Шевченкіана · “Щезали в безвісті епохи серед потопів і завій, та не мінялося нітрохи зерно у товщі віковій”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Петро ПЕРЕБИЙНІС: “Дай, Тарасе, бурелому, щоб сахнулася орда!”
Слово Просвіти, №34 за 2023 рік
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
“Журнал “Київ” широко відкрив шлюзи для всього репресованого, забороненого, запротореного у потаємні залізні каземати” Познайомився я з Петром Перебийносом понад сорок років тому за вельми цікавих обставин, а саме: наприкінці 1970-х років нам обом – працівникам апарату високої й впливової установи1 – доручили перевірити анонімні доноси на завідувача відділу Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва УРСР Сергія Гальченка, якого звинувачували в українському буржуазному націоналізмі. Сам Сергій Анастасійович розповідає про це: – Донос був, очевидно, дуже широкий, бо знайомилися перевіряльники з роботою всієї установи і бесідували не лише зі мною. Моє враження від них було архіпозитивне – видно було, що люди порядні й небоязкі, тобто здатні виснувати й доповісти нагору, що націоналізм Гальченка насправді полягав у патріотичній роботі на благо української культури. Ми порозумілися тоді як українці-патріоти. Завдяки їхній чесності я був буквально врятований від чималих неприємностей. Не від заслання, звісно, але від зламу творчого зростання… Цей акцент, як виявилося, був украй важливим, адже Сергій Гальченко виріс у видатного літературознавця, текстолога, архівіста, хранителя джерел української духовності… Після нашого знайомства творчість Петра Перебийноса стала складником мого духовного життя, до того ж, як історик, я особливо цінував його мужню громадянську позицію в опублікуванні наприкінці минулого століття табуйованих у радянські часи важливих історико-документальних і художніх текстів. Скажімо, головний редактор журналу “Київ” (1986–2000) Петро Перебийніс оприлюднив ранні оповідання Володимира Винниченка. Між іншим, про подробиці цієї непростої видавничої “операції” дізнався через два десятиліття, коли працював (з 2001 року) генеральним директором Національного культурного центру України в Москві, а Петро Мойсейович приїхав у гості до нас і зустрівся з давнім знайомим, видатним українським літературознавцем, лавреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка Юрієм Барабашем, який понад 60 років живе і працює в Москві в ім’я України2. Наголошу, що відразу після віроломного збройного нападу Росії 24 лютого 2022 року громадянин РФ Юрій Барабаш, якому йшов 91-й рік, різко засудив у ворожій Москві “безпрецедентне, нічим не виправдане рішення президента Володимира Путіна про військове вторгнення в Україну” (надруковано в газеті “День” 2 березня 2022 року). Так от, обидва великі українці коротко повідали своїм шанувальникам таке (буквально в збереженому записі). Спочатку Петро Перебийніс: – Тоді ще був розгул ідеологічного тиску! Тому ми розуміли, що просто так надрукувати оповідання Винниченка не зможемо. Був необхідний якийсь розумний хід. Я звертався спочатку в Україні як до “менших”, так і до “більших” персон у владних коридорах, але вони під якимось приводом обережно відмовлялися втручатися в ідеологічно небезпечну справу. Що робити? Поїхав до Москви, до розумного голосу з неї тоді прислухалися, зустрівся з Юрієм Яковичем, який одразу мене зрозумів і написав таку переконливу передмову, що жодна цензура не могла нічого зробити… Зі свого боку Юрій Барабаш додав: – Справді, статтю про Володимира Винниченка написав у той час, коли в українській науці, літературознавстві та критиці його лише лаяли. Тоді широко цитували Леніна про те, що немає чого витрачати час на Винниченка. Моя стаття називалася “Чи варто “гаяти час” на Винниченка?”. Я намагався довести, що цей час не прогаяний… Тоді ж Юрій Якович нагадав, як Петро Мойсейович узявся, здавалося, за неймовірне – видати поему Володимира Сосюри “Мазепа” з його переднім словом: – Я погодився, тим більше, що зрозумів хитрий хід: під моєю передмовою до поеми буде стояти підпис “Москва”. А цей голосу 1987 році справді таки мав велике значення… Звісно, залишалися незмінні табу, але все-таки подих свіжого повітря вже відчувався. Ця стаття стала для мене, мабуть, найважливішим епізодом у моєму тодішньому житті… – То була грандіозна смілива стаття, – зауважив Петро Перебийніс, – що змусила трепетати всі наші чиновницькі кола, і ніхто не наважився тоді нічого сказати… Безпосередньо причетний до цієї надважливої тоді роботи Сергій Гальченко (Петро Перебийніс говорив мені, що його з’ява в журналі неодмінно свідчила про необхідність нових першодруків), який і підготував текст “Мазепи” до публікації, розповідав, як у журналі “Київ” побачили світ й інші, заборонені раніше твори Володимира Сосюри – роман “Третя рота”, поема “Каїн”… – Петро Мойсейович одразу відгукувався на мої новаторські конкретні пропозиції, відчувалася повна суголосність наших ідей, замислів і поривань. Його неначе пекла зсередини гаряча необхідність якнайшвидше повернути-подарувати українцям істинні, раніше табуйовані твори, здається, навіки схоронені у секретних архівних фондах… Петро Перебийніс мав очевидне право підсумувати: “Журнал широко відкрив шлюзи для всього репресованого,
забороненого, запротореного у потаємні залізні каземати. Піднявся дев’ятий вал епохальних публікацій. Літопис Самійла Величка, документи Центральної Ради, “Спомини” Грушевського, оповідання Винниченка, повість “Огненне коло” Багряного, поема “Мазепа” Сосюри… Це тільки побіжні штрихи до мужнього портрета підневільного тоді ще “Києва”, прекрасного журналу, якому я віддав п’ятнадцять років мого несамовитого життя”. Особисто для мене надзвичайно важливою була публікація журналом “Київ” (1988–1989) “Споминів” Михайла Грушевського, який у вересні 1916 – березні 1917 рр. як політичний засланець жив і працював у будинку №55 на Арбаті, тобто неподалік од будинку №9, де на початку ХХІ століття знаходився Національний культурний центр України. Понад двадцять сторінок журнального тексту “Споминів”, які залишалися практично невідомими і не потрактованими, безпосередньо стосувалися цього періоду біографії Грушевського, що спонукало мене взятися за написання монографії про перебування великого українця на Арбаті. Книга побачила світ у 2005 році, й у передмові до неї писав: “Публікація “Споминів”, а затим “Історії України-Руси” Грушевського була, на мою думку, своєрідним подвигом журналу “Київ”. У той час його очолював талановитий український поет, мій добрий знайомий Петро Перебийніс”. Дозволю собі згадати й про те, що саме Петро Перебийніс у 1996 році надрукував у журналі “Київ” мою першу статтю про Богдана Ступку під назвою “Актор з Богом у серці”, яка започаткувала подальшу багаторічну роботу (шість книг і десятки статей)…
“Знайомство та спілкування з такою людиною – це подарунок долі” Розповім коротко про знаковий творчий вечір Петра Перебийноса в Національному культурному центрі України в Москві, що відбувся десять років тому, в червні 2013 року. Поготів, що можу з абсолютною точністю передати його цікаві нюанси, адже інформація збереглася в електронній і книжковій бібліотеках. Найперше процитую, яке грандіозне враження справила на шанувальників Петра Перебийноса сама зустріч із ним: “Знайомство та спілкування з такими талановитими людьми – це справжній подарунок долі. Вони розкривають перед тобою такі неосяжні обрії, такі глибини, такі космічні безодні, що подих перехоплює від намагання осягнути неосяжне! Тільки у спілкуванні з такими Людьми-Глибами в усіх розуміннях (талану, долі, творчості, філософії, світобачення тощо) ти розумієш, наскільки дрібні та не варті уваги щоденні “проблемки”, скільки ти всього ще не знаєш, не вмієш, і чого ти ніколи не досягнеш. І наперекір усьому хочеться творити, щось писати, читати ще не прочитане, кудись їхати, щось цікаве бачити. Одним словом, ДІЯТИ”. Мені здається, що в цих емфатично-щирих словах безпосередньої учасниці спілкування з великим українцем і поетом найкраще відображено масштабність його постаті й величезний вплив на читачів… Але послухаймо, що сказав того вечора вже згаданий Юрій Барабаш: – Ви навіть не уявляєте, шановний Петре Мойсейовичу, що означає для нас, хто живе не вдома, зустріч із вами. Що означає для нас усіх послухати живе українське поетичне слово! – Мені як людині літній приємні ностальгійні ноти в вашій поезії, відчуття того світу, який давно минув і не повернеться, але який залишається в душі кожного з нас, поки ми живі. Велике вам дякую за цей лейтмотив, що проходить крізь усі ваші вірші. І при всьому тому, є у вашій поезії думка про те, як жити далі. Наприклад, вірш про діда. Це ж питання, яке постає перед кожним із нас, бо часто живемо не дослухавши людей, не дослухавши життя, вважаючи, що ми все знаємо, все вміємо, а насправді виявляється, що багато чого не почули від них багато пройшло повз нашу увагу… Йшлося про вірш “Що хотів сказати дід?”, у якому люблячий онук обов’язково прощався з ним, од’їжджаючи з села у свої світи, втім, за багато років так і не знайшов часу, щоб вислухати старого, котрий, незмінно доглядаючи за яблунею, щоразу даремно намагався розпочати важливу розмову з онуком: “То я хотів тобі сказати...” Але врешті-решт синові написала мати: “У перших строчках сповіщаю, що вмерли татко наш, а твій дідуньо. Тебе все згадували при смерті. Сказати щось хотіли дуже важне...” Весна буяла. Я і син прийшли до дідової яблуні. Вона вже сохла. Сохла, а цвіла. Наперекір біді цвіла затято. Ну що? Ну що нам дід хотів сказати?! Про цю, на мій погляд, пронизливу поетично-філософську притчу Петро Мойсейович згадав якось у давньому інтерв’ю. Мовляв, читав цей вірш у школі на шевченківському святі, раптом одна дівчина заридала й вибігла з класу. Виявилося, що в неї недавно помер дідусь, а схвильований поет зізнався юначці: “Ваші сльози – найкраща рецензія, яка була в моєму житті”. А тоді в Українському домі Петро Перебийніс зауважив про згаданий вірш і взагалі про свою творчість: – Я ніколи не поспішаю писати. Все має обрости художньою тканиною. Явища життя, конкретні факти повинні здобути художній еквівалент.. Коли я за життя діда з ним розставався, мав передчуття, що, може, бачимося востаннє. Виникала й думка написати про це. А де образ? Немає. Тому не писалося. Носив цей задум років десять. Дід, слава Богу, жив. Але коли він помер, раптом виник рядок “Дід яблуню садив”. Я відчув, що це – образ... І все стало на свої місця… Серед прочитаних автором творів різонув по серцю вірш “Родовід зерна”, в якому йдеться про те, як археологи знайшли незогниле, живе зерно насподі скіфської могили: Щезали в безвісті епохи серед потопів і завій, та не мінялося нітрохи зерно у товщі віковій. Важкою глиною приперте до скам’янілого меча, воно лежало біля смерті і виглядало сівача. Дивовижне філософське зерно великого українського поета таїть у собі відвічність і невмирущість України, мільйоннократну відтворність і примножуваність зерен і безсмертність духовних сіячів, до сонму яких належить і Петро Перебийніс… Поета запитали про його ставлення до зовсім юних талантів, і він відповів: – Я дуже багато працюю з ними. Очолюю багато конкурсів. Є прекрасна міжнародна премія імені Олеся Гончара, де ми головуємо разом з Іваном Драчем. Буває, і по сто робіт подають. Я читаю все, а коли нагороджуємо переможців, про кожну дитину намагаюся сказати справді пронизливі слова, бо вони всі талановиті і я їх дійсно всіх люблю… До речі, не можна не згадати, що на творчому вечорі Перебийноса було чимало батьків з дітьми – учнями Української недільної школи Національного культурного центру, і поет урахував це, прочитавши кілька віршів для дітей, зокрема такий: Оля, Оленька, Олюня. Чапоньки, чап-чапки. Жовта шапочка манюня. Ціпоньки, курчатко!
Це не дощик нашу Олю Доганяє шпарко. Це на Олю в синій льолі З неба впала хмарка. Невипадково Петро Мойсейович якось зізнався, що його серце “щебече до дівчаток-онучаток”… Слухачі шаленіли від яскраво-сильних почуттів, а Петро Перебийніс заявив, що від Українського дому, в якому панує особливий національний дух, у нього залишилися надзвичайні враження. Мені випала щаслива нагода вручити поетові від Культурного центру грамоту “За видатний вклад в українську культуру та духовність”…
“Читаю Петра Перебийноса. Це – Поет” Цікаво, що наша інформація
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
