Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Культурний фронт · “Щось стане фольклором, щось піде у небуття, а щось стане піснями нашої переможної війни і справжніми піснями нашої Перемоги”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Шевченківський лавреат 2023 року, кобзар Тарас КОМПАНІЧЕНКО: “Сяє небо, гра земля, йдемо в бій на москаля!”

Слово Просвіти, №34 за 2023 рік

Тарас Компаніченко – військовослужбовець ЗСУ, український культурний діяч, коб& зар, бандурист і лірник, народний артист України, очільник гурту “Хорея Козацька” – цього року став лавреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка у номіна& ції “музичне мистецтво” за альбом “Пісні Української революції”. Про пісні, які витримали випробування часом, і творчість під час війни він розповів в інтерв’ю. Євген БУКЕТ Фото Миколи ДАВИДОВСЬКОГО “Я ніколи не забуду, як в перші дні широкомасштабного вторгнення росії пісні української революції надихали людей” – Вітаю вас, Тарасе, і всю “Хорею Козацьку” з Шевченківською премією. Наскільки пісні української революції перегукуються із сьогоднішніми подіями та актуальні зараз? – Пісні української революції – це величезний масив, материк. Я щасливий, що є одним з його відкривачів. Оцим подвійним альбомом покладений початок до відкриття справжньої, щирої пісенної історії. Після здобуття незалежності ми опинилися в ситуації, коли ці твори виринали подекуди, але не були співані на широких майданчиках. З подивом минулого року Україна відкрила для себе “Ой у лузі червона калина”. Я просто подивований, бо ми цю річ завжди співали. Пісні української революції можна порівняти з непідкупними, щирими свідками доби 100- річної боротьби за вільну самостійну Україну, які хотіли бачити країну соціально справедливою і, звичайно, не декоративною, а справді самостійною. Відкриття цього масиву – це усвідомлення, які культурні сили, потужні індивідуальності брали участь у процесі творення високого й низького стилю пісень того часу. Ми почали заповнювати лакуни, які виникли внаслідок розриву історичної тяглості та історичної пам’яті, і заповнювати їх історичною правдою. Бо часто вони заповнювалися фальшивками, фейками, так би мовити, які до пісень української революції прямого стосунку не мали. Люди хотіли щось уявляти про цю українську революцію. І легше було це запнути фейками. Наприклад, про те, що пісню “Любо, братці, любо” створив Махно. Насправді пісня написана у 1986 чи 1988 році у Кривому Розі. Чи “Не падайте духом, мій друже Ковалю”. Як вона може бути піснею УПА, коли її автор народився у 1952 році в Закарпатті? Дуже дивно. Тож поява цих пісень, справді щирих пам’яток тієї доби, виконала ще й таку функцію – почала заповнювати артефактами. І це лише маленька частинка, процес пішов далі. Всюди, де я співаю, дуже люблять “Стяг” на слова Бориса Грінченка. Підходять вояки й запитують: “А “Стяг” буде?”. Чи якісь речі, які ми співаємо разом із “Хореєю Козацькою”: “За Україну, з вогнем завзяття”, “Ми лицарі без жаху і без смерті”, “Од синього Дону до сивих Карпат”, “За рідний край, за нарід свій”, “Коли ви вмирали”, “Як упав же він з коня”, “Накрила нічка”… Ці пісні актуальні, вони служать. Я ніколи не забуду, як в перші дні російського вторгнення пісні української революції надихали, підбадьорювали людей. Це такий спектр емоцій, який додавав сил і віри в нашу Перемогу. “Ніякий Байрактар нас не врятує, якщо не буде духу…” – Скільки загалом пісень народилося за час широкомасштабного вторгнення росії? – Певно, з десяток, але не всі пропущені мною через внутрішній ценз. Пісні, які вважаю слабшими, – ще не випускав на люди. А хороших написано, мабуть, чотири-п’ять. Бо не стільки пісні творяться, як вірші. Часом мені якось соромно, що вже всі там (говорить по загиблих героїв. – Авт.), а ми ще тут. Це таке почуття вини вцілілого. Це один із типових прикладів нашого системного посттравматичного розладу. Але ми відчуваємо це… Про це текст на смерть Андрія Жованика, який ще не став піснею: Блиснули зблизька мені шаблезуби смертельної пащі, крізь шепіт схлипувань і ридань першими гинуть найкращі. Багато з друзів моїх у райськім раю чи Вальгаллі, і якось незручно вже взагалі, що я ще не в тім загалі… Цей твір ще не озвучений, він в процесі. Але є тексти, на які зразу народилися пісні, приміром: За колонами колони пруть на нас московські брили, та їх сміло зустрічають українські Збройні Сили! Звідки наволоч? — Зі сходу. — Плюс, почули, зустрічаєм. І чим хата в нас багата, пригощаєм, пригощаєм. Байрактари й Джавеліни, хай гримлять і хай стріляють, Але дух гармат міцніший. Ми це дуже добре знаєм. Це пісня, звісно, не про Байрактари чи Джавеліни, Слава тобі, Господи! Не треба очаровуватися, не будете розчаровані. Я вважав, що ніякий Байрактар нас не врятує, якщо не буде духу. Тому я про цей дух співав. І приємно було відзначити, що дехто, аналізуючи суцільну “байрактарщину” наших широт і довгот, відмітили, що ця пісня виділяється з-поміж інших, тому що вона не про Байрактари. Ми насправді робимо семимильні кроки в одужанні й одорослішанні нації. Пісня “Слава Богу, Слава Йсу, Слава нашим ЗСУ” – про сучасну війну. Жартівлива пісня “Б’ємо, б’ємо москаля” – така, щоб її співати гуртом. Пісня про оборону Бахмута, я вважаю, непогана. Пісня про “Азовсталь” також. Є і просто поезії. Я пишу і молитви, треноси, оплакування. Я граю на похованнях наших героїв-лицарів і лицарських дівчат. Ми з “Хореєю Козацькою” намагаємося підходити до цього дуже відповідально. Доповнюємо прописаний Павлом Подобєдом ритуал. Він достатній, бо там сурма, барабан, сальва, розгортання прапора, гімн. Але люди просять, і ми граємо. Я намагаюся з одного боку внести в церемонію прощання з нашими героями пісні, які б показували, що вся українська нація, вся українська історія, вся українська спадщина віддає зараз шану новітньому лицарю. Це одна складова, а друга – універсальність цих текстів. Насамперед ми демонструємо і дякуємо від імені всієї нашої історичної спадщини людині, котрі відстоювала нашу ідентичність. Саме тому зараз звучать твори, яким по 300 років, і водночас звучать твори, яким по 100 років, звучать сучасні твори. І навіть якщо в пісні йшлося про війну з якимись конкретними ворогами, наприклад, з турками чи з поляками, то ми співаємо, уникаючи цих деталей. Безперечно, коли похорон довгий і довге прощання, то ми співаємо і “Пливе кача”, тому що ця пісня про національну єдність від Закарпаття до Слобожанщини і від Чорноморії до Полісся. “Коли в шпиталях чуєш оповіді наших хлопців про те, що вони пережили, то ти просто німієш…” – Як твориться під час війни? – Ми з “Хореєю Козацькою” граємо в пунктах постійної або тимчасової дислокації, де відбувається відновлення, у місцях реабілітації наших хлопців і дівчат. Бувають притуплені моменти, всі слова наче німіють. Особливо, коли ти приходиш в шпиталь і слухаєш оповіді безпосередньо з передової. Коли хлопці розповідають, що вони пережили, ти просто німієш і не знаєш про що співати. Стаєш дуже безпорадним і беззахисним, тому що бачиш достойних мужів високого духу, які пережили жахіття і які спокійно розповідають про пережите: “Як я повернуся… в мене одна нога тільки і очі пошкоджені, але я все одно мушу повернутися в свою частину”… “У мене тільки по лікті руки, але я все одно повернуся в свою частину”… “У мене нема двох ніг, але я все одно повернуся в свою частину”… Вони вийшли з пекла і щиро кажуть, що їм пощастило… Але готові повернутися, щоб воювати. “Існування українців муляє московитам… Це як боротьба за первородство” – Тарасе, а коли ви зрозуміли, що широкомасштабне вторгнення росії неминуче? – Все до того йшло… Я думаю, що десь влітку чи восени 2021 року зрозумів, що воно відбудеться. Тобто мене називали панікером, але не треба бути оракулом, щоби це помітити. Просто ми не піддалися на тиск московської імперії, “Моя пісня Перемоги ще не написана” – А ви вже знаєте, що заспіваєте, коли ми переможемо? – Моя пісня Перемоги ще не написана. Не можна писати пісню перемоги наперед. Це фальш. Можна писати пісні мотивуючі, ті, що підбадьорюють, але я хочу сказати, що вони не для передової. Тобто ті, хто виходить на передову, хто став справжнім лицарем, професійним, фаховим вояком, в ці пісні не вірять. Війна – це цинізм, це багато сарказму тощо. І люди, насправді, переживши багато чого, по-різному сприймають патос. Коли я чую вірші, тексти, написані безпосередньо на передовій, то розумію, що це правдиві і сильні тексти про війну. Ми нещодавно говорили про це з моїми колегами по службі. Запитували, чому в московщині немає якоїсь альтернативної думки. Чому там популярний такий дешевий, я би сказав, патос, з якого хотіла вирулити свого часу навіть інтелігенція совєтського союзу? В срср було так багато цього відвоєнного військового патосу, що аж нудило від нього. Фронтовики не могли дивитися фільми про війну. І тому інтелігенція все-таки намагалась якось вийти з цього або в ліризм, або в осмислення масштабів трагедії. “Степом, степом”, “А льон цвіте…” чи “Маки” Івасюка та інші українські пісні – про це. Вони не дуже, до речі, в срср і сприймалися. Ці тексти були про трагедію. Відбувався процес відходу від патосів, аби можна було оплакати побратимів, зрозуміти масштаби трагедії. Переможний патос – це як сіль або мед. Якщо передати куті меду – все пропало. Як пересолив – пропало. Патосу маєш вірити. Якщо ти не віриш, якщо це вилинялі слова і нічого за цим не стоїть, окрім набору гарних фраз, то це просто катастрофа. Буває інколи непогану поезію люди пишуть на передовій. Є добрі пісні, народжені в АТО. Класні речі, але часом все це можуть зіпсувати одним приспівом, здешевлять оцим, як-от “капелани, капелани… трампарам, парам-парарам”… і все скочується до графоманства. Природно, що всі пишуть, всі співають. Це дуже класно, я за це. Хай пишуть пісні перемоги, ліричні пісні про Бахмут, про Херсонщину, про оборону Києва, про Бучу й Ірпінь трагічні речі. Повинен бути наш продукт на різних рівнях. І це теж щира позиція, так? Суспільство відділяє, відсіює несправжні речі, яких багато. Щось стане фольклором, щось піде у небуття, а щось стане піснями нашої переможної війни і справжніми піснями нашої Перемоги.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин