4 Суспільство “Народжуймось дітьми України”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
Треба дивитись в очі історії, а не в очі Путіну
Слово Просвіти, №34 за 2020 рік
Тарас САЛИГА, професор, Львів
Знову мовні битви та спекуляції путінських агресорів і “різних” перевертнів, котрі оголосили себе
“слугами народу”. Для них укотре “благодатна пора наступила”? У щойно проголошеного російського царя черговий приплив оскаженілих емоцій. Його п’ята колона добивається, щоб в Україні остаточно знищити українську мову, бо це її не тільки принципово відмежовує від Росії, але й нищить так звану теорію “старшого брата”. Руйнує її вщент. Скандалісти одіозної платформи “слуг народу” бужанської масті відкрили черговий мовний фронт. Ринула на передову промосковська саранча з неприхованим гаслом “гдє рускій — там Россія”. За такої жахливої сваволі вийшла на порядок денний лицемірна догма про “повне всеосяжне перемир’я на Донбасі та припинення вогню”, в яку може повірити тільки той, хто воліє і далі перебувати під російським лаптєм і заглядати новоспеченому цареві-тирану в очі. Але українці — споконвічні поборники зовнішньої і внутрішньої тиранії знають своє — не коритись!
Невтомний патріот і державотворець
Іван Драч залишив нам свій священний заповіт: “Народжуйте себе, допоки світу”. Отже, народжуймось дітьми України. Відроджуймось у праотчій красі і силі — генами непокори перед чужинцем. У нас міцний фундамент. Валерій Шевчук упорядкував антологію давніх українських мислителів ХІ — поч. ХІХ ст. і опублікував їх великим томом “Мудрість передвічна” (Київ. — Кліо. — 2019). Прекрасний простір, з якого наші політичні експерти, блогери, народні депутати та різні дискутанти можуть брати на своє озброєння проти агресивної путінської військової сваволі та гібридного словоблудства, цинізму і фарисейства афористичні вислови і мудрі поради українських мислителів. Тут наша історія, мова, культура. Тут ми тисячолітні у своїй правді і силі, у неподоланості будь-яким ворогом, навіть таким, як новітній північний лихо-цар. У “Мудрості передвічній” наш історичний досвід. Не забуваймо його. Відроджуймось у ньому. Пропоную кілька афористичних висловів українських мислителів: • Ніщо так не руйнує держави, як свари в сенаті;
• Що ж до партій, то вони знесилюють супротивників образáми, приниженнями, плітками;
• “Моє” і “твоє” — два джерела незгоди в суспільстві;
• При однакових правах у всіх однакова сила; • Всякий тиран дбає, щоб у вільній республіці чесноти́ не було;
• Остерігайся зажерливих і не довіряй їм керівних посад у республіці. Інакше з’являться в республіці хитрощі, обман, зради, грабунки, чвари, насилля над слабшими;
• Є багато таких, котрі хоч від правдивої, і справжньої мудрості щонайдалі перебувають, але, як не дивно, видають себе мудрими;
• Коли народ руський є нещасливий, то нещасливий своїм сусідством, яке без жодних причин завше його тривожило й ображало (Б. Хмельницький);
• У Московії всі урядники і народ майже неписьменні .., а лютістю перевершують дикунів;
• Обдурив так, як Виговський Москву
(йдеться про Конотопську битву, в якій Виговський розгромив Московське військо (1659 р.).
• Усякий уряд, який підозрює свій народ у будь-яких супроти себе задумах, дає сам народові тому спосіб або знаряддя іти на те чого він ще не робив…;
• Брюховецький був з числа тих людей, які звичайно там жнуть, де не сіють;
• Чисте небо не боїться блискавки та грому; • Коли вовк грає на свиріль, ведмідь танцює, а лошак носить поноску, годі не сміятися… А коли вже вовк став пастухом, ведмідь ченцем, а лошак радником — це не жарт, а біда… це суспільству шкідливо.
Ці розсипані перли мудреців підказують нам, що треба дивитись в очі історії, а не в очі Путіну, щоб збагнути, чому Україна на своїй великій споконвічній території стала російськомовною. “Гдє русскій — там Россія” — це неправда. Це вірус путінської чуми. Чума косить, проте її долають. І вона стає безсилою.
Ніхто не може заперечити, що багато російськомовних українців гинуть на війні, яку розпалив Путін проти України. Дарма, що етнонім “Русь” вкрав у нас і присвоїв московитам тиран Іван Грозний, який іменувався “государем” всієї Русі, а сьогодні усю цю дику і психічно-хвору грозність імплантує на себе новітній царагресор Путін. Йому і в тямки не приходить, чому російськомовні українці підняли меч проти нього.
Звідки взялись в Україні російськомовні українці? Одну з причин їх появи логічно, як аксіому, аргументувала Світлана Короненко у ліро-епічній поемі чи, якщо хочете, поемі-новелі “Замовляння на білоруську мову”. До цієї метафізичної поеми, яку авторка іменувала просто віршем, у Фейсбуці читаємо преамбулу: “У моїх батьків був міжнаціональний шлюб. Батько — українець, мама — білоруска. Як ви думаєте, якою була мова спілкування? Так, ви не помиляєтесь — московська. Їхня дитина, звісно, була віддана до російської школи. І, звісно, мала говорити російською. Здебільшого той, хто виходив з російської школи, до української мови не повертався. Але українські гени інколи виявляють характер…”
У когось із фольклористів колись я вичитав, що красу і справжність життя доповнюють містичні випадки. Думаю, що ніколи Світлана не спонукала матір на білоруськомовне чтиво. Але ж випадок: білоруські друзі їй подарували календар білоруською мовою, а вона віддарувала його матері.
Вдома… я простягла календар мамі. Вона, — згадує Світлана, — почала повільно гортати сторінки, читаючи вголос білоруською мовою якось так, що мене наче струмом пронизало. Цієї миті я зрозуміла: якби моя мама говорила зі мною своєю рідною мовою — білоруською, то я могла би стати білоруською поетесою!”
Чуєш, мамо, я мала би буть голосною і сонячною білоруською поетесою. Слово до слова мала би добирать, наче янголів в небесах добирають до раю. Мала би стоять на трибунах дзвінкою,
розхристаною,
трохи смішною і … довготелесою у джинсах чи вишиванці — байдуже,
коли йдеться про білоруські слова, котрі серце моє розтривожене крають. Я мала б у мові моїй білоруській розкошувати,
як розкошують у медовому солоді, мала би називати білоруськими словами трави і ріки,
мала би давати наймення квітам і вітру, мала би розповідати про віковічні сосни, що застигли в ранковому холоді у країні озер і річок — на землі білоруській, як на Богом забутій палітрі. Мамо, все обирають на світі — і мову,
і землю!
Чи ж почую я слово твоє, білоруською мовлене?
Цей акцент білоруський, як сіль чи як стигми, проступає уперто крізь рідний твій голос: “Це — кастричнік!” — гортаєш новий календар з Білорусі і таке щось, як ніжність, неусвідомлене, проступає у горлі твоєму, й волосся тобі опадає на плечі,
як жовтий посічений колос.
Після цих спокусливих цитувань напрошується розмова про художньо-естетичну сторону твору — його поетику, сказати б словами Володимира Базилевського, про його “розумову-чуттєву напругу…, рівність голосу, що справляє враження спокійного плину, але спокою з інтенсивним внутрішнім рухом”. Хочеться над цим думати, аналізувати виразно короненківську образність. Тільки це не зараз. Зараз моя розмова про національно-політичні наголоси твору, про рідну мову, що залишається для нас сущих кількастолітньою незагоєною раною, як і раною Білорусі, мову якої ще більше потоптано.
Наступ валуєвщини на українськість сьогодні у найбрутальніших формах. Україноненависники, відкриті українофоби намагаються твердити, що оросійщення українців ніколи не було державною політикою російських служб, а було закономірним іманентним процесом. Цю брехню, помножену на брехню, і далі торочать, починаючи від доби романових, продовжуючи режимом Путіна.
Теперішні політикани покрою слуг
Кремля, ревізуючи Закон про державність української мови, розпинаються, що школи національних меншин начебто обмежені у вивченні своєї рідної мови. Але це політична демагогія варварської шайки з руськоязичним мечем Путіна.
Шановний читачу, я не відкриваю жодних таємниць. Про все писано і переписано тонни паперу. На цю розмову мене спровокували книга, що впорядкував Валерій Шевчук, “Мудрість передвічна”, поема “Замовляння на білоруську мову” Світлани Короненко та поезія Володимира Базилевського, про яку мова піде нижче. В контексті мовної політики нинішньої Верховної Ради і Президента Зеленського, ці книги, делікатно сказавши, — зимна вода на їхні перегріті окацаплені голови і водночас щира порада стати іншими. Легко сказати — стати іншими. Але як цього досягти? Блаженніший Владика Греко–Католицької Церкви Любомир Гузар писав: “Нам треба дуже-дуже тяжко працювати, аби змінювати свій і всенародний світогляд. Ніхто незалежність нам не подарував. Не треба забувати, що за нашою незалежністю стоять жертви наших батьків, дідів” (Газ. “День” № 192–193, 22–23 жовтня 2010).
До слів Блаженнішого Владики Гузара можна додати: треба знати, любити і шанувати свою мову, культуру, героїчну і водночас трагічну історію. Пропоную необізнаному читачеві ряд фактів з нашої не аж так віддаленої до нинішніх днів минувшини: • Постановою ЦК КПРС 1974 року вперше проголошено “створення нової історичної спільноти — радянський народ”, отже офіційний курс на повну денаціоналізацію;
• На Чернечій горі (в Каневі) 1978 року в знак протесту проти русифікації спалив себе Олекса Гірник (з Івано-Франківщини);
• “Брежнєвський циркуляр”, за яким учителям російської мови додавалась надбавка до заробітної плати — Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР (1978 р.) — “Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках”;
• “Андроповський указ” (1984 р.) — Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР, в якій зазначалося, що в школах союзних республік виділяється додатково 2–3 години на тиждень у 2–11 класах для вивчення російської мови. (Це скорочувало кількість уроків мови корінних народів);
• У час Хрущова знищувалися тиражі українських книг, зокрема збірка Д. Павличка “Правда кличе” (1958 р.) Негативно висвітлювались визначні діячі літератури, науки, культури, церкви (Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Володимир Винниченко, Євген Маланюк, Іван Багряний, Іван Пулюй, Гнат Хоткевич, Улас Самчук, Андрей Шептицький та інші);
• Українські національні герої інтерпретувалися як зрадники, вороги народу, кляті буржуазні націоналісти, зокрема Іван Мазепа, Симон Петлюра, Євген Коновалець, Степан Бандера, Роман Шухевич;
• Був заарештований Іван Дзюба, Іван
Світличний. Переслідувалися історики Михайло Брайчевський, Ярослав Дашкевич, літературознавець Михайлина Коцюбинська;
• За правління СРСР Леоніда Брежнєва агент КДБ Віктор Погружальський підпалив Публічну бібліотеку АН УРСР у Києві на вулиці Володимирській, 62. Вогнем було знищено понад 600 тисяч томів цінних архівних українських документів;
• У 1965 році Україною прокотилася хвиля політичних процесів та ув’язнень проти українських громадських діячів Михайла та Богдана Горинів, Опанаса Заливахи, Валентина Мороза, Анатолія Шевчука, Святослава Караванського, Михайла Осадчого, Євгена Сверстюка, Василя Стуса, Ірини та Ігоря Калинців, Надії Світличної, Юрія Шухевича. Пізніше — Василя Овсієнка, Степана Сапеляка та багатьох інших. Тричі відбував тюремні знущання В’ячеслав Чорновіл;
• У Києві 1970 р. було вбито художницю
Аллу Горську;
• Арешт членів Гельсінської групи: Миколи Руденка, Олекси Тихого, Левка Лук’яненка (загалом він провів у тюрмах, концентраційних таборах 27 років), Миколи Матусевича відбувся 1979 року;
• У лісі в Брюховичах під Львовом 1979 року кагебісти знайшли закатоване тіло, яке самі туди підкинули, композитора Володимира Івасюка;
• 1999 р. (25 березня) вбито провідника української опозиції, лідера НРУ В’ячеслава Чорновола;
• У Львові 2000 р. вбито композитора Ігоря Білозіра. (Факти подано за довідником “Хроніка нищення української мови”, який уклали Р. Сушко і М. Левицький (К. — 2012).
Це вже наша історія, яку не перепишеш. Нинішність їй майже адекватна, але вона в наших руках, наших діях, себто від нас залежна. Вірш Володимира Базилевського “Кровотеча” з книги “Евтерпа в снігах”, на мою думку, саме про це. Важливо: під поезіями політично-публіцистичними, поезіями з пафосом правди душі поет конче ставить час їхньої появи. Не так для того, щоб зафіксувати, коли твір написано, як для паспортизації атмосфери цього часу. Та щоб засвідчити свою активну присутність у ньому.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
