Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Інформаційний простір · “Чому у воюючій країні монопольним правом національного провайдера володіє компанія з іноземними офшорними власниками?”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Чорно)біле тло телеекрану

Слово Просвіти, №34 за 2023 рік

Електронна трубка Б. Грабовського в американській сім’ї Юрій ПЛАКСЮК, журналіст, письменник ців у необмежених їхніх можливостях, як і у всемогутності тих, хто матиме доступ до радіочастотних хвиль, загадкових ультрафіолетових променів, зовсім не кіношного нині Гіперболоїда інженера Гаріна… Напутнє Покоління українців дев’яностих років минулого століття не має права не пишатися здобутою Незалежністю своєї держави, яка зберегла, утвердила, а нині – кров’ю героїв захищає на полі бою свою прадавню назву Україна. Пишатися її суверенітетом, територіальною цілісністю (попри тимчасово окуповані путінською ордою південно-східні регіони), її канонічною вірою, державною мовою та, безперечно, Збройними Силами на чолі народної армії, яка героїчно веде найжорстокіший за всі часи бої з північним людожерливим Мордором. Як і захоплюватися історією своєї країни, якщо, звісно, кожен з нас має честь і гідність вважати себе її громадянином, прагне у міру сил та можливостей трудитися на її благо, а в серці – самовіддано плекати чуття незгасимої любові до рідної Батьківщини… Бо ж попри нашу відносно молоду державність, внесок українців у світову цивілізацію, у демократичні цінності належно визнаний і оцінений людством, а відтак – всі ми маємо знати і розуміти, що пам’ятати, навіщо захищати і як кріпити працею здобуту Незалежність!.. “В історії все робиться своєчасно!” Цебто все добре і прикре в житті щораз відбувається до місця і часу… Вік ХХ, вік ХХІ – дві споріднені епохи, коли людство мало і має можливість спостерігати в реальному часі за подіями на планеті Земля. Бачити життя, фіксувати зміни в його одвічному плині. Завдяки звукам і відеозображенням, які даровані нам засобами радіомовлення, кінопоказу і, звісно, телебачення. Однак слід визнати, що найбільшого визнання людством отримало саме телебачення. З’явившись на початку тридцятих років минулого століття, згодом, вже після Другої світової, набувши технічного звучання, кольорів і поширення, воно швидко перетворилося не лише на родинне захоплення, а й на впливовий ідеологічний рупор у руках політиків, можновладців та бізнесменів. Тих, хто мав владу, гроші та патологічний потяг до першого і другого. Крім того, телебачення увібрало в себе ще й функції зрячого радіомовлення і художнього кінопоказу та у процесі удосконалення передавальних електронних пристроїв, спонукало невтомних дослідників до нових винаходів і відкриттів. З певною ймовірністю це так, бо і кібернетика, і освоєння космосу, штучний інтелект і біоінженерія, які нині вважаються наріжними стовпами прогресу, розпочинали свій шлях, свою історію з дивовижних властивостей заряджених електронів. З переконань науков- “Зеонбуд” розради Повести цю розмову у такому телекомунікаційному ключі надихнули мене дві дати з різних століть: двадцять шосте липня 1928 року, коли 75 літ тому син славетного українця Павла Грабовського – Борис, (до речі, названий батьком на честь іншого великого українця Бориса Грінченка), разом з працівником середньоазіатської станції зв’язку Іваном Бєлянським продемонстрували вченій комісії Ташкентського університету унікальний експеримент: викладачі, що перебували в окремій кімнаті, спостерігали на скляному екрані приймача розміром 12 сантиметрів рухоме зображення обличчя Бєлянського. Той знімав і одягав капелюха, повертав голову, ворушив губами. Навпроти нього, на відстані кількох метрів, одухотворено чаклував над електронною передавальною трубкою Борис Павлович… Дев’ять днів потому дослідники винесли експеримент на повітря і показали живі зображення з вулиці Ташкента, де їхав трамвай, рухалися пішоходи, пролітали пташки… І друга дата, точніше подія, сталася в наші дні, 28 липня. Американська компанія SpaceX успішно вивела на навколоземну орбіту супутник Jupiter 3, вагою майже дев’ять тонн, для забезпечення бездротового підключення до Інтернету території Північної та Південної Америки… У ташкентському експерименті, всупереч домінуючій в Союзі теорії електромеханічного телебачення, вперше у світі транслювалось рухоме електронне зображення на відстані. Тоді, як з успішним запуском Ілоном Маском телерадіокомунікаційного супутника, вперше в історії людства цілі континенти матимуть можливість безперешкодно користуватися Інтернет-зв’язком. Технологією, яка швидко перебере на себе домінуючу роль в сфері наземних телекомунікацій і медіабізнесу. Чим, на жаль, змістить з медіа п’єдесталу безпровідне ефірне телебачення, відвівши йому роль затратного, архаїчного засобу комунікації. Разом з менеджерами, студіями, громіздкими передавальними центрами і віковою аудиторією. Що ж до Бориса Павловича Грабовського, то, на жаль, не міг він тоді знати, що більшовицька наука не мала жодного наміру удосконалювати його винахід, сприяти прославленню автора відкриття – сина репресованого українця. Не знав, тому й погодився без остраху з каїновим рішенням російських “світил” доправити всі прилади в Москву (правда, чомусь, аж через Далекий Схід), а не виїхати з радянського “гулагу” за океан, як зробив це раніше дослідник Володимир Зворикін, який згодом став автором досконалішої телевізійної трубки – кінескопа. Тільки вже після демонстрації можливостей “Радіотелефота” українця Грабовського. “Для здійснення нового наукового експерименту за участю авторитетних науковців, – зазначалось у терміновій депеші з Москви, – вам необхідно доправити свої прилади до столиці”. Коли ж обладнання з великим запізненням туди прибуло, то виявилося, що в ящиках лежав вщент понівечений брухт. Вражений почутим, винахідник зажадав розслідування, однак, московити не стали особливо перейматися пошуком винуватців. Натомість, швиденько направили в Ташкент нове послання, у якому звинуватили самих розробників електронного телебачення в марнотратстві та брехні і зажадали забрати у них, без повернення, журнали, розрахунки, інші документи, що описували унікальний “Радіотелефот” Грабовського… Здавалося б, для сучасних розробників і дослідників новітніх телекомунікаційних систем і технологій в умовах світової глобалізації не повинно існувати прихованого спротиву і відомчих обмежень. Здавалося б, кожне нове їхнє відкриття на даному поприщі, мало б ставати предметом особливої уваги держави, її урядовців, регуляторних організацій, суспільства загалом. Десь інде, лише не в пострадянській Україні, в роки ваучерної прихватизації державного добра та поодиноких спроб ентузіастів захистити молоді пагінці національної науки від підступності “старшого брата”. У залежній країні, де інтереси бізнес-груп і можновладців швидко ставали вищими за народні, де хаотичне роздержавлення проводилося з однією метою: створення якомога вигідніших умов для забезпечення особистих потреб у політиці і бізнесі. Де вітчизняні розробки, якщо і мали право на впровадження, то лише в інтересах доморощених або російських олігархів за їхні ж гроші. Лише цим на початку двохтисячних років була продиктована підтримка можновладцями нібито “нейтральної” технології, яку освоїло ТОВ “Зеонбуд”, забезпечивши йому ліцензією оператора-провайдера цифрового телерадіомовлення. (Тоді якраз урядник Янукович спритно приватизував посаду президента.) Так маловідома для української медіа спільноти та галузі зв’язку фірма без особливих проблем отримала від Нацкомісії з регулювання електрозв’язку ніким не затребуваний дециметровий діапазон частот 2,5-2,7 ГГц у безстрокове користування. Водночас, ті ж самі державні телекомунікаційні структури, керуючись далеко не українськими інтересами, продовжували відверто ігнорувати, а то й блокувати, значно прогресивнішу і ефективнішу розробку цифрового телерадіомовлення – технологію МІТРІС. Суто наше, українське ноу-хау (мікрохвильове, цифрове, інтегроване до всіх наявних телекомунікаційних і супутникових ресурсів), створене київськими науковцями Української академії наук. Вітчизняна розробка у рази перевершувала обмежені можливості “відпрацьованої” за океаном американської технології ММDS. Що це насправді так, знає нині не тільки кожен фахівець галузі зв’язку, а й споживачі її послуг. Не зі слів конкурентів і недоброзичливців, а за результатами роботи “Зеонбуду” на поприщі монопольного оператора цифрового мовлення. Парадокс і не більше, оскільки численні обіцянки цього провайдера створити телевізійним каналам максимальні можливості для покриття більшої частини території України, виявилася пшиком. Навіть окремим обласним центрам не було забезпечено якісне отримання телевізійного сигналу більше, ніж на 60 відсотків домогосподарств. А що вже казати про віддалені райцентри, села, мало доступні території?! Іншою суттєвою технологічною вадою у діяльності провайдера став обмежений ресурс – усього 32 телеканали – що призвело до суперечок і невдоволень між мовниками. Ця обставина стала очевидно найбільш мотивуючим аргументом для ліквідації обласних телерадіокомпаній, які не вписувалися у бізнес-розрахунки ідеологів мультиплексу. Знаю з власного досвіду, бо навіщо тоді в листопаді 2010 року перший віцепрем’єр, який переймався сонячною енергетикою, а не реальною економікою держави, застерігав мене, голову Держтелерадіо, від втручання у процес ліквідації ОДТРК. Саме так, “своя” для влади фірма, почала одноосібну діяльність на ринку цифрового мовлення. Звісно ж, ціною втрати нашими місцевими громадами інформаційного телерадіопростору, кадрів та перспектив розвитку. Прикро, що відбувалося це у пору активної децентралізації органів місцевого самоврядування і швидкого впровадження Заходом супутникового Інтернет мовлення. Що ж до вітчизняних космічних стратегів, то вони “самовіддано” виплутувалися з неприємної історії, пов’язаної з канадським кредитом на перший український супутник Землі. Характеризуючи нашу заполітизовану “чорно-білу” інформаційну дійсність популярним висловом “хто платить, той замовляє музику”, з великою долею правди можна констатувати, що, за сприяння корумпованої влади “регіоналів” та залежних від неї олігархів, компанія “Зеонбуд”, ставши безальтернативним про- Перший телецентр на Б. Грінченка давцем телекомунікаційних послуг, легко досягла цифрового Олімпу! А відтак, стала першою скрипкою, яка вирішує все, крім, одного: забезпечення недоторканості інтересів тих мовників, які відстоюють своє законне місце під цифровим телекомунікаційним сонцем. До цього висновку приходиш, коли аналізуєш конфлікт між регуляторами медіаринку і трьома телеканалами, яких четвертого квітня минулого року безпідставно позбавили мультиплекса. Висновок може бути один: фірма “Зеонбуд” – це “колос на глиняних ногах”! Як у технологічному сенсі, так і правовому. Бо ж коли “невідомий” суб’єкт прийняв таке волюнтаристське рішення, фірма виявилася безсилим і недієздатним третейським суддею… Хто ж тоді був справжнім набувачем вигоди у цій історії? Утаємничені провладні ляльководи? Кажуть, Концерн РРТ зробив це нібито з подачі РНБО?! Радбез віднікувався, профільні парламентські комітети – й досі глибоко розмірковують… Хай там що, однак цей мультиплексний гамбіт суспільство сприйняло однозначно: як покарання “неслухняних” мовників, що псували політичну погоду на інформаційно-фронтовому полі “марафонців”. Цікавим нюансом є ще й те, що політикум, який стоїть за ображеною “трійцею” телемовників, колись сам і формував правові основи впровадження цифрового мовлення. Так би мовити, збирався ще довго одноосібно керувати, однак програвши вибори, зазнав фіаско. Не менш дивною в цій історії, є ще й показово беззуба, страусина позиція Національної ради України з питань ТБ і РМ, головного регулятора медіапростору, який у 2019 році укотре переглядав умови ліцензійної діяльності “Зеонбуду”, а нині – несподівано заплутався у своїх же повноваженнях і функціях. І все-таки, чому у воюючій країні монопольним правом національного провайдера володіє компанія з іноземними офшорними власниками, а не вітчизняний, як кажуть, “свій до кісток” оператор? Відповідаю. Все через ту ж, що і у випадку з винахідником Борисом Грабовським, причину: вплив російських фінансово-політичних інтересів на інформаційний простір України, на українців, на державу загалом. Ще б пак, за всі роки Незалежності на відповідальних посадах регуляторних відомств, установ, всіляких комісій у галузі спецзв’язку, розподілу частотного спектру, передавальних центрів радіозв’язку, як і космічного агентства, перебували здебільшого кадрові військові: полковники і генерали, які проходили свій вишкіл ще у радянських підрозділах зв’язку… Вони ж з перших “самостійних” років заправляли ів штабі зв’язку міноборони. На радість росіянців. І це, на жаль, мало кого бентежило в Києві. Тому й дбали “специ” в погонах здебільшого про інтереси проросійських медіа магнатів, сприяючи їм, а не проукраїнським мовникам, у доступі до комерційно привабливіших частотних присвоєнь. Маючи загальновизнані науково-дослідні кафедри, талановитих спеціаліс-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин