5 З роси й води! · “Реанімувати” масив української літератури й культури загалом, який було вилучено з національної пам’яті”. · с. 5сторінка оригіналу ↗
Археолог забутої й безсмертної української літератури До 80-річчя академіка Миколи Жулинського
Слово Просвіти, №34 за 2020 рік
Кров людська — не водиця…
Стоп, історіє! Ти для зрячого морок, а не іконостас. Суміш ницого і звірячого із доважком приправ для мас.
Ошляхетнуєш глянцем злочини, ловиш темних на міражі. Але ж істині кривотичили: Кров’ю грались свої й чужі.
Кров’ю бавились, як водицею, Під розкриллям хорогов. Зрячий згорбиться над криницею, Не вода у криниці — кров. 17.04.2018
“Впеклись від сказу вивихи державні”, —
каже його Евтерпа, що блукає в снігах і будить його іронічний голос: “Вони не їздять в електричках/ обдертих і старорежимних. / До їх появи категоричних / дотичний устрій в строях зимних. //
В комфорті яхт і мерседесів / кульга їх оптика: світ власність. / Мета бажань цих спритних крезів — / приватизована сучасність. // Але їх дійма боління: / на календарнім ринку збуту / вони також пожива тління, / а отже, в підсумку банкрути” (16. 02. 2018)
Іван Дзюба в есе “Полинові меди Володимира Базилевського” висловився: “Його поетична “матриця” — складні стани душі, його думка розгортається на широкому світоглядному тлі, але Базилевський радше трагік, а не сатирик. Трибунний пафос не для його Ліри, а політизована публіцистика не для його Лука” (“Українська літературна газета”. — 25.08.2017. — ч. 17. — продовж. У чч.18, 19).
В. Базилевський і справді, без перебільшених похвальб, поет з великої літери — поет багатовекторний: медитативного мислення, психологічних проникнень у світ людини і світ природи (у їх взаємозлитість), поет-історіософ, метафізик, витончений лірик і ще інших ідейно-тематичних напрямів поет. Щодо нього, як поета-трибуна та сатирика, поета майданного дискурсу, то, думаю, з оцінкою Івана Михайловича погодиться й автор віршів, хоч Дзюба не категоричний у своїх присудах. Він застерігається: “Так мені здається — може, помиляюсь”. По-моєму, не помиляється. Неманірношляхетний Іван Дзюба любить довисловлюватися в субстанції слів незримих. До речі, подібно, у своїх критичних спостереженнях чинить й В. Базилевський. Прямолінійність може образити, а мова недомовленого, мова підтексту це вже щось інше… Мудрий збагне…
Попри сказане — вище наведені вірші
“Кровотеча” та “Успішні”, як і вірш “Україна тіка з України” і ще ряд спорідненої зними політичної сатири — це політичні постріли не в нікуди, а в належну ціль. Це постріли для нашого порятунку. Нас стає менше — тікаємо з рідної землі. Причини всілякі. Часто самі гасимо в собі українність. Не тікати слід, а повертатись треба в Україну: “Серед літа штовхає до спліну / і погуби державна зима. / Україна тіка з України, / в Україні їй місця катма. // І хоч знає, що раю немає, // та не має й таких моровиць. // Щоб зігрітись, притулку шукає / на задвірках чужих чужаниць. // І пройшовши терни сортувальні, / прислухається звіддалеки, / як за обрієм в дні поминальні / безголосі кричать могилки” (16.04.2018).
Post scriptum. Чергова забава Верховної зради українською мовою розрахована на політичну колотнечу у суспільстві в передвиборчий час, коли можна “і рибки наловить і ніг не замочить”, себто здобути електоральних симпатиків. Манною з неба впав на голову партії “Слуга народу” Корнієнка та спікера Верховної Ради Разумкова законопроект про мову Бужанського. Тому вони так між собою зіспівались, мов жаби на дощ. Висловлююсь дещо не толерантно.
Втім сумні і трагічні факти української історії дають мені на це право. На жаль, не я автор, а хтось за мене дотепніший висловився: “Не подобається мова? Геть до Ростова!”
Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ серпня цього року виповнюється 80 років дійсному члену (академіку) НАН України, директору Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України Миколі Григоровичу Жулинському. Науковці не люблять робити висновків, які, як і кожне узагальнення, можуть містити пастку. Водночас проміжні висновки потрібні, аби “звірити оптику”, визначити те, що вже зроблено, й спрогнозувати поле для подальшої дослідницької роботи. Ці розмисли саме з такої категорії проміжних висновків до яких наукову спільноту підштовхує ювілейна дата в життєписі визначного науковця.
Наукова праця Миколи Жулинського припала на час, коли потрібно було не шукати нові методології та розробляти нові теорії інтерпретації, а понад усе важливо було “реанімувати” масив української літератури й культури загалом, який було вилучено з національної пам’яті, принаймні радянська “наука” передбачала залучення лише одного провідного методу (соцреалістичного), а перелік об’єктів дослідження був так само чітко регламентований. Щоб працювати з “недозволеним”, потрібні були особливі дозволи.
Микола Жулинський не міг працювати в тих інтерпретаційних моделях, із якими на Заході працювали Ролан Барт, Мішель Фуко, Клод Леві-Стросс та ін. структуралісти й постструктуралісти: зовсім інакшим був соціокультурний і політичний контекст доби. Ішлося, відповідно, й про інше завдання: долучити до української літератури імена “розстріляного відродження”, які перебували в заборонених списках. Цей ґранд-проєкт Микола Жулинський реалізовував упродовж багатьох років. Наукові результати зафіксовано в таких фундаментальних роботах, як, скажімо, “Українська література. Творці і твори” (“Либідь”, 2011), що буде незамінним порадником і студентам, і викладачам. Автор писав у передньому слові до цієї фундаментальної праці: “Кожен з українських письменників, про долю і творчість яких ідеться у книзі, вірив і надіявся, що те сокровенне слово, яке він добував із глибин своєї душі, варте “огня святого” і знайде відгук передусім у серці українця. І не тільки українця.
Адже чи не в кожному художньому творів митець прагнув відкрити себе, свій духовний світ, свої думки, почуття, переживання в часо-просторовому контексті, художньо втілити певну систему цінностей, базовану на мові, вірі, культурі, історичній пам’яті, традиціях, міфах, спогадах, символах… Слово, пройняте великою вірою, глибоким національним переживанням і переконанням, набуває особливої енергетичної сили тоді, коли воно переживає незбагненний процес перетворення на Логос” (“Українська література. Творці і твори”, с. 7)
Не менш важливими проєктами з, по суті, відновлення української національної пам’яті, формування історичного розуміння ідентичності стали “Історія української літератури”, “Шевченківська енциклопедія” (безперечно, видання підготовлено разом із колегами й науковими колективами).
До 1990-х р. творчість Миколи Хвильового, Михайля Семенка, Леся Курбаса… й сотні інших авторів була не відома загалові. М. Жулинський докладає зусиль для оприявнення в українській культурі спадщини Володимира Винниченка. Він пише як на свій час знакову працю “Із забуття — в безсмертя”, у якій інтерпретує в цілком постсоцреалістичній, іманентно “живій” стосовно тексту манері модерністські художні твори, які пропонують українському читачеві нову естетику й філософію, новий образ людини та антропологічні моделі зображення українського життя. Іще не йдеться про складні структуралістські чи постструктуралістські інтерпретації, постколоніальну критику, проте цінність наукової праці М. Жулинського полягала в тому, що він став першим, хто виніс на плечах із забуття й представив загалові континент української культури. Ішлося про літературу модерністського періоду, яка розвивалася в органічній єдності з європейськими літературними тенденціями.
По-перше, якщо, скажімо, надзвичайно тонкий інтерпретатор слова Дмитро Павличко відкрив для тогочасного читацького загалу Богдана-Ігоря Антонича, то Микола Жулинський відкрив окремий континент літератури, який радянська система прагнула піддати забуттю. Відкритість до українського світу, перенесення огрому художньо виразних текстів із забуття в сьогодення, актуалізація високого естетичного потенціалу українського модернізму в часі, у якому було потрібно сформувати нове мотто української незалежної держави, — саме такими видаються основані світоглядні параметри Миколи Жулинського як науковця, який привернув увагу наукового загалу до величезної кількості імен і творів.
По-друге, зверну увагу на таку важливу рису в світоглядній парадигмі науковця, як єдність наукового мислення й літературного процесу, який є органічним і живим потоком, що визначає сучасну культуру. М. Жулинський не лишається осторонь передусім живого слова; він стає одним із аналітиків культури шістдесятництва, дисидентства, пізніших і раніших культурно-історичних періодів. Зрештою, зауважу, що багатолітня дружба між родиною М. Жулинського та родиною Володимира Дрозда й Ірини Жиленко, Олега Чорногуза, Дмитра Павличка, Івана Драча та ін. позначилася на особливій філософії наукового повсякдення (дозволю запровадити такий термін), у якій наукова практика формувалася в активному творчому діалозі з провідними письменниками, які визначали світоглядний та естетичний рівень тогочасної української літератури.
Сам М. Жулинський реалізує себе як публіцист, інтерпретатор української літератури, якому важить, щоб наукове слово було “живим”, прочитаним, осмисленим, а тому науковець не відмежовує себе від дискурсу публіцистики, яка на той час відіграє важливу роль у процесах суспільних перетворень (1980-1990-і рр.). Ідеться про роль суспільного діалогу, про поширення ідей, які привертають читацьку увагу до високохудожнього українського слова, що твориться в атмосфері творчих зустрічей, оціуму й негоціуму, до яких причетний Микола Жулинський. Науковець формує неповторний стиль, у якому відчутний емоційний потенціал об’єктивованого наукового слова, а не лише мають місце теорії, які констатують і фіксують. Подібний стиль представлено в роботах І. Дзюби, В. Дончика, Т. Салиги, М. Ільницького, М. Наєнка та ін.: досліджуваний об’єкт є не лише чинником наукового дискурсу, ай тим фактором, що впливає на світоглядно-естетичні параметри дослідника, а тому писати “сухо”, в режимі “констатацій” просто неможливо. Зрештою, йдеться про забуті, маловідомі сторінки української культури, які дослідник відкриває першим.
Безперечно, з часом з’являтимуться інші прочитання, нові інтерпретації, проте сьогодні ти першим маєш можливість доторкнутися до далеких американських ВУАНівських архівів, щоб у них працювати з фондами митців “розстріляного відродження” або ж інших письменників, які були вилучені з канону української радянської літератури.
По-третє, не менш важливим компонентом світоглядних моделей дослідника є увага до національного чинника, тобто до тих вимірів тексту, які фіксують питому українську ідентичність, які є маркерами відмежування свого від чужого, утверджуючи оригінальний погляд на світ, визначений українською міфологію, національною системою архетипного мислення, що випливає з особливостей історичного розвитку та ін.
Микола Жулинський належить до науковців, які заклали фундаментальні основи для подальшого вивчення колосального текстуального масиву. Увага до архівної роботи, впорядкування архівів класиків української літератури, перевезення архівів із закордону в Україну – це також стосується визначальних характеристик науковця, який першорядне значення приділяв дослідженню джерел і рукописних фондів.
Дослідження української літератури ХХ ст. для Миколи Жулинського мало важливе значення з огляду на формування української модерної ідентичності, утвердження української самобутності. Модерністський поворот став чинником залучення української літератури до європейських традиції, реінтеграцією до європейських стильових і жанрових моделей.
Наукове вивчення модернізму стало одним із підмурівків у формуванні української політичної та соціокультурної ідентичності нового часу, коли Україна здобула незалежність. Перевідкритий і наново утверджений канон українського модернізму допоміг прокласти соціокультурну лінію розмежування в парадигмі “Геть від Москви!”, принаймні це стало важливим чинником інспірацій для української свідомої частини країни й наукової спільноти зокрема.
Безперечно, жодна наукова чи культурна робота, спрямована на популяризацію українського слова, не може нівелювати тієї антиукраїнської негативної діяльності в царині політики, яку провадив політичний істеблішмент пострадянського штибу. Проте саме робота Інституту літератури, діяльність Миколи Жулинського на чолі Інституту стала важливим чинником переформатування ментальних, світоглядних параметрів у новій українській державі, яка має тисячолітню історію власної державності.
Початок 1990-х років став періодом пошуків українського мотто в царині ідентичності. І саме тому настільки суспільно значущими були роботи Миколи Жулинського, який прагнув оперативно представити українському загалові материк, який через ідеологічні вплив мав би піти на дно, а насправді просто чекав, коли спаде ілюзія від “комуністичного будівництва”.
Канон українського модернізму засвідчив високу художню виразність української літератури, її органічний “живий” діалог із європейським та загальносвітовим культурним виміром, у якому українська частина мала виразно окреслену художню самобутність.
Наукова діяльність М. Жулинського була на вістрі часу; потрібно було поспішати, щоб здійснити фундаментальний прорив у гуманітарному мисленні, у перекодуванні когнітивних мав від радянського минулого до пострадянського національного сьогодення. Майбутні покоління дослідників іще підуть “углиб”, іще матимуть можливість працювати з відкрити архівами, з зафіксованими іменами, які ще потребуватимуть нових прочитань.
Натомість М. Жулинський опинився в потрібний час історії у потрібному місці, щоб науковою працею здійснити й соціополітичне перетворення, яке стало можливим саме через органічний зв’язок літератури й ідентичності. Розлам, який утворився через занепад СРСР, потрібно було наповнити іншим “контентом”, і М. Жулинський, знаючи про архіви української літератури за кордоном, починає здійснювати археологію знання, за М. Фуко, працюючи як археолог, який шар за шаром розкопує нову (насправді просто забуту) культуру української цивілізації.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
