ Як наші нащадки оцінять років через 50-70 ось цей відрізок історії від 1991-го й до сьогодні? У який ряд проставлять імена шести президентів суверенної України? На яких терезах зважуватимуть їхні здобутки та поразки, ту сіру зону, в яку вони завели Україну? І чи є серед них ті, що за означенням Платона, були державниками, серця яких із золота, срібла, чи здебільшого із дешевого металу? А це шлях до краху держави і стагнацій народу. І чи сформувалася за ці десятиліття політична нація, політична еліта, чи лише її паростки? А от чим може пишатися сучасна Україна, то це молодою потужною паростю патріотів, людей свідомих, освічених і готових боротися за рідну землю до переможного кінця. Вони боронять нашу землю на сході, вони по всій соборній перетворилася в невсипущого дозорця, що стоїть на чатах держави і пасе тих нарваних “козлів”, що все норовлять влізти у шкоду, витолочити, випасти наші врожайні поля, але їм дають батогом по рогах і завертають в кошару. “Кошара” не десь в передмісті Кривого Рогу, чи Дніпра, а в серці столиці, на вулиці Банковій. І вона оберігається міцним ланцюгом силовиків та представниками нового “спортивного етносу”, готового вбивати, катувати кожного. Це сумнозвісна п’ята колона, що вклинилася у вищі ешелони влади. Явище не нове, але живуче. Психологічно до кінця не вивчене і не зрозуміле. Так назвав це ворохобне стадо іспанський генерал Еміліо Мола ще під час Другої світової війни. Ця сила спливла не в одній державі і допомагала нацистам захоплювати їхні ж країни. Сила живуча і, як бачимо, не тимчасова. Ось і в нас майже на тридцятому році незалежності вона відродилася і проросла в державні структури. Густими рядами крокують в протилежний бік українського буття – в бік путінської Росії. Вони не просто зраджують свою країну, у якій їм живеться багато й розкішно, а це є їхньою філософією, “духовною” потребою знищувати власну державу. І якщо б дуже прагнути розшифрувати цей “національний характер”, що не є яскраво виражений російський, ні тим паче український чи то єврейський, то й зась. Окрім імперської глаукоми на очах, вад слуху і зоологічної ненависті до українців, української мови і України загалом, там нічого не побачиш. Чи то спрацьовує в них якийсь ущербний ген: в когось темна спадковість від недалеких предків енкаведистів-більшовиків, майстрів руйнацій і хаосу; в когось від творців репресій і голодоморів – і вони на нюх відчувають “отруювачів” колгоспних корів і англійських “шпигунів”; в когось образа за погроми. Але вони, нащадки, влаштовують нині все відразу: сіють хаос і руйнують те, що важко зводилося останні роки, влаштовують репресії нинішнім “отруювачам” корів, а насправді патріотам, все ж так, як і їхні недалекі предки, ненавидять європейців, жахаються НАТО і на повні груди вдихають наркотичний клей неонациської Росії. Він їх п’янить і кличе “на подвиги”. України в цій демонічній конструкції немає. Є її багатства, які вони дерибанять, а весь устрій національного українського буття для них всього ни й українці, але в них “так історічєскі сложілось” і їхні язики так полюбили “вєлікій і нєпобєдімий, язик єдінства”, він так прилип до їхнього піднебіння, що відривати по живому – смертельна небезпека. Вони нині активізувалися, обужанилися, відчуваючи духовну спорідненість із п’ятиколонною владою, із бездарністю її діянь, закулісних антиукраїнських ігрищ і тією сірою зоною, в яку вони перетворюють Україну. Але чи не самі ми, українці, сприяли появі цього невигубного явища? Чи не переборщили у своїй демократичності? Чи не самі ми, вміючи воювати один з одним, надто толерантні й прихильні до приходьків, до тієї п’ятої колони чи то “Троянського коня”, що приходять на нашу землю і руйнують наше життя?! Здається, національно визначена історія почалася із фрази наших предків, яку зафіксував літописець, і вона чомусь не додає радості: “Не було серед них правди і став рід на рід. І був між ними розбрат. І стали воювати один з одним. І сказали собі: “Пошукаймо князя, який володів би нами і судив по правді”. І пішли за море до варяг, ті варяги називалися руссю. “Земля наша велика й багата, а ладу на ній нема. То прийдіть князювати і володіти нами”. Чуємо знайомі нотки і про багату землю, на якій немає ладу, і про те, що між єдиним народом немає правди. І про те, що суди були несправедливі. Щось нове? Щось кардинально змінилося від 862-го року? А зусиль змінити все за понад тисячу літ було безліч. Княжу київську велич знищив Батий. І от 780 літ ми все виборюємо свою державу. І всі ці століття це дорога виборювань і втрат, помилок очільників і краху, слабких і зрадливих чолових, які приймали фатально програшні рішення і втягували в них народ. Це національна риса, фатум, чи доля? Чи був час у Богдана Хмельницького подумати: а чи варт єднатися з царем, чи ні? Був! Бо москалі не відразу погодилися на це єднання, вони ще зважували. А от серед мудрих старців-характерників не виявилося таких, що вхопили би батька Хмеля за руки і

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин