Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Театр · “Хочеться, аби українці розуміли, що пожежа в нашому спільному домі. Якщо не загасити один поверх, то може спалахнути інший”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Надія на повернення

Слово Просвіти, №34 за 2023 рік

Едуард ОВЧАРЕНКО Фото надано театром Тур передбачає вісім прес-конференцій у кожному місті показу вистав, вісім творчих зустрічей з учасниками проєкту та зйомку бекстейджу з робочою назвою “Життя і творчість під час війни, або Мистецький фронт у дії”. “Лишатися (не) можна…” – це документальна вистава про життя в окупації та виїзд на підконтрольну Україні територію. В основі сюжету – п’ять реальних історій співробітників Херсонського театру. Це вистава-документ. Вистава-свідчення злочинів російських загарбників. Вистава, яку повинен подивитися кожен, щоб знати і пам’ятати злочини Росії проти України. Вистава, створена задля меморіалізації героїчної боротьби українського народу, є рефлексією на події, що відбуваються у країні, та яскравим прикладом терапії завдяки мистецькому продукту. Постановка народилася за місяць до того, як Херсон звільнили наші захисники. У той час, коли театр Куліша не мав свого майданчика, а його працівники були розкидані по різних куточках країни. Київський глядач мав можливість побачити виставу “Лишатися (не) можна…” на новій сцені Національного академічного театру імені Лесі Українки. Перед показом відбулася зустріч її творців з представниками ЗМІ. Пропонуємо увазі читачів “СП” головне з їхніх виступів. Олександр Книга, генеральний директор – художній керівник театру, народний артист України: “Театр Лесі Українки свого часу прихистив нас, і ця вистава народилася саме тут. Коли ми вирвалися з окупації на вільну Україну, у нас не було нічого, крім великого бажання працювати, посилати сигнал на Херсонщину. Цю виставу спершу ми грали в Києві. Потім вирушили з нею до Одеси, виступали в Кропивницькому. Сьогодні завдяки підтримці Українського культурного фонду маємо можливість показати її в Миколаєві, Кропивницькому, Черкасах, Києві, Житомирі, Івано-Франківську, Львові. Сподіваємося, що зможемо зіграти її і в Херсоні. На нашу виставу в Черкасах прийшли глядачі з різних міст України, були навіть з Донбасу. А дві херсонські дівчини мали бути у нас на виставі 24 лютого 2022 року. У них залишилися квитки. Це так зворушливо: люди зберігають квиток як надію на повернення. Обіцяю, що ми відіграємо виставу, яку планували на цей день. Після кожної вистави спілкуємося з глядачем. Щоразу різна авдиторія, цікаві контакти. Людям, які до цього не доторкнулися, важко нас зрозуміти. У 2014 році ми взяли до своєї трупи артистів з Луганського оркестру, допомагали їм. Але все одно до того моменту, поки самі не стали біженцями, сприймали це по-іншому. Через свої емоції намагаємося розповісти про ці події та відчуття глядачу. Нині наше рідне місто надзвичайно жорстко обстрілюється, але ми почали працювати в Херсоні вже через кілька днів після його звільнення. Відкрили арт-хаб, де кілька разів на тиждень проходять заняття з дітками. Ці діти залишалися вдома, ховалися від рашистів, навіть не спілкувалися одне з одним. Сьогодні я не можу зібрати весь колектив у Херсоні. Прем’єру зробили у Кропивницькому. Працюємо зараз і в Одесі. Але частина колективу перебуває в рідному місті, вони провели там весь період окупації. Тепер театр – це волонтерський хаб, що допомагає людям, які постраждали від трагедії на Каховській ГЕС. Ми працюємо в містах і селах, які звільнили навколо Херсона. Люди зустрічають нас зі сльозами на очах, намагаються пригостити. Крім цього, їздимо країною, нещодавно були за кордоном. І скрізь, де б не виступали, на вистави приходять херсонці, яких війна розкидала по світах. Позиціонуємо наш театр як символ Херсона, як надію на повернення. 25-й фестиваль “Мельпомена Таврії” відкриємо 8 вересня в Херсоні прем’єрою. Одночасно він розпочнеться у 25 театрах країни. На вистави запросять тимчасово переміщених осіб. Будуть говорити про Херсон, Херсонщину… Коли я вирвався з окупації, журналісти часто запитували, чи не здивував мене спротив Херсона. Зовсім ні. Ми як театр багато робили для того, аби опір був. Починаючи з фестивалів, вистав, які ми грали в театрі. Привчали жителів міста вдягати вишиванки, перетворювати його на жовто-блакитне. Під час мітингів спротиву наш головний режисер Сергій Павлюк був там разом з акторами та глядачами. Лише невелика частина колективу пішла на співпрацю з рашистами, коли ті намагалися створити в Херсоні русскій театр (14 осіб з 250-ти). Так само мало херсонців погодилися співпрацювати з окупантами”. Сергій Михайловський, заслужений артист України: “Важливо грати цю виставу для людей, які не відчувають війну так, як відчуваємо ми. Раніше її бачили у фільмах про Другу світову і не могли уявити, як це насправді. А тепер відчули на своїй шкірі. Словами цього не передати. Хочеться донести правду до людей, які вважають, шо війна десь там. Насправді вона тут. Важливо, щоб ніхто про це не забував і ми всі разом допомагали нашим воїнам здолати рашистську нечисть”. Римма Зюбіна, акторка: “Спочатку взяли до роботи п’єсу, а потім зрозуміли, що цікавіші історії, які ми розповідаємо одне одному під час перерв. Вони справжні, болісні. Їх треба розповідати, тим більше, якщо ти був свідком того, що відбувалося. На 12 жовтня 2022 року була запланована прем’єра на новій сцені Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки, але через прильоти її скасували. А зіграли 14 жовтня на сцені Київської академічної майстерні театрального мистецтва “Сузір’я”. Історію Сергія Михайловського додали до нашої вистави 1 грудня. Він пробув в окупації найдовше. Також додали відео. Усі актори діляться своїми історіями, крім мене – я розповідаю історію Юлії Бунчак. Цих текстів було на дев’ять годин із монологами, сльозами, паузами. Режисер Євгеній Резніченко разом із редакторкою текстів Ксенією Швець обробили цей матеріал таким чином, щоб він був сценічним. Про кожну історію можна зняти окреме кіно, поставити окрему виставу. А нам треба було оформити все це в єдиний сценічний матеріал. На відміну від Європи, документальний театр в Україні мало розвинутий. Ми вміємо натягувати на себе чужі образи. А вийти на сцену, оголити свій нерв, розказати свою історію, знову розривати своє серце може не кожен. Ти сидиш, слухаєш колегу – і твої емоції зашкалюють. Хочеться, аби українці розуміли, що пожежа в нашому спільному домі. Якщо не загасити один поверх, то може спалахнути інший”. Євгенія Кірсанова, акторка: “Ми на сцені вже більше як звичайні люди, а не як актори. Все ніби повторюється, і ти вже не контролюєш своїх емоцій”. Руслан Вишнивецький, заслужений артист України: “Це перший такий досвід, коли ти не граєш роль, а розповідаєш свою історію. І щоразу бачиш перед собою ці картинки. Дуже важко. Але це потрібно робити”. У команді проєкту також актори Олена Пасько, Валерій Гайфуллін, Ангеліна Павлюк, координаторка Олена Мудра, дизайнерка Мар’яна Коломієць, відеооператор Максим Прудкун. “Ми не хотіли виїжджати…” – це проєкт Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру імені Миколи Куліша, який реалізується за підтримки Українського культурного фонду. Це гастрольний тур театру вісьмома містами з виставою “Лишатися (не) можна…”, яку було задумано та реалізовано під час повномасштабного вторгнення Росії до України.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин