Музи не мовчать · “Зрештою в тім уся сіль і суть, що є ще мама і тато”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
Актор, Поет і Воїн
Слово Просвіти, №34 за 2023 рік
вона пливе в мені немов Дніпро така ж глибока і така ж причинна вона мене підносить і пече вона моя шовковиця і ревінь вона мені як братове плече як мамина рука і батьків ремінь вона важка як молот коваля дзвінка неначе дівка чорноброва вона мене тримає як земля... моя до смерті українська мова 2023
*** Переведи мене через майдан, переведи мене, маленький сину, я твою руку теплу, як хустину, і цей майдан нікому не віддам. Переведи мене через дими, що виїдають горло і сітківку, через, як шкіра, зідрану бруківку, через лискучі чорні шоломи. Переведи повз кулі біля скронь по невловимій нитці Аріадни, через діжки гарячі, як троянди, переведи мене через вогонь. Переведи мене через роки у ніч, де рвались долі і гранати, де був мій брат і я побіля брата, де стала смерть на відстані руки. Переведи під гору, он туди... через громаддя зрад і проституцій, туди, де кров текла по Інститутській, переведи мене, переведи. Переведи і стань у цей аркан, будь, як вони, нескорений і дикий. Ми тут залишим сльози і гвоздики... переведи мене через майдан. 2019
*** Я хотів би пестити її пальці, зігріватись котами і глінтвейном, бути мирним, як Ліга Націй, і чистим, майже кошерним. Я хотів би вигулювати собаку, бачити, як росте хрещеник. Я мрію про дім, як про Ітаку, простіше кажучи – до щему. Я не Мамай, а, скоріш, Авіцена, чия найстрашніша зброя – скальпель. Я все ще люблю, як пахне сцена; я хочу у Лондон, Ріо, Альпи... А мені з ноги відкрили двері, постріляли дітей, запалили хату. І чхати хотів я на всі критерії, тепер я хочу... так, убивати. 2015
*** На східному фронті без змін. Хіба що похолодало. Багато машин і мужчин, толку мало. Ворог на все плює, ми в землі сидимо, як озими, стурбоване ОБСЄ катається на лімузинах. Черствіє наш хліб, не їдуть до нас волонтерки, якийсь зарослий таліб зирить на мене з люстерка. На заході мокрий сніг, а тут сухі морози... хочеться до своїх, хочеться з віршів у прозу. А в небі застиг свинець і відступи запечатав. Тут тобі і кінець, тут тобі і початок. 2014
*** Ця війна, що вростає у тебе коренем, вибухає в тобі п’яними віршами, нагодує тебе по горло коливом, зробить кращими мертвих, живих – гіршими.
Ця країна, що потребує героїки, вимагає від тебе м’яса і пафосу, перекроїть тебе на параноїка без керма, без компаса і без паруса.
Ця жінка, що зводить тебе з розуму, її тіло, переді післяісторія, її речі, плачі, зливи з грозами – єдина справжня твоя територія. 2018
*** Це мій вирок і вибір: я не покину борт; я не людина, я – кіборг, мій вимір – аеропорт. Для когось я прокажений, комусь я – під нігтем цвях, трощать мої мікросхеми, луплять мене по зубах. Облазить моя шкіра, плавиться мій метал, а я, як у груди рапіра, вгризаюся в термінал. Скаче в мені напруга, аж іскри летять з-під брів, втративши кібердруга, я знищу сто біочортів. Навіть, роздертий на скиби, я не віддам Донбас. Звати мене кіборг, але я один із вас. 2015
*** Ох, війна моя, війна без просвітку і без дна, невгамовна, безсоромна, круторога сатана. Ох, брати мої, брати – то кроти, а то хорти; забіяки, харцизяки... просто, господи, прости! Ох, душа моя, душа без щита і палаша; недоладне, безпорадне і довірливе лоша. Ох, зима моя, зима, повна бебехів сума. То сльотава, то кривава, то терпка, немов хурма. 2015
*** Прийшла у березні зима, прийшла негода як чума, б’є по обличчю до одчаю… мені тебе не вистачає.
Заледенів грубезний дуб, і плащ зелений мій задуб, далеко ще до молочаю… мені тебе не вистачає.
Гримить за Сіверським Донцем, мозолю пальці олівцем, як кулі рими витрачаю… мені тебе не вистачає.
Мовчить старенька БМП, собака солодко хропе, не гасне печія од чаю… мені тебе не вистачає.
Вмирають іскри на льоту, хапають руки пустоту, заводжу пісню і кінчаю… мені тебе не вистачає. 2014
*** Зелений дощ умив черешню, розмазав небо і маршрут, громи далекі глухо брешуть
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
